Олександру Криволапу з Ваганич, що на Городнянщині, 40 років. У день, коли до його добротного будинку в рідному селі завітали журналісти місцевого видання, чоловік тільки третій день як повернувся з лікарні, де майже рік проходив тривале лікування після отриманих травм. Вже знаючи, що Олександр у своєму будинку, який купив, працюючи вахтовим методом на будівництвах мості в у Києві, проживає сам, думалось: як то він дає собі раду? Однак при зустрічі ці питання не потребували відповіді: Сашко не з тих, для кого щось видається неможливим або хто згодиться додавати зайвих клопотів іншим.
Супроводжує до брата одна з двох його старших сестер, які живуть тут же, в селі, Людмила.
– Взагалі нас у батьків четверо, – охоче розповідає метка жіночка. – Найстарша наша, Оля, живе на Хмельниччині. А ми – я, Галина та Сашко, залишились тут, у рідному селі. Саша в нас найменший. Батьків вже нема, але ми всі дружні між собою, а як інакше? Зараз брату допомагаємо і я, і Галина. Кличемо навіть пожити в себе, поки міцно на ноги стане, і Оля теж пропонує, щоб до неї приїхав. А він пожив трохи у проміжках між лікарнями у Галини і більше ні в яку – я сам можу давати собі раду, й хлопці мої тут, поруч, якщо що – допоможуть.
І справді, коли ми зайшли в будинок, там біля груби порався сусід, підкидаючи у затишний вогонь дрова. Біля нього крутиться чорно-білий кіт Мурчик, все намагаючись отримати порцію почухування за вушком.
– Я тут поруч живу, – каже чоловік. – Мені не важко щодня зайти, розпалити грубу. Не самому ж Сашку дрова носити. Як мене звуть? Сахуля я по вуличному. Ну, скажете Сашко чи Олександр Іванович – ніхто й не зрозуміє. А Сахуля – то всі знатимуть про кого мова, – жартує і таки чухає Мурчика, який благодатно примружує очі.
Сашкова хата – остання на вулиці у бік Володимирівки. Купивши її, відокремився від батьків. Тата не стало ще в 1995 році, а мама цьогоріч пішла у засвіти. У добротному будинку є все, необхідне для життя: вода, душова кабіна, пральна машина, генератор, плазмовий телевізор, інша побутова техніка. Довкола – порядок і чистота.
– Я на будівництві працював, – каже господар. – Коли почалось повномасштабне, якраз вдома був, у Ваганичах, моя вахта скінчилась. Працював офіційно, в досить потужній кампанії. І чогось був впевнений, що маю бронь. Але ж я служив строкову службу, і потім три роки на контракті. Був зв’язківцем. Тож пішов разом з Сергієм, чоловіком сестри Галини, у Городні у військкомат, щоб відмітитися. Проходили медогляд. Мені сказали, що тиск високий, поклали у лікарню, визнали обмежено придатним. Виявилось, що броні ніякої нема. Тож підлікували і відправили служити. Це було у лютому 2023-го. А через місяць і Сергія теж. Він і зараз воює. А я ось – відвоювався.
"Бліндаж пробило - мене тими уламками й понівечило"
Сашко розповідає, спочатку його направили в учбову частину на Чернігівщині. Потім – два тижні навчали у Полтаві вже саме по його профілю колишнього зв’язківця. Хоча, зізнається, той його досвід армійської та контрактної служби вже дуже застарів. Питаю чого ж можна було навчити за два тижні, посміхається: «Моторолу трохи шукати». І пояснює: «Моторола – це радіостанція». Після навчань їхній підрозділ направили у Дніпро. Місяць минув ще там. А потім вони поїхали в зону бойових дій. У червні 2023 року військові дороги привели на Харківщину, під Куп’янськ. Про бої Сашко не розповідає – війна є війна. А про поранення, яке отримав там же 11 жовтня 2023 року, каже так:
– Нас п’ятеро у бліндажі було. І якраз у бліндаж і прилетів мінометний снаряд 120-міліметрового калібру. Він не розірвався. Всі хлопці, що були зі мною, залишилися живими й особливих травм не зазнали. Тільки мені «пощастило» – бліндаж пробило, розщепило деревину. Мене тими уламками й понівечило.
Олександр Криволап
Людмила доповнює не дуже говіркого брата:
– На ньому ж місця живого не було: руки, ноги, все тіло. Скільки операцій довелось перенести – не перерахувати. Більше десятка точно. Після того, як надали першочергову допомогу, стабілізували стан і фактично врятували життя, гарантій, що ноги збережуться, ніхто не давав. Одна нога була на чотири сантиметри коротша іншої, було таке враження, що в ній кісток зовсім нема і незрозуміло як вона взагалі тримається.
"Треба рятувати ногу": оперував Сашка професор Юрій Ярмолюк
Сашко після поранення був у важкому стані, каже, вже й не згадає усіх лікарень, в яких доводилось проходити лікування протягом року – був і в Харкові, і в Охтирці, і в Сумах, і потім у Чернігові та Києві. Довгі місяці доводилось лежати на витяжці з апаратом Ілізарова.
– Це вже третій апарат зараз стоїть, – Сашко показує на свою ногу, з якої все ще стирчить металева конструкція. – Це вже інший якийсь, Гексапод називається (апарат з комп’ютерною навігацією, який виконує математично точну корекцію положення кісткових фрагментів у трьох площинах, – авт.). Всі ці місяці я практично весь час був по лікарнях, і ось тільки третій день, як вдома. Лікування ще триває, щомісяця треба їздити у Київ до лікаря, який робив операцію на нозі. Але кажуть – все буде добре, нога повністю відновить свої функції. Ну, поки що незручно, пересуватись доводиться з цією ось конструкцією (показує на металеву чотириногу), але головне – що є шанс стати на ноги.
Людмила, яка супроводжує брата під час усіх його поїздок до лікарень, розповіла, що подарував Сашкові можливість повноцінного життя у майбутньому професор Юрій Ярмолюк, доктор медичних наук, професор кафедри травматології та ортопедії Національного медичного університету імені О.О. Богомольця:
– Ми дуже вдячні лікарям, що вони врятували Саші життя. А от чи стане він повноцінно на ноги – було невідомо навіть після тривалого майже річного лікування у різних медичних закладах. І я дуже вдячна працівникам Городнянського військкомату, які не тільки допомагають нам у зборі всіх необхідних документів, а й порадили звернутись в університет Богомольця і навіть дали направлення у цю київську лікарню. Якби не це – хтозна чим би все обернулось. Як приїхали ми з тим направленням у Київ у серпні минулого року на консультацію – професор швидко до нас прийшов зі своїм асистентом, уважно оглянув, подивився всі медичні документи, і сказав: «Другого вересня щоб були тут, четвертого вересня будемо оперувати. Треба рятувати ногу». Дякуємо цій золотій людині. Якби не він…
Поїздки до лікарів у Київ - це дуже дорого. Допомагають односельці
Поїздки у Київ обходяться брату з сестрою недешево: маршруткою з такою ногою не поїдеш, треба винаймати машину. Це, кажуть люди, які користуються послугами приватників-таксистів, коштує від 8 тисяч гривень. А ще ж і виїхати треба о четвертій годині ранку, бо в лікарню слід прибути до дев’ятої години. Однак світ не без добрих людей, каже Людмила. Городнянець Андрій Баранов залюбки допомагає воїну і возить їх з сестрою за символічну оплату – тільки за відшкодування витрат на пальне. Згуртувались і односельці, допомагаючи Сашку з побутовими питаннями і відвідуючи його вдома.
Коштами допомагали колеги з будівельної організації, де чоловік працював до повномасштабного. Волонтери допомогли з засобами пересування. Командування військової частини подало вчасно всі необхідні документи, які засвідчують умови отримання поранень, тож захисник доки довгі місяці перебував у шпиталях, отримував зарплату військовослужбовця. Тепер же, коли основне лікування позаду, Сашка виведено зі штату військової частини і він повинен пройти МСЕК і оформити всі документи для подальших виплат за поранення.
Ірина Стародубець, фахівець з супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Центру надання соціальних послуг Городнянської міської ради, пропонує допомогу у оформленні необхідної документації. Сашко ніяково киває головою на знак згоди – видно, що прохати про допомогу він не звик, як не звик і її приймати. Односельці на запитання чим ще можна допомогти, підказують: «Продуктові набори, можливо, згодилися б – Сашко ж сам готує. Точно не зайвими б були».
Може, хтось скаже: то для чого ця розповідь, адже це не клич про допомогу, людина мужньо справляється з ситуацією? Відповім: для того, щоб ані на мить ми не мали права забувати, що війна триває і несе горе і біль у людські долі. Щоб знали, дякуючи кому, а саме отаким простим хлопцям, як Сашко, які теж були не народжені для війни, тримається небо над Україною. Щоб не забували про те, що поруч живуть люди, яким, можливо, потрібна ваша допомога, ваша підтримка, ваше добре слово. А ще – щоб на прикладі отаких мужніх чоловіків розуміли: руки ніколи не варто опускати і не варто втрачати надію. Бо мужній захисник Сашко, якому довелось пройти сім кіл пекла, каже:
– Що я планую далі робити? Ну, лікуватися, поки стану на ноги. А потім? Так я ж зі своєї цивільної роботи не звільнявся. Ще прийде час і будувати мости…
Джерело: "Новини Городнянщини", авторка Світлана ТОМАШ
"Час Чернігівський" писав про таке:
