Першим на акцію «Посмикай удачу за хвіст» прийшов лист з Олишівки. Від 28-річної Наталії БІЛЕНКО, молодої матері. Наталія передплатила «Вісник» на пів року через сайт «Укрпошти» і надіслала квитанцію на електронну адресу редакції. Тому вийшло швидко.
Наталія вдома удвох з донечкою Надією. Дівчинці рік і три місяці. Батько, 32-річний Сергій Вакуленко, на роботі в Києві, будівельник. Приїжджає на вихідні.
Надійка тягнеться з-за бортиків ліжечка: хто там прийшов? Мама Наташа бере малу на ручки.
Наталія в Олишівці майже три роки. Приїхала в гості до Сергія і залишилася. Живуть цивільним шлюбом.
Сергій теж приїжджий. Народився в Українському на Талалаївщині. В Олишівці купив хату.
Надійка вже каже перші слова, ходить за ручку. Бабою і дідом зве сусідів.
Наталія народилася в Дроздівці на Куликівщині.
— За 28 років Чернігівщиною мандрувала багато, — сідає на диван з донькою на руках. — Коли було п’ять років, рідний батько Юрій Сичов забрав мене від матері. Зайшов у хату, доки всі спали, і вивіз у Пенязівку. Село цього ж району. Батьки були розведені й жили окремо. Я взагалі не пам’ятаю, щоб він з нами жив. Мати не знала, де я.
— І не заявляла в поліцію?
— Ні. Мене ніхто не шукав. Жили з батьком удвох. Я бігала гуляти до сусідки. І ще тітка Ніна мені в селі подобалась. Заходила в гості, у неї теж дитина була. Я б хотіла, щоб вона маму мені замінила. А батько її побоявся.
У сім років він зробив зі мною дуже погану річ. Досі пробачити не можу.
— Приставав?
— І в нього вийшло. Потім відвіз у Чернігів у притулок «Надія». Залишив, як люди залишають домашніх тварин, що набридли. Дорогою пригрозив: як погано себе вестиму, приїде і воспитає мене. Завів, сказав, що я не слухаюсь. Я чекала під кабінетом, доки оформлять документи. Через місяць, коли трохи відійшла, розказала про все директорці притулку. Приїхала поліція. Заяву прийняли… і більше нічого.
Через рік я навчалася в школі-інтернаті в Старій Басані на Бобровиччині.
11-річною він забрав мене з інтернату на зимові канікули. Це був один-єдиний раз, коли хтось забирав мене з інтернату. Повіз в якесь село до його друзів, дядька Вови і тітки Свєти. І вже в ніч перед тим, як мене повертати в інтернат, батько знову це зробив. Господарі спали в сусідній кімнаті.
Я вже нікому не розказувала. В інтернат він приїжджав ще два чи три рази, а потім пропав.
З інтернату пішла до професійно-аграрного ліцею в Сокиринцях на Срібнянщині. Коли стали позбавляти батьківства, щоб я отримувала нормальну стипендію, мати зразу погодилась, а він — ні.
Згодом виявилося, що батько саме сидів у тюрмі в Кам’янці-Подільському. Батьківства позбавили автоматично. Вийшов у 2012-му. На апеляцію не подавав, і взагалі ми більше не бачились.
Наталія ставить Надійку біля дивану, мала тримається за край ручками, тупає.
— Мати, Світлана Шумал, померла під час бойових дій. Не через війну, а через цироз печінки. Ще й коронавірус доконав. Я приїхала до неї в 2019 році, коли розвелася з першим чоловіком.
Наташа сама знайшла матір. Коли відпочивала в таборі «Деснянка», у Салтиковій Дівиці, попросила знайти їй номер сільради Дроздівки. Зателефонувала, розпитала голову, чи жива мати. А тоді в ліцеї попросилася з’їздити туди на три дні.
— Вона була рада мене побачити, — згадує Наталія. — Я спитала: «Мамо, ти п’єш?» Каже: «Так. Ходжу на заробітки, мені наливають». «Мамо, я теж ходжу на заробітки. Але я беру грошима або їжею, а не горілкою!». Сказала, якщо питиме, то я її знать не знатиму. А тоді схаменулася. Зателефонувала та попросила вибачення. По матері є ще три брати і сестра. Владик і Мишко зараз на фронті.
Заміж перший раз Наталя вийшла 18-річною. За агрохіміка підприємства «Дружба Нова». Старшого на 17 років.
— У нього батьки померли, і я без батьків, — пояснює Наталія почуття до чоловіка. — Розписалися скромно. Удома шалашик накрили. Я була в білій сукні, але без фати.
Жили в нього в Сокиринцях. Дітей не було. Три з половиною роки більш-менш. А тоді як почав пити... Ревнував до кожного стовпа. Розвелися.
У Сокиринцях працювала на фермі. Потім — на свічкарні. Виготовляли свічки для церков і храмів. З воску, парафіну, вощини. Єрусалимки — це пук склеєних свічок. У знайомих, де жила, допомагала по господарству, варила їсти та дивилась за дитиною. Повернулася додому, у Дроздівку. З матір’ю нормально жилося недовго. Через пів року сказала: «Нафіга ти мені тут треба?!».
І я поїхала на фабрику «Конті» в Донецьку область, Костянтинівка. Працювала охоронницею-адміністраторкою на виході з фабрики. Людей і машини пропускала. Цукерок давали щоденно до чаю грамів 500. Переважно карамельки. Жінки з цеху підгодовували «Джеками», «Бонжуриками». Виносити з фабрики не можна. Я на виході оглядала робітників. Але не обшукувала, не маю права. І в сумки тільки заглядала. Начальниця охорони примушувала робітниць сумки витрушувати. У побутових кімнатах перевіряла, чи не ховають продукти. Цукерки не дуже крали, вони приїлися. Пальмову олію виносили, какао, какао-масло. А воно ж таке нікудишнє! — кривиться Наталія.
Із Сергієм Вакуленком, батьком Надійки, познайомилася через соцмережі.
Я вчилася разом з його меншим братом Миколою. Ми досі не розписані, — знизує плечима Наташа. — Заміж кликав. Я тоді проігнорувала.
Чоловіку вручили повістку в Києві біля метро. Але ВЛК визнала непридатним за здоров’ям.
Сюрприз за перший лист на акцію
Наталя, коли є трохи вільного часу, складає алмазну мозаїку. Це щось середнє між пазлами і картиною за номерами. Але красивіше. По одному крихітному блискучому камінчику за номерами викладається вся картина. Виглядає як вишивка бісером. На стінах висить кілька таких картин. Одна — на середині роботи — на столику.
— Заспокоює нерви, — каже Наталя. — Перший набір мені подарували. Складала і коли сиділа в Чернігові під час обстрілів.
До «Вісника Ч» у Наталії давня любов. Закохалась у газету ще в Сокиринцях.
І коли в Олишівці вирішили виписати якусь газету, сказала чоловікові: «Звісно «Вісник». Бо «Вісник Че», а що ж іще?»
Приз обирали разом з Наталею. Замовила зимову ковдру для донечки.
Привезли і вручили нашій першій переможниці дитячу ковдру з наповнювачем «Лебединий пух». Легенька, як пір’я, і тепла.
І не забули про обіцяний сюрприз. Тому, чий лист на акцію прийде першим. Редактор хотів передати зовсім інший сюрприз. Але молодим мамам такого не можна. Тому купили Наташі з донечкою до нової ковдри комплект прикольної дитячої білизни на постіль.
У веселих звірятах. Щоб маляті снилися такі ж прикольні сни.
Отакий сюрприз від «Вісника».
* * *
Другий приз — грошовий виграш 500 гривень — отримує Ольга Атрощенко з Чернігова. Ольго Василівно, зайдіть до редакції забрати виграш. Або повідомте телефоном, як вам його переслати.
А наша акція «Посмикай удачу за хвіст!» зробила перший крок. Усього їх буде п’ять. Стільки подарунків планує роздати «Вісник Ч» своїм передплатникам. Що це буде — виберемо разом. А шостий — СУПЕРПРИЗ — розіграємо в січні.
Отже, не гаємо часу. Щоб отримати один з подарунків, треба:
Передплатити газету «Вісник Ч» на перше півріччя 2025 року. Або на весь 2025 рік.
Надіслати копію або фото абонемента передплати на адресу редакції. Електронна адреса: visnyk_peredplata@ukr.net. Поштова адреса: місто Чернігів, вулиця Преображенська, 12. Редакція газети «Вісник Ч».
Якщо не забули в листі вказати номер телефону, чекайте на дзвінок з редакції з повідомленням про виграш. Передплачуйте і перемагайте!
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Доньці треба поставити пластину. Інакше дитина буде лежача
- Батьки полеглого захисника-чернігівця взяли під опіку 9-річного хлопчика
- У 75 стала стала опікункою онуці, мають боргу 100 тисяч
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
