Про те, що чернігівця Івана Величенка не стало у четверту неділю Адвента, тобто, 21 грудня, повідомив його колишній роботодавець і власник норвезького бару «Свальбару» Тімофєй Рогожін у соцмережах. Іван Величенко відійшов у кращі світи у норвезькому містечку Тромсе.
«У ніч на четверту неділю Адвента, тихо, уві сні, пішов Ваня. Ванька, Ванечка, Великий, Іван, Ivan Velichenko.
Минуло вже два дні з моменту цієї сумної новини, а усвідомлення цього не може прийти до кінця й досі. І завтра не прийде. Як і словосполучення «Ваня був»…
Вані було всього 38 років. Ваня дуже любив життя. У всіх проявах. І любив жити. Щодня і щодня. Де б не був і чим би не займався.
Ваня, Іван, Ванька, Вано.
Ванечка - для наших панянок.
Його знало дуже і дуже багато.
Його знали в Україні, у рідному Чернігові та у Києві, і в багатьох інших містах.
Його знали у професійній "Скандинавській" туристичній тусовці Пітера в ті часи, коли Росія ще не занурилася у фашизмі. Його знали в обох селищах Шпіцбергена — Баренцбурзі та Лонг'їрі. Його знали у Тромсе», - написав Тімофєй Рогожін у соцмережах.
Іван Величенко
Точну причину смерті бармена та туристичного менеджера підприємець не називає.
Іван Величенко, попри величезну популярність в соцмережах завдяки передачі Антона Птушкіна про Шпіцберген (випуск має понад 20 млн переглядів) з 2017 року, був дуже скромною і непоказною людиною.
Тімофєй Рогожін говорить: звичайний бармен був професійним менеджером у туризмі, природженим комунікатором, сполучною ланкою, душею та центром усіх компаній.
«Освічений, саме освічений, з широким світоглядом, начитаний у тих обсягах, з якими зараз нечасто стикаєшся. При всій своїй веселості характеру і амплуа балагуру Ваня був дуже тактовний. Це також зараз практично не зустрічається. Він мав якесь феноменальне почуття такту. Він завжди чітко розумів межі спілкування. Коли потрібно змовчати, коли треба допомогти-підказати, підтримати, пожартувати».
А ще Івану дуже боліла його батьківщина. Маловідомий факт - чоловік приїздив до рідного Чернігова, відкрито говорив про російську агресію. Навіть вступив до лав ТРО.
«Доля звела нас у 2015 році. Це був період становлення нашої компанії і ми шукали менеджерів. Процес був дуже складний через специфіку напряму нашої діяльності. Готових, ідеальних менеджерів бракувало на ринку, тому потрібно було знайти найбільш підготовлених до розвитку і завданням, і з набором потрібних скіллів. Резюме я переглядав пачками щодня. Це були реально сотні і сотні резюме і постійний стан відчаю від того, що не було нікого, навіть близького до того, хто був потрібен.
І Ваніне резюме було манною небесною. Це був той, хто був потрібен — людина з потрібними скілами і бажанням продовжувати розвиток. Досить коротке листування, дзвінок — і Ваня у Баренцбурзі», - пише Рогожін.
Далі були 6 років спільної роботи. Багато в чому саме особиста заслуга Івана – збільшення заходів круїзних кораблів до Баренцбурга та Піраміди, закинутого російського селища на Шпіцбергені. Це був один із двох напрямків Івана у компанії, який повністю з 2016 року вів він.
Він був чудовим командним гравцем. Але однією з його відмінних рис було те, що за командної роботи він міг і ніс хрест персональної відповідальності. З ним було дуже надійно. Завжди і в усьому.
Другим напрямком були індивідуальні тури під ключ та спецпроєкти. І там також йому не було рівних, говорить роботодавець.
«Чого тільки ми з ним не витягували. У деяких випадках я був готовий відмовитися, але Ванька зі своїм запалом не давав мені шансів. Команда у нас до 2018 року сформувалася супер-крута. Але, як не крути, була основа, ядро. І Ваня був у цій основі, був основою. На дві голови вище — і у своєму зростанні, і досвіді.
Людина команди і людина компанії. У всьому.
І в роботі, і у звичайному житті. У туризм Ваня потрапив випадково, але це було якимось провидінням. Молодий футболіст подає надії. Потрапляння до молодіжного складу відомого професійного футбольного клубу "Динамо Київ".
