Віра й Володимир ніколи не думали, що залишаться без даху над головою. Від біди не можна зарікатися: страшна війна закинула їх за сотні кілометрів від бахмутського пекла. З собою взяли неважку валізу. Мали надію скоро повернутися...
Там, де цвіли мільйони квітів
— З Бахмута ми виїхали 10 липня минулого року, — розповідає Віра Ганжела. — Сиділи, як кажуть, до останнього. В нашому дев’ятиповерховому будинку залишалися ще тільки ми та дві жінки, одна з яких була прикута до ліжка. Нескінченні обстріли, місто в руїнах.
Можливо, Віра з Володею ще б чекали дива й нікуди не їхали, та одного разу їх дуже налякав вибух. Жінка йшла на дачу, що неподалік їхньої багатоповерхівки на вулиці Корсунського.
— Як бабахнуло! У мене наче щось у грудях обірвалося, почала плакати, — згадує згорьована Анатоліївна. - Сказала: «Їдьмо, Володю!»
Рідня кликала до Польщі. Та Ганжели Україну не хотіли залишати
Вирішили добиратися до Корюківки. Їм поталанило: відгукнулися волонтери й довезли до Києва. Звідти вже самі. У Корюківці були 15 липня.
Володимир і Віра Ганжели
— З житлом допомогла Тася Воробей, дружина мого покійного дядька. Вдячні їй за це.
У Корюківці ночі були спокійні. Та не спалося. Думки снували за думками. Як сини? Їх доля розкидала: Олександра в Дніпро, Сергія у Чернівецьку область. Як Бахмут? І досі перед очима гарненький дитсадок неподалік дому. Його відремонтували перед початком обстрілів, обладнали нові майданчики, посадили деревця. Зруйнували нелюди все вщент.
А яке місто було! Бахмут невипадково називали містом мільйона троянд. Не було жодної вулиці, де б вони не квітували.
Таким було їхнє місто
Гордість Бахмута — завод «Південмаш». Його будував і чоловік Віри — Володимир Іванович. За сумлінну працю нову трикімнатну квартиру одержав. Щасливо вони в ній жили, гарно облаштували. І дачний будиночок придбали із земельною ділянкою. Уже не молоді — працювали з душею та відпочивали.
— У нас там стільки квітів було! І садок. Картопельки грядочка, помідори, огірки й навіть сарайчик із курочками.
Так було на дачі
Ідилія?! Хай буде й так. Але її вже немає. Віра лише в телефоні зберегла рідні серцю місця. Є там і канарочка, що жила у них — знайома умовила, щоб віддали птаху їй.
У кожній кімнаті їхньої квартири майже завжди стояв букетик квітів, один кращий від іншого. Навіть під час ворожих обстрілів. Це все тепер така далина, до якої дістатися неможливо. У Бахмуті жодного навіть зруйнованого будинку — всі розбиті вщент. Лише каміння.
Сини-соколята
Вірине дитинство пов’язане з Корюківкою. Хоч дівчинка не тут народилася, а на Донеччині, та шість років навчалася в тодішній міській російській школі. Її, Вірочку Воробей, забрала до себе бабуся після смерті матері. У батька була нова сім’я, з’явилися сестрички.
— Я навчалася старанно. Моєю найкращою вчителькою була Марія Сергіївна Титенко. Пам’ятаю її будинок на вулиці Карла Маркса (нині - Зарічна). Я її любила і вона мене. Марія Сергіївна запрошувала до себе додому, я в неї ночувала. З Марією Сергіївною було так добре, ніби з мамою, — згадує Віра. — А потім чомусь бабуся віддала мене батьку. Може, боялася, що не вистачить сил мене далі ростити. То я забрала із собою портрет Марії Сергіївни, і він завжди стояв на столику. Я віталася з нею й розмовляла.
У житті кожного рідна мати багато значить. Віра мріяла, що колись у неї будуть діти, й вона їх не залишить ніколи. Заміж вийшла рано. У 18 літ! Любов була — не розказати, не описати! Це ж треба, щоб біля їхнього училища в домі мешкав хороший хлопець — Володя Ганжела. Він угледів невеличку й симпатичну Вірочку Воробей. Був на вісім років старший, йому вже женитися слід, то чому б гарну дівчину не запросити на побачення?
Через два літа, 8 вересня 1980 року, в них народилися двійнята — Сашко та Сергійко. Один на одного не схожі ні обличчям, ні характером.
