Катерині ШАТИРКО з Сахнівки Березнянської громади 97 років. Бабуся заступом, разом з донькою, викопала 10 соток картоплі. А ще сама рубає дрова, топить піч.
4 вересня в обід у дворі баба Катя перебирає картоплю. Не піднімаючи голови, вправно розкидає велику, насіннєву, дрібну по кошиках.
— Трохи запізнилися, не покаже, як вміє працювати лопатою. Картоплю вже викопали, — каже 64-річний Віталій ШАТИРКО, син баби Каті.
Віталій Шатирко, син
— Усе чисто робить, але вже кілька років глухенна, — каже 77-річна Марія ЛИСЕНКО, донька. — Абсолютно нічого не чує. Перебирає мовчки. Так і копає, мовчки.
— Бабо, е-е-е, — махає рукою бабі Каті син. — Подивись туди, у камеру.
— Куди? — перепитує баба Катя. — Куди дивитися? І буду я, як обезяна? У мене волосся як попало, з-під хустки вилазить, — переживає за красу. — Час на свалку вже бабу, — махає рукою.
— Усе помирає, та ніяк не помре. Оце так завжди і каже, — сміється донька.
— Баба наша 1928 року, — продовжує Віктор. — Аби не глуха, багато б розказала про себе.
— Що робити, щоб у 97 картоплю заступом копати? Що їсти, що пити?
— Не пила і не курила. Чоловік її, наш батько, Денис був інвалід першої групи. Повернувся з війни без ноги. А ще рана в нього від поранення була. Не заживала. Попри це 10 років диспетчером у колгоспі працював. Тоді в нас він звався імені Леніна. І село так називалося — Ленінівка. Це вже зараз повернули назву Сахнівка. Батько помер 15 серпня 1994 року.
А матері треба було працювати. Нас двох виховувати.
Була на різних роботах. На пташниках. Їх називали курниками. Довгі сараї, в яких п’ять-шість тисяч голів сиділо. У Новгород-Сіверський їздили по комбікорм. Тоді морози були під мінус 30. Взуття — кирзові чоботи. Ноги онучечками обмотані. А вже потім у доярки, свинарки пішла. Це за материними розповідями. Розказувала, як лід ходила рубати на озеро. Носила на собі. Холодильників у нас тоді ще не було. А в погребі, на фермі зберігали молоко.
Скромна наша баба. І ми живемо скромно. Але хоч з дахом над головою. На роботу завжди мовчки ходила. Дві-три норми виконувала. Контейнери — пів тонни картоплі. Треба було перебрати. Баба перебирала два-два з половиною контейнери.
— Можна сказати, передовиком виробництва була…
— Купа медалей удома. Ордени: «Знак пошани»… «Трудового Червоного Прапора».
— За ці відзнаки доплата до пенсії є?
— Коли оформляв її на пенсію, нічого не доплачували. Тоді 52 карбованці дали. А потім на гривні перейшли. 62 уже тоді отримувала. Це вже при незалежній Україні.
Після пенсії, 55-річною, ще на роботу ходила. Років сім працювала. Уже не на фермі. Людям допомагала. Кому картоплю перебрати. Кому город посадити, просапувати. Капусту вирвати.
— Односельці кажуть, баба Катя ще вправно дрова рубає.
— Якщо тоненькі, рубає. Товсті вже не подужає, — каже донька. — Син та я допомагаємо.
— А ще і командує всіма...
— А скільки ж нас? Двоє, — підтверджує Віталій Денисович. — Покомандувати мати любить. Це правда. З цим уже ніхто нічого не зробить, — махає рукою. — Виправляє нас. Каже, як кому і що правильно по хазяйству робити. Хоча ми вже сильно їй і не підчиняємось.
— Карзину мені давай, — перебиває баба Катя, наче чує, про що говоримо. — На дробну, — командує дітьми.
— Молодець наша баба. Ото тільки вже в такій позі, — баба Катя стоїть повністю зігнутою. — Сколіоз зігнув у дугу.
Картопля цього року в нас добра вродила. Корів років 15 уже не тримаємо. Саджаємо без гною, на одному місці.
Садимо саджалкою, а копаємо заступом. Споконвіку, скільки себе пам’ятаю, так робимо. 10 соток. Це так наша баба закомандувала, — сміється син.
— Репаної чомусь багато, — показує недоліки врожаю.
— Десять соток викопуємо вдвох за п’ять днів, — каже Марія Денисівна.
— Копаємо не поспішаючи, — уточнює чоловік. — В обід від пекучого сонця ховаємося. Раніше, коли цілий день на городі раком стояли, за три дні вправлялися.
— Моя справа — це все перевезти з городу в сарай. На тачці. Он, коло погреба стоїть. Потихеньку. Можливо, стидно і казати, але Бог здоров’ям обділив. Не всі, але деякі думають, якщо руки-ноги є, а не працює, — ледацюга. Не докажеш, що не здужаєш більше.
— Ось і лопати наші, — виносить з сараю своє знаряддя праці жінка. — У матері така сама, тільки держак коротший. Років 30 точно їй. А може, ще радянського зразка? — роздивляється жінка.
— Ну а якого ж? Ось і клеймо на металі є. Тільки вже не розібрати, які слова вибиті.
А на вигляд, як новенька. Вичищається від землі. Тільки держаки час від часу міняємо.
— Чому трактором або мотоблоком не копаєте? Швидше і легше. Але дорожче.
— Ми — як ті динозаври, які вже вимерли, — сміється. — Ми, певно, єдина родина в Сахнівці, яка викопує заступом стільки картоплі. Справа не в грошах. Здоров’я коштує дорожче. Звичка залишилася.
— Коли доживе баба Катя до 100-річчя, як святкуватимете?
— Ого, ще ж цілих три роки прожити треба,— киває головою донька. — У селі наша баба найстарша. Була в нас ще одна баба. Тиждень не дожила до ста років. Торік померла.
— Як день народження в баби Каті був, якась депутатка приїздила. З районної адміністрації, здається. Вітала. Гостинці привозила.
Наша баба від скромності на піч від неї сховалася. Ще й шторою закрилася. І вона обіцяла приїхати на сторіччя.
За розмовами, баба Катя майже сама перебрала купу картоплі біля сараю.
— Ще в сараї оно скільки, — заводить усередину донька, показує на купу бульби. — Нашій бабі роботи на кілька днів.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Тікали з прикордонного села через розбитий міст на мотоциклі
- У 52 роки знайшла трьох братів і сестру
- У 24 роки Роман ветеран війни: праву ногу ампутували, ходить з протезом, вчиться жити по-новому
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