Потім травма та розставання з надіями на професійний спорт. І потім повне розкриття потенціалів у туризмі.
Можливо, він був створений для футболу. Але туризм був його покликанням. Таких людей у професії не так багато. Він був суттю Туризму», - переконаний Рогожін.
Втім, спортом, хоч і аматорським, чоловік продовжував займатися і робив це також з повною віддачею — банді, баскетбол, футбол (обережно через травму).
У 2021 році команда, яку очолював Рогожін, пішла з туристичного тресту Шпіцбергена. Менш як за рік розпочалася повномасштабна війна рф з Україною.
І рівно в дні початку війни Ваня був у відпустці в Чернігові, звідки забирав маму для поїздки до Іспанії.
Планам не судилося відбутися, і кілька перших місяців повномасштабної війни Іван залишався в Чернігові, допомагаючи місцевій Теробороні в обороні рідного Чернігова.
«Ваніни повідомлення, Ваніни спонтанні репортажі стингера - все це залишиться зі мною.
Вчора вночі, читаючи наше з ним нескінченне листування в месенджері, я знову згадав усі Ваньчині переживання того періоду. Його біль. Його внутрішні зміни та переживання за ці зміни… Не впевнений, що будь-хто реально знав про його стан у ті місяці.
Частина Ваніних емоцій була назовні. А частина…
Частиною він ділився, мабуть, лише зі своєю найближчою людиною, другом Славкою. А частиною… Частиною – ні з ким. І іноді – зі мною.
Не можна сказати, що війна зрадила Ваню. Але вплинула на нього і на його переживання абсолютно точно. І на його плани…».
Через кілька місяців після початку вторгнення, коли фронт стабілізувався - Величенко вивіз матір від війни. І поїхав сам. Спочатку в Лонгірбюєн, потім в Тромсе.
Поступово обживався там, розбудовував плани на майбутнє.
«Ми нечасто спілкувалися останні два роки. Спочатку раз на місяць, потім раз-у-раз — коли у нас були якісь питання для обговорення або просто потріщати за життя. Декілька разів планували зустрітися — то в нас, то в нього, але на жаль. Останній раз ми з ним розмовляли близько години наприкінці вересня.
Він йшов крок за кроком до роботи у проекті, у який вірив. Були плани. Плани. Плани.
На жаль, я не дізнаюся тепер про його останні переживання. І ми не зустрінемося з ним.
Ванине життя продовжиться у його сині, якому зараз лише п'ять. Як складеться його життя, з урахуванням того, що він у росії, абсолютно невідомо і незрозуміло», - каже Рогожін.
Андреас Стірселл:
- Я в Лонг'їрі. Я хотів піти на поминальну службу, але не зміг. Я не релігійний і не вірю в якусь «вищу силу», яка вирішує, коли в нас забирають людей. Коли хтось помирає, це не просто ідея — це батько, син, брат, сестра, друг, якого вже немає.
Це для Івана. Сина. Друга. Когось, хто був важливим. У нього було життя, люди, які його любили, і місце, звідки він родом. Те, що він далеко від дому, не зменшує втрату. Це робить її важчою.
Я не знаходжу розради в молитвах чи поясненнях. Я знаходжу її в пам'яті його імені та в тому, щоб бути поруч з тими, хто залишився.
До зустрічі, Ваню!
Ірина Назаревська:
- Ваню знала з самого дитинства. Кожного разу дуже раділа, коли він приїздив до рідного міста. Завжди усміхнений та радів життю. Це був справжній чоловік, люблячий син, батько та надійний друг. Я називала його вікінг. Добрий та чудовий. Ні моє серце, ні мій мозок не розуміє чому так, чому? Назавжди Ваня буде у нашої пам'яті.
Антон Птушкін:
- Співчуття. Ваня був класним.
Вікторія Тімошенко:
- Дізналась вчора... весь день в сльозах і як в тумані... Ванька, улюблений всіма в універі, шикарний височенний блондин з довгим волоссям, блакитними очима і нескінченним гумором на все. Я ніколи не забуду наші з ним часи, наші ржачні бесіди і прогулки... його штанці, наш Гангста, Бро, Ванюша... Дякую тобі за кожен момент твого земного життя з нами разом 🙏
Авторка: Євгенія Замковська
"Час Чернігівський" писав про таке:
