У Деснянському районному суді Чернігова колегія (троє) суддів оголосила вирок менянам: 31-річному Миколі Рафальському та 22-річному Денису Потапенку.
Їх засудили за двома статтями Кримінального кодексу. Визнали винними в умисному вбивстві з корисливих мотивів 44-річного Валерія Кащенка з села Феськівка на Менщині та угоні трактора «Беларус» 2017 року випуску. Рафальському суд дав 15 років тюрми (прокурорка просила довічне), Потапенку — 14 років ув’язнення (йому просила 15).
Також обом присудили конфіскацію майна і сплатити Людмилі Кащенко мільйон гривень за спричинену моральну шкоду та 151 тисячу 370 гривень матеріальної шкоди.
Рафальський був чотири рази судимий за грабежі та крадіжки.
Кащенко мав гроші, техніку, худобу, лісопильню. Вміло господарював. 23 грудня 2023 року до нього додому приїхали Рафальський з Потапенком. Аби забрати трактор, котрий Валерій нібито збирався продати. І перегнати покупцеві на Сумщину.
Проте Кащенко відмовився віддавати трактор. Тоді Рафальський двічі вдарив Валерія по голові бобиною зі стретч-плівкою. А потім став душити паском. Потапенко додушував. Труп заховали під ліжком. Трактор забрали.
Рафальський сів у трактор, а Потапенко — за кермо машини, на якій вони приїхали з Мени, і рушили на Сумщину.
25 грудня, на Різдво, зранку на машині «Хюндай Акцент» Рафальський і Потапенко знову приїхали до будинку Кащенка в Феськівку. Загорнули труп у покривало, засунули в багажник і вивезли в лісосмугу під село Величківка, що неподалік Мени. Там поліціянти і знайшли тіло через пів місяця. Після того як затримали обох підозрюваних.
Марія Кащенко, мати Валерія, зверталася, куди тільки могла, аби знайти сина. 20 грудня вони бачилися востаннє. Приходив до неї. Збирався готувати дітям продукти. У Валерія дві доньки і син. Сказав: «Перед новим роком заріжемо двох овець, тушонки наробимо. М’яса візьму, консервації».
Людмила Кащенко
— Минає день — не дзвонить, як зазвичай, — пригадує 64 річна Марія КАЩЕНКО. — Набираю. У слухавці чоловічий голос. Кажу: «Я Валері дзвоню». Відповідає: «Він зайнятий біля трактора». «А ви хто?» «Работодатєль». Думаю, який ще роботодавець. Може, у сина руки в солярці, не може сам взяти телефон?
25 грудня приходить з його номера музичне привітання з Різдвом. Далі знову тиша. Іду до нього додому. Ключі знайшла не на тому місці, де висіли зазвичай. У хаті нічого не збентежило, окрім заломленого краю доріжки в коридорі і не зачинених у веранду дверей. Він ніколи тепла не випускав. В овець були сіно, вода. Пішла на його базу. Слідів ніяких. Хлопці, які працювали неподалік, кажуть: «Три дні не бачили». Обдзвонила військкомат, усі лікарні в Чернігові, поліцію. Марно. Зателефонувала ясновидиці. «Він у небезпеці. Зле задумали двоє», — відповіла вона.
Заявила дільничному, що син зник. Один з сусідів Валерія порадив: «Треба трясти Рафальського». Адже останнім часом він бував у сина. Якби ж я тоді знала…
4 січня подзвонила в поліцію в Чернігів. Швидко приїхали й обласні, і корюківські поліціянти з собаками. Усе обшукали вдома у Валери, знайшли флешку з записами камери спостереження. У селі в людей інформацію з камер зняли. У Мені сказали писати заяву. Говорю: «Я вже все описала детально. Де воно поділося?»
Кілька днів працювали правоохоронці. Доки була з ними, знову маякнуло, що телефон у мережі. Я їм про це сказала. Повернулася додому, приходить повідомлення: «Привет, на х…я ти подняла кипиш у мене все нормально. Я просто щас хаваюсь бо я должен кучю грощей. Я таби на днях пазваню и пагаварим. Пазвани минтам, скажи шо ти за мной гаварила бо ти робиш мені хуже». Валерик ніколи на мене не матюкався. І так безграмотно не писав. Я знову до поліції. Запитують: «Може, де запив?» Кажу: «Міг випити. Але щоб запити — ні». І ще дивно, про хазяйство нічого не спитав. Де б не їздив, у нього перше питання, коли дзвонив чи писав, було про худобу.
На суді Потапенко вини не визнав. Мовляв, коли їхали від Валерія, він був живий. Рафальський змінював покази. Стверджував, що Валерик позичив у нього три тисячі доларів. Як позичив у непрацюючого колишнього зека? Та якби в сина були борги, він би фуру продав чи ще щось. Викручувалися, як могли. Розказували, що поліціянти вибили з них зізнання.
— На суді у клітці посміхалися. Їм можна дзвонити рідним, а я свого сина ніколи не побачу і не почую, — з ненавистю каже Марія Кащенко. — І з вироком я не згодна. Обох треба посадити довічно. Трьох дітей осиротили.
Валера був моєю опорою. Без нього не живу, а відживаю. Не було і дня, аби не згадала. Тільки робота і те, що стараюся бути серед людей. Хоч на якийсь час відволікають від сліз. Ходжу плести маскувальні сітки, збираємо посилки нашим хлопцям на фронт. Я тяжко переживаю втрату. Й онукам на душі важко. Старша Люда старалася жодного судового засідання не пропустити. Андрій часто ходив на могилу. Піде і сидить там годинами. Вивезли його за кордон. Найменша Арінка пішла до першого класу. Часто просить: «Ходімо до тата».
Коли був випускний у дитсадку, одягли їй красиву білу сукню. А дитя плаче і не хоче йти. Стали допитуватися, чому. А вона: «Тато не побачить, яка я красива...». Вмовили. Після випускного пішли на кладовище. Арінка там віршики тату розказувала. А ж раптом шахеди летять. Кажу: «Ховайся, дитинко». Онучка відповіла: «Бабо, я не боюсь нічого. Уб’ють, так з татом стрінуся...», — плаче Марія Василівна. — Ми будемо подавати апеляцію, аби тих нелюдів посадили довічно. Вони ж навіть не перепросили.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- На Чернігівщині жінка зарізала співмешканця через ревнощі
- Посварилися через дітей: встромила ніж у груди співмешканця
- Била співмешканця ножем і металевим совком - той помер
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
