Тимоша народився після смерті татка. Михайло Кулакевич загинув на фронті. Михайлу Кулакевичу з села Вороньки Новобасанської громади Ніжинського району назавжди 21…
Між Курдюмівкою і Кліщіївкою
— Загинув у 2023 році між селищем Курдюмівка та селом Кліщіївка, поблизу Бахмута, — печалиться 23-річна Катерина КОВАЛЬ, цивільна дружина Михайла. — Два місяці вважався безвісти зниклим. Хоча побратими повідомили — він загинув. Через щільні обстріли тієї ділянки тіло змогли забрати і поховати лише 19 грудня.
Разом Катерина і Михайло були чотири роки
— Коханий загинув 20 жовтня, у день нашого знайомства. Ми навчалися в одній школі. Я була на рік старша. Перейшла в 10 клас, а він — у дев’ятий. Їздила з сусіднього села Олександрівка.
У 2017 році Мишко закінчив дев’ять класів і поїхав на навчання до Києва. Через рік і я поїхала до нього. Саме в столиці наша дружба переросла у стосунки. У нас було багато спільних інтересів — спорт, футбол, теніс. Він вчився за спеціальністю «Право», а я в училищі — на кухаря-кондитера. Працював у суді в архіві.
Серйозно зайнявся футболом, коли переїхав до Києва. Грав за команду «Локомотив».
19-річним вирішив служити в поліції. Пів року мав бути на навчанні. Поїхав у Івано-Франківськ. А через півтора місяця почалася війна. Стояв на блокпостах біля Верховної Ради.
Після деокупації Київської області продовжили жити в столиці. Спочатку з його матір’ю. А потім стали знімати кімнату в гуртожитку. Я працювала в піцерії.
У лютому 2023 року приєднався до штурмового полку «Сафарі». Полк входить до Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Два місяці проходив навчання на Житомирщині. Казав: «Я відмовлюся, ще хтось відмовиться. То хто тоді буде захищати?»
Михайло Кулакевич на фронті
У липні отримав поранення в спину і лікоть. Приїхав до Києва на операцію наприкінці серпня. І саме тоді сталося диво. У мені зародилося нове життя. До того четверо лікарів казали, що через проблеми зі здоров’ям я не можу мати дітей. Або, якщо і завагітнію, то треба буде весь час лежати на збережені. Але ми не покидали надії стати батьками, адже дуже хотіли дитинку.
Стала почувати себе якось дивно. Ніби метелики в животі з’явилися. Я не могла в це повірити. Купила тест на вагітність. Зробила — дві яскраві червоні смужки. Вагітна! Розгубилася, розплакалася, подзвонила матері. Вона мене підтримала, сказала, що це ж довгоочікувана дитинка. Вирішила ще раз переробити. Другий так само — дві яскраві смужки. Назавтра, 19 вересня, у коханого був день народження. Ледь протрималася добу, щоб не розказати.
Замовила йому тортик з написом: «Гномику, ти станеш татком». Гном — такий позивний у Міши. Коханий був на сьомому небі. Вважав, що в нас буде дівчинка. Хоча дуже хотів хлопчика. Його реакцію тоді знімала на відео. І як добре, що це відео тепер є. Синулька любить його переглядати.
Міша запропонував, щоб того дня ми поїхали в лікарню. На УЗД лікарка ледь змогла роздивитися дитинку. Пожартувала: «Якась маленька семечка там». З того часу всі малого називали «маленька семечка». І навіть після пологів.
Для дівчинки Міша встиг придумати ім’я — Софійка. Для хлопчика — ні. Казав: «Кицю, у нас ще стільки часу попереду. Придумаємо». Але не судилося. Прийшлося обирати самій. Вибирала між Дем’яном і Даміром. Та ім’я Тимофій мені наснилося.
21 вересня коханий поїхав на ротацію. Проводжали з його матір’ю та Діаною, двоюрідною сестрою, з залізничного вокзалу Києва. Бачилися тоді ми останній раз. Завжди з легкістю проводжала його на службу. Та цього разу моє серце ніби розривалося на шматки. Можливо, ще тому, що була вагітна. Плакала, як ніколи.
Між нами був сильний зв’язок. Подробиць не розповідав, але я знала всі його бойові виходи. Просила Боженьку: «Дай мені знак, що з ним усе добре». Починаю ікати. Сама собі промовляю: «Це Мишко про мене згадує?» Перестаю ікати. Зранку мені дзвонить коханий і каже, що саме в той час згадував мене.
Під час іншого бойового виходу сниться, що Міша пише мені повідомлення. Мовляв, усе добре, він повернувся з завдання. І справді. Скрізь сон чую, що на телефон приходить від коханого повідомлення. Тоді вдалося навіть через відео з ним поговорити.
Про бої Михайло говорити не любив. Та одна історія врізалася в пам’ять назавжди. Загинув В’ячеслав Олексієнко, його найближчий друг і побратим. Поховали його на Черкащині, та рідня в нього з селища Десна. Мишко розповідав, як намагався врятувати його, але вже було пізно. Це стало для нього тяжким ударом.
Вибирав обручку і планував освідчитися
— На жаль, я не встигла стати його офіційною дружиною. Але Діана зізналася мені, що він обирав обручку для освідчення, — каже Катерина. — Вона мала стати сюрпризом для мене найближчої відпустки. Та ця мить так і не настала.
10 жовтня було пів року, як Мішина бригада воювала на фронті. Востаннє чула коханого 20 жовтня, напередодні його бойового виходу. Це мав бути останній бій перед довгоочікуваною відпусткою. Мали повертатися додому. Та ротацію перенесли. Аби не перенесли, можливо, Міша був живий.
Коли через дві доби коханий не вийшов на зв’язок, мені стало тривожно. Я була вагітна і боялася почути погані новини. Тому попросила Діану подзвонити замість мене. Командир не відповів. Ми заспокоювали себе, що це просто відсутність зв’язку.
Згодом Діана передзвонила, її голос тремтів. Вона повідомила, що командир сказав: «Міша вважається безвісти зниклим, бій пішов не за планом». Я не повірила, стала писати побратимам. Але всі відповідали те саме.
Надіялася, що він десь ховається, можливо, забрали в полон. Однак те, що він загинув, підтвердили через кілька днів. Тіло коханого вдалося забрати і поховати через два місяці.
— Як загинув Міша?
— Черепно-мозкова травма, несумісна з життям. У складі штурмової групи Михайло виконував завдання поблизу селища Курдюмівка на Донеччині. Треба було взяти укріпрайони на околицях села та закріпитись там. Хлопці просунулися на 60 метрів углиб позицій ворога. Знищили ворожий безпілотник. Під час подальшого штурму група потрапила під артилерійський обстріл. Михайло отримав важкі поранення та загинув. Опізнавати їздили його мати й Діана.
«Виню себе, що не попрощалася»
Коханого ховали в закритій труні. Мені порадили не їхати прощатися в церкву та на кладовище. Казали, не можна вагітним. Попрощалася лише, коли труна стояла біля дому.
Тепер виню себе, що я не провела коханого до останнього. Наче не попрощалася з ним. Не бачила його. Навіть приснився тоді Міша і спитав мене:
«Кицю, чого всі прийшли до мене, а ти ні?» Часто приходить у снах. Каже: «Кицю, я завжди з вами. У вас усе буде добре». Іноді зранку прокидаюся і таке відчуття, ніби мене Міша обняв. Міцно-міцно ніби тримає.
Вагітність я виносила чудово. Навіть токсикозу не було. Переживала за маленького. Намагалася не нервувати. Та невідомість не давала мені спокою. Як мені самій бути? Що мені робити далі?
Коли починала плакати, у животі бився синочок. Ніби відчував мій біль. І тим самим заспокоював мене. Я тішила себе, що вже не сама. Народився малий 29 травня 2024 року.
Посмішки, перші слова та кроки Тимофійчика дають мені наснагу жити далі. Коли малому було півтора місяця, похрестили його у Вороньках. Після церкви з кумами і Тимошкою заїхали до коханого на кладовище.
Малий, коли бачить фото, кричить: «Та-та!». Цьомає та ляпає рученятами фото. Показую йому в телефоні або на пам’ятнику на кладовищі. Є портрет Міши на Алеї Героїв у Вороньках та в Новій Басані.
— Тимофій народився через сім місяців, як загинув його татко. Юридично ви теж ніхто Михайлові.
— Так. Спочатку малий був записаний на мене. Пів року в суді доводила батьківство Міши. Сім місяців тривали експертизи. Спорідненість шукали між онук-бабуся. Їздили здавати аналізи в Київ.
Перші вісім місяців після народження малого жила в старшої сестри. Боялася сама бути з дитиною. Вона вже має двох діток, тож допомагала мені з Тимошею.
На жаль, юридично для Міши я ніхто. До якої інстанції не прийду, усюди відфутболюють. І ніде не вважається, що чотири роки до загибелі ми були разом. Усіма справами може займатися лише його мати. На похороні так само вказували лише матір та бабусь. А про вагітну дівчину ніхто і не згадав.
Іноді мене накриває. Важко бути для дитини і за матір, і за тата. Та й малий став таким маминим. Ні з ким його залишити не можна. Коли підходить Тимофій, притуляється щока до щоки, теж починає плакати, я заспокоююся: «Так, Катю, не плач. Ти сильна».
Допомагають у вихованні бабусі: моя і Мішина мати. Також у Вороньках проживають прабабуся і прапрабабуся Тимоші — Тетяна Сергієнко та Мотрона Заболотна. До речі, Тимофій, рідні кажуть, на одне лице з бабою Мотрею.
Мотрона Заболотна, прабабуся Михайла
— Виплати теж не отримали?
— Коли збирали документи на одноразову грошову допомогу в розмірі 15 мільйонів гривень, Тимофій ще не народився. Тітка Інна оформила все на себе, — має на увазі матір Міши. — Можна було відсудити свою частку, та я не хочу. Живемо ми дружно. Бабуся допомагає. Купила нам двокімнатну квартиру в Броварах.
Такий собі мініКиїв, але тихіший. Тимоша полюбляє співати. У Міши була мрія, щоб навчити сина грати у футбол. Буду сподіватися, що стане футболістом, як татко.
Тимофію приходить пенсія — щомісяця близько 15 тисяч гривень. Діти загиблих військовослужбовців мають право на пенсію по втраті годувальника. Розмір цієї пенсії становить від 30 до 70 відсотків грошового забезпечення загиблого, залежно від обставин смерті.
Поховали Михайла Кулакевича в рідному селі. Біля батька.
— Віктора забрала хвороба кілька років тому, — каже Інна СЕРГІЄНКО, мати Михайла. — Ми були розлучені. Мишко підтримував з батьком зв’язок. Важко пережив його смерть.
У 2021 році Міша закінчив Приватний вищий навчальний заклад «Економіко-правовий технікум» при Міжрегіональній академії управління персоналом. У день останнього екзамену мені подзвонили з села і сказали, що Мішиного батька вже немає. Попросила: «Доки не здасть, не дзвоніть йому, не турбуйте». Але злі язики таки розповіли. Був у розпачі.
Те, що долучився до штурмового полку «Сафарі», нікому не сказав. Лише поставив перед фактом: «Я йду, я вже все зібрав». Я відмовляла, Катя теж. Якщо сказав, значить, так і буде.
Онучок — моє золотце. Одного Бог забрав, а другого дав.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото з сімейного архіву родини
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У 24 роки Роман ветеран війни: праву ногу ампутували, ходить з протезом, вчиться жити по-новому
- На Чернігівщині облаштували меморіал у пам'ять про 3 волонтерів, яких на «дорозі життя» вбили рашисти
- "Вчуся дихати без тебе, моє життя": на війні загинув оборонець з Чернігівщини
