З позивним «Гіря»
Коли пишеш про життя людини, якої більше немає, починаєш розуміти, неважливо ким ти народився, найважливіше — якою людиною ти виріс і який слід залишив на цій землі та в наших серцях.
Народився Володимир Сусленніков 26 липня 1974 року в місті Чернігів, навчався в середній школі №11. Він завжди відрізнявся від своїх однолітків, тому що був дуже обдарованою людиною. Займався бойовим мистецтвом, мав перемоги та нагороди. У будинку, де ми жили, ще в 90-х роках він самостійно збудував тренажерний зал для хлопців з нашого району.
Я пам’ятаю, що весь час пишалась своїм старшим братом. І це відчуття посилювалося та росло разом з нами. З часом він опанував професію будівельника, працював на крані. Завжди пишався тим, що він ремонтував та обшивав фасад рідної 11-ї школи. Кожен раз, коли проходили повз школу, звертав нашу увагу на свою роботу.
Одружився та виховав двох синів. Його дружина з 2014 року — неофіційний волонтер. Коли на нашу землю прийшла війна, мій брат знаходився з дружиною в Ріпках. Жителі Ріпок опинилися під окупацією росіян. Там розмістили значне зосередження ворожої техніки, яким завдавали удари по мирному населенню вже самого Чернігова. Їжі вже практично не було, тому що магазини були пограбовані окупантами. Збирали по сусідах все, що в кого було і готували їжу на тандирі, який самостійно збудував Володя. Він їздив по селах за молоком, допомагав людям, як тільки міг. Вдень разом з сусідом робили т. з. «їжаки» для виводу з ладу ворожої техніки, а вночі виїжджали і розкладали їх на дорозі.
Кожен раз вони дуже ризикували. Однієї ночі сталось лихо. У темряві ввімкнулись фари, і вони опинились віч-на-віч з колоною російських танків. Подумки вже попрощались із життям. Сусіда, з яким робив «їжаки», розстріляли, по його машині проїхали танком. А брат з дружиною змогли врятуватися.
У свої 47 років Володя пішов добровольцем захищати батьківщину. Дякуючи волонтерам, забезпечили всім необхідним. Ви б тільки бачили, як він був усім вдячний. Завжди мені казав: «Ти ж знаєш, сестричко, я зобов’язаний бути найкращим!»
Спочатку служба проходила на блокпості в прикордонній частині України. Мабуть, усі, хто був поруч на той час з братом, запам’ятали випадок, коли надійшов наказ окопатися недалеко від блокпосту. Володя домовився з місцевим трактористом і швидко зробили окопи. Устиг ще й облаштувати бліндаж. Коли приїхало керівництво, було приємно вражене побаченому.
На блокпості в Ріпках
Завдяки своїй дружині всі хлопці завжди мали багато смаколиків та смачну, гарячу каву.
Але душа його прагнула участі в бойових діях. Був призначений у 2 відділення кулеметного взводу 54-ї бригади.
Окрім військового спорядження Володя взяв із собою робочі інструменти, які допомагали хлопцям облаштовувати нове місце.
Продовжував займатися спортом незважаючи ні на що, завжди був у гарній фізичній формі. Став прикладом для багатьох хлопців, за що й отримав позивний «Гіря».
Під час військового навчання
Ловив рибу і готував їжу для побратимів. Ставився до хлопців, як до своїх дітей. Був проти, щоб на війну йшли молоді хлопці, вважав за честь бути поруч.
Володимир був віруючою людиною і велів хлопцям звертатися до Бога. Кожному з них він написав і поклав до рюкзака записочки з молитвами, номери телефонів волонтерів на випадок, коли щось станеться з ним.
Я вже звикла за цей час спати з телефоном біля голови, щоб, не дай Боже, не пропустити довгоочікуваний дзвінок від братика. Я все пам’ятаю, як зараз, я досі чую його голос. З молитвами в думках і вголос кожен день.
Перші втрати були в Кураховому, перший жах і смуток від побаченого. Батальйон переміщався далі, до Донецька та Луганська, опинився в селищі Верхньокам’янське.
Приходилось окопуватися під прицілом, ризикуючи життям. Лопата була тільки у Вови, завдяки цьому рятував побратимам життя. Провізія і снаряди були дуже далеко від позиції.
Було дуже спекотно, вода скінчилася, вийти з окопів неможливо. Ворог весь час намагався артилерією, «Градами», мінометами вибити їх з позиції. Весь час запускали дрони. Вони опинились під прицілом.
Останній дзвінок... Прощання та відчай... Голос не можна було впізнати — від зневоднення дуже змінився, тіло зводило судомами.
«Сестричко, я потрапив у пекло...».
«Я дуже сильно тебе люблю...».
«Нас дуже сильно обстрілюють...».
Володимир Сусленніков з позивним «Гіря» загинув 28 липня 2022 року в селі Верхньокам’янське Бахмутського району Донецької області, захищаючи нашу рідну землю, нашу Україну. Був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Залишив у серці і душах світлу, добру пам’ять!
Завдяки дружині, як казали побратими, він був шалено щасливою людиною. Мав великі плани на майбутнє, але клята війна зруйнувала життя.
Остання зустріч з коханою дружиною Ларисою біля військкомату
Велика повага та вічна пам’ять Герою!
Завдяки таким чоловікам ми будемо жити далі, будуть народжуватись маленькі українці, буде процвітати нація,буде наша могутня і правдива історія.
Низький уклін та вічна пам’ять Героям!
Рідна сестра Катерина