Розмовляти, до речі, навчилися одночасно й рано. Ще повзунами були, не ходили, та слова промовляли чітко й правильно. Знайомі дивувалися, що в Ганжелів такі розумні хлопчики. Однаковим захопленням у дітей було лише малювання. Усе інше — різне. Навіть у кожного свої друзі були, та разом з тим Сашко й Сергійко дорожили один одним.
Сини якось швидко виросли. Спочатку мати ніяк не могла виспатися — важко з малечею, потім стало легше — помічниками стали! Продавцем працювала, все встигала. Хлопці її після школи подалися вчитися на кухарів-кондитерів. Ну, нехай уже Сергійко любив стіл сервірувати, готувати! А Шурко?! Через солідарність.
Так і не довелося Олександру біля плити стояти, зате Сергійко кав’ярню обрав, хоч і не надовго. Потім — інші роботи, захопила будівельна справа, як і батька. Де тільки не був! Відповідальний і працьовитий, він скрізь викликав довіру. Обох братів не оминуло й кохання. І радості були від любові, і переживання.
У тяжкий для Бахмута час Олександр обрав Дніпро, а Сергій — чернівецький край. Там знайомі допомогли влаштуватися на будівництво. Батьки звали з собою в Корюківку, та він сумнівався, де там працюватиме.
— На війну Сергія мобілізували на вулиці. Зупинили та вручили повістку, — розповідає Віра Анатоліївна. — Воювати так воювати! Не сварився, не тікав, не розмахував кулаками.
Важка втрата
Матері й батьку син телефонував кожен день. В армії не служив, тому нелегко було опановувати військову науку, коли за плечима вже сорок. Але він не з тих людей, щоб руки опускати. Мав проблеми із зором, однак їх не вип’ячував. Кому ж тоді Україну захищати, коли всі стануть тимчасово непридатними!
І ось уже Сергій розвідник-сапер розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти однієї з військових частин десантно-штурмових військ. Згодом мати їздила до сина в госпіталь у Запоріжжя. Поранення, обморозив ноги, переніс операцію. Після лікування отримав три місяці для реабілітації.
Віра Анатоліївна забрала його разом із милицями в Корюківку.
Сергій з мамою
Три місяці Сергій був із батьками. Повеселів. Він взагалі притягував до себе людей непідробною щирістю. Так і в Корюківці вже мав добрих знайомих.
Не плакався. Не жалівся на долю. Казав лише, що багато бойових побратимів полягли за рідну землю. Проводжали його на фронт Віра Анатоліївна та Володимир Іванович і не гадали, що більше не побачаться.
Востаннє мати розмовляла з сином 6 серпня. Недовго. Заклопотаний був, не міг довго балакати.
— Мамо, пробач. Я дуже зайнятий зараз. Подзвоню!
Більше його телефон не відповідав. Сергій був одним з перших українських бійців, які здійснювали Курську операцію, і поліг смертю хоробрих.
Сергій Ганжела
Скільки людей співчували батькам, які вже жили на новому місці — великий і світлий дім їм безплатно довірила недавня викладачка мистецької школи Олена Теліх, яка тимчасово виїхала до дітей. Йшли нові сусіди, відклали всі робочі та домашні справи Наталія Сотник і її чоловік Олександр Верещака, йшли просто незнайомі люди. Телефонували побратими по зброї. З’їхалася рідня. І другого сина Олександра ноги не слухалися під час поховання брата. А як батьку було?..
Здається, сонце зайшло й ніколи не зійде. Матері у день прощання із сином довго та марно телефонувала кохана Сергія — Олена. Що Віра Анатоліївна могла відповісти їй в день поховання Сергія? Лише ввечері відправила смс: «Зателефоную завтра».
Наступного дня Оленка гаряче казала у телефоні:
— Що там у вас сталося, мамо? Сергій не телефонує.
І мама розповіла все, як є. Не судилося Олені вже зустрітися з Сергієм. А могли б після розлуки бути разом. Віра Анатоліївна хотіла, щоб в обох синів були сім’ї. Тепер вона збирає фотографії Сергія, щоб надіслати Олені. Дуже просила.
— Я з Бахмута світлин не привезла. Лишень онуки Шурочки (доньки Олександра) взяла. Спасибі, друзі з Чернівецької області ще фото Сергія надіслали. Поважали вони його.
— Війна забрала в нас сина й разом із тим подарувала багато добрих, співчутливих людей, — зробила висновок мудра мати. — Вони допомагають нам дихати, бачити сонце та чекати перемогу.
Джерело: "Сусіди.Сіty", авторка Зоя Шматок
"Час Чернігівський" писав про таке:
