Захисник із Сумщини Вітаній Шумей, який проходить реабілітацію на Львівщині і якого добре знають на Чернігівщині, здійснив нечуване - він почав писати пости. З допомогою, звісно. Зате чоловік зміг поділитися своїми думками та відчуттями.
Пост оприлюднила волонтерка та друг родини Шумей з Чернігова Ірина Тімофеєва. Також вона виклала відео, де захисник навіть вдається до флірту з реабілітологинями лікувального центру.
«Привіт! Я Віталій Шумей. Написав Вам тут з допомогою Іри) Якщо чесно, я й сам дивуюсь, що зараз пишу цей пост, а не дивлюся все з дна якоїсь чорної діри.
Бо 2022-й я пам’ятаю мало. Точніше - чув усе, але ні говорити, ні ворухнутись не міг. Це була не кома, а якась чорна діра з підписом “хлопче, відпочинь”.
Навіть “коса” вже стала біля ліжка і щось там гортала у списках…
Але тут почались голоси - батько, лікарі, волонтерка Іра. І я прямо з тієї діри подумав: - "Ще рано. Їм без мене буде… ну, непросто". І от замість того, щоб благородно “піти”, я почав упиратися», - йдеться у дописі Віталія.
Потім - літо Іспанії: Барселона, нейрохірурги, масажистки, пластини, операції, сам чоловік говорить: почувався як акваріумна рибка - очі відкриті, а сказати нічого не міг.
І раптом одного дня Вітарій вирішив вимовити перше слово, і звичайно це - тато, …а другим було - сік. Все. Кришка чорної діри закрилась - назад він не захотів.
Потім його «атакували» масажем, прямо лазили, як по мапі України. Захисник крутив очима, але терпів, бо саме тоді почав згадувати, що тіло – це не просто предмет для рентгенів.
Потім - Львів, Модричі, вертикалізатор (справжня шафа, яка перетворює лежачого у стоячого), перші дні, коли Віталій вже чесно питав: - "А де борщ? ".
Правда, потім ще довелося підрихтувати трахею, бо як пожартуєш, коли горло стало свистком.
«Операція - тиждень - і вже переконую лікарів, що “мене терміново треба виписувати, бо в Модричах дівчата з масажем чекають”. І що ви думаєте? Під "дівчат" я відновився набагато швидше, ніж під будь-які офіційні протоколи реабілітації. Потім я одразу сказав, що я Віталій Сергійович, тож не робіть мені нерви. А коли повертається гумор, значить, система перезавантажилась успішно».
І от тепер чоловік з батьком збираються до Німеччини.
Але вже не для того, щоб вижити. А для того, щоб ходити. Бо сьогодні Віталій не питає: - "чи я виживу?".
Сьогодні він цікавиться: - "з ким я хочу жити?" І "коли вже можна одружитись?"
«Тож коса, посунься! Мені ще борщ треба доїсти. І окреме дякую кожному, хто тягнув мене із чорної діри в життя - батьку, лікарям, ФК Шахтар, волонтерам, друзям. Ви реально зробили неможливе!», - резюмував захисник.
"Час Чернігівський" писав про таке:
