Родина КОВАЛЕНКІВ рік живе в Мені. Утекли від окупації з Енергодару на батьківщину в Кудрівку. Місяць жили на Сосниччині в дідівському будинку. Перебралися до Мени, бо тут, упевнені, більше можливостей. І для роботи, і для дітей.
В Енергодарі був свій бізнес. Теплиці з помідорами. Будинок, квартира. У Мені Ян теж започаткував бізнес. Пів року продає набори: скляні столи зі стільцями.
12 тисяч кущів!
— Народилася в Енергодарі, — розповідає про себе 47-річна Валентина Антонівна. — Познайомилися, коли вчилися в Запоріжжі. Ян — вчитель фізкультури, я — біології. 25 років прожили там. Чоловік 18 років працював у школі. Потім вирішив вирощувати овочі. Землю брав в оренду в сусідів. Чоловік займався помідорами. Найбільше садив —12 тисяч кущів. Овочі возив на оптовий ринок, куди всі звозили вирощене. Звідти везли по всій Україні. Робота сезонна. Але на відпочинок був лише листопад. Висаджували різні сорти, але перейшли на рожеві. Встигало дозріти два врожаї.
Я до роботи не дійшла, — сміється, — займалася дітьми. Ярославу — 12 років, Тимуру — 15, Алінці — 22, Карінці — 24. Дівчата живуть і працюють у Дніпрі. Аліна — кухар у ресторані. Допомогла влаштуватися Каріні.
— Під теплицями було 55 соток, — уточнює 48-річний Ян. Він разом зі старшим Тимуром повернувся з роботи. На пошті вантажили товар. — 14 теплиць з опаленням.
— Чому помідори?
— Ціна хороша. І виходило. За сезон вирощував більше 50 тонн. Енергодар — це теплова, атомна станції, дерслужбовці і торгаші, — описує сфери діяльності південного міста України.
— Я в цю справу зовсім не вникала: як обробляти, чим обприскувати. А вони в нього аж солодкі були, — каже дружина.
— Із 50 тисяч населення в Енергодарі залишилося десь 15. Вони, — має на увазі російські війська, — увійшли в місто 4 березня 2022 року.
— Кажуть, працівників атомної станції не випускають.
— Деяким вдалося виїхати. Наш знайомий минулого року виїхав. Відгуляв відпустку, начальство просило повернутися. «Поверніться, хлопці, бо з ким нам її обслуговувати?» Повернувся. Атомну зупинили. Вирішив виїжджати вдруге. Росіяни не пропустили. Мабуть, у них є своя база працівників. Обманом виїхав. Сказав, їде забирати родину, щоб повернутися. Бо з ними так добре. Випустили.
На російських блокпостах стояли українці, днрівці
— Чотири місяці ми прожили під окупацією. У перші дні Енергодар захищався. Хтось готував коктейлі Молотова. Хтось ховався в лісі, передавав дані. Автобусами вивозили на трасу, перекривали в’їзд. Так було два рази. Російські війська під’їжджали технікою. Були переговорщики з двох боків. Потім почалося місиво, стрілянина. Росіяни обстрілювати місто, атомну. А ми думали: який дурак буде її обстрілювати. Люди розбігалися, хто куди. Російські війська одразу поїхали на атомну. Дорога до неї — наліво, у місто — направо.
Взяли не зразу. Були бої, росіяни зайшли на територію під ранок. Казали, що тоді загинуло троє військових. Та, на мою думку, їх було більше. Ховати їх дозволили. Енергодарівці приходили в центр прощатися. Тоді вони, — знову про росіян, — свої права не качали. Хоча в місто зайшли. У міську раду. Коли ми побачили звернення мера, зрозуміли: щось не те. Звертаючись до нас, нахилив голову вниз. Певно, стояли позаду нього, коли записували відео.
У перші дні ми виїхали в село Василівка. За 14 кілометрів від Енергодару. Думали, там безпечніше. Обстріли було добре чутно. Я весь час сиділа з таблетками від радіації. Чи пити, чи не пити. Чи взірветься атомна, чи ні. Наше село вбік від траси. Росіяни заїхали до нас пізніше.
І жили ми, як у тюрмі. Стояли їхні блокпости. Місцевим їздити дозволяли, але все ретельно перевіряли. Чоловік до останнього возив молодшого на тренування по футболу. Клімат у нас жаркий, машини тоновані. У перші дні опускали вікна, дивилися, хто в машині. А потім запровадили правила. Змусили здирати тонуючу плівку. Хто не здер — розбивали вікна. Заходили на стоянки, які автівки подобалися, забирали.
— Не страшно було возити сина на тренування?
— Я боялася, що чоловіка витягнуть з машини. Кудись заберуть.
— Це було єдине місце, де можна було відволіктися. І батькам, і дітям. Тренер ходив на роботу до останнього. Хто їздив автобусом, перевіряли телефони. Чоловіків виводили на вулицю, — каже Ян. — Бувало, «наїжджали». Наші хлопці давали відсіч. На постах стояли свої, українці. Днрівці.
— Наші казали, на одному з блокопостів днрівці українською відповідали, — перебиває чоловіка Валентина.
— І в нас у селі багато хто чекав Росію…
— Це в селі, але не в Енергодарі, — уточнює жінка.
— Передивлялися відео, коли був спротив місцевих. Активістів вивозили в ліс, катували, — описує життя під Росією жінка. — Після зустрічі з росіянами у багатьох змінилися цінності. Найдорожче — не квартири і машини, а життя і родина.
Жінка показує стіну орендованої менської квартири, де чотири картини.
— Це я намалювала, бо найцінніше в нас не відібрали. Родину, свободу, любов і життя.
Зрозуміли, що треба тікати, коли почали обстрілювати Нікополь.
— Село і Нікополь розділяє водосховище. Навпростець — кілометрів сім. Ми його морем називали. Воно вже пересохло. Виїжджали чотири дні. У «сірій» зоні були черги кілометрів три. За день максимум 15 машин пропускали. Спершу всі ночували на трасі. А потім заборонили. Запам’ятовували, хто за ким займав чергу. Ночувати просилися в сусідніх селах. Уранці поверталися. У кого були малі діти, просили пропустити без черги. Одна зміна дозволяла. Іншим це псувало настрій. І нікого взагалі не пропускали.
Склад турецьких столів тепер є в Мені
— Місяць жили в дідівській хаті, у Кудрівці, — каже про повернення на батьківщину Ян. — Шукали житло в Сосниці. Малого водив на тренування. До футбольної команди «Кудрівка». Буде вже в першій лізі грати. Та з підходящим житлом не вийшло. Дізналися, що здають в оренду двокімнатну квартиру в Мені. Власники просили півтори тисячі гривень. Живуть у Майському. Бабуся з дідусем.
— Коли чоловік уже відкрив бізнес, почали трохи заробляти. Кажу їм: «Можемо платити більше». І давали за оренду більше. Не взяли. Ще й городину нам передають. Діти пішли в менську гімназію.
— З чого почався бізнес?
— Заощадження колись закінчаться. Грошей малувато на життя. В Енергодарі проходив інтернет-курси. Думав між помідорами чимось підторговувати. Це зветься дропшипінг (Ян виступає посередником між виробником і покупцем). Почав дізнаватися, шукати, чим можна зайнятися в Мені. Постачальник знайшов мене сам.
— Держава пропонує гранти на відкриття власної справи.
— Думали, але треба план, гарна ідея, — каже жінка. — Перше, що спадає на думку, — кав’ярня. І грант можна було взяти. Та в Мені з кав’ярнею не ризикнули.
Відкрив фоп. Товар надходить з Туреччини. Уклали з постачальником контракт. Банк довго і ретельно перевіряв. Щоб контрагенти не були пов’язані з Росією, Білоруссю.
У Мені орендую приміщення під склад, — демонструє товар: столи стоять у залі, у кухні. Це кухонні столи зі скла. З різноманітним дизайном, малюнками. Ніжки металеві. І стільці до них. — Почав з двох вантажних машин. Оголошення розміщуємо на всіх сайтах. Замовлення відправляємо по всій країні поштою. 60-80 комплектів за місяць виходить. На життя трохи є. Часто купують військові. Ті, хто зараз отримує більшу зарплату.
«На нерухомості поставили хрест»
Валентина Антонівна на телефоні показує фото теплиць в Енергодарі, помідорів. Будинок був 320 квадратів.
— У селі залишилися мої батьки, — продовжує жінка. — Зв’язок інколи пробивається. Треба вилазити нагору.
У будинок, де жила мати чоловіка, заселилися росіяни. Ми свій дім почали будувати 11 років тому. Купили ділянку і потихеньку все збирали до купи. Що змогла, винесла сусідка. Росіяни вивозили все інше. Стіни, стелі були підбиті дсп. Позривали, вивезли.
— Мабуть, на окопи, — припускає Валентина.
— Недарма кажуть, що вони тягнуть пральні машинки, унітази, — продовжує чоловік. — Умивальник, двері. Усе познімали, повиривали. Меблі, що змогли винести, витягли. Казали, що до будинку під’їхала їхня вантажівка. У неї стягували наші речі. Шафу, яка в двері не пройшла, розбирали. Квартира поки стоїть.
— Але порозвішували оголошення, — уточнює жінка. — Якщо не з’являться власники, квартири будуть забирати. Бо безхозне житло небезпечне.
— На нерухомості поставили хрест, — підсумовує чоловік. — Забули про неї. Повернеться чи ні… Якщо і повернеться, то в якому стані. Чи зможемо там жити.
— Нелегко, але відпустили, — із сумом в голосі додала жінка.
Джерело: Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Є багато вільних місць: модульне містечко в глибинці Чернігівщини готове приймати переселенців
- Переселенка з Бахмута відкрила бізнес у Чернігові. Продає "олабах"
- З Кремінної виїздили двічі: історія переселенки
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
