37-річна Олена НАЗАРЕНКО шість років тому стала власницею фермерського господарства «Роса». У Лукашівці Чернігівського району. 31-річною продовжила справу після смерті батька, фермера Сергія Коробки. Четвертий рік, як відновлює господарство після обстрілів.
— Він цим жив, і я зараз цим живу, — каже Олена. — Чоловік Андрій мене підтримав.
Обробляє 408 гектарів. Тримає 120 голів врх, з них 55 корів
Фермерське господарство «Роса» за три роки наростило поголів’я, яке втратило під час окупації. Тримають 120 великих худобин, з них — 55 корів. Стільки ж було до повномасштабного вторгнення. Молоко здають на Ічнянський завод сухого молока та масла.
Олена Назаренко на фермі
— Деякі дивуються, що до нас їздить Ічня, — посміхається Олена. Від Лукашівки до Ічні 130 кілометрів. — Де ви і де Ічня? Скільки ж у вас там корів, щоб так далеко їздити? А в них база в Ріпках. Шість років співпрацюємо. Зараз приймають молоко по 15.60. Доплачують за жирність. Було, 21 гривню з копійками, платили. За державну дотацію купили макухи. Від неї і жирність висока.
Обробляють 408 гектарів. Вирощують пшеницю, просо, овес, кукурудзу, соняшник.
— Поки тато був живий, кукурудзу і соняшник не сіяли, — уточнює. — Собі дивишся, усі аграрії сіють ці культури і більш-менш живуть. Вирішила спробувати. Соняшник здаю в Прилуки. Роблять олію.
Коли тато почав господарювати, з дитинства мене з собою брав, — розповідає Олена. — У Чернігів у справах, у банк. Мені було цікаво. Виросла біля тата, на фермі і в полі.
Коли помер, для мене це був удар. Зранку прокидалася — вити від горя хотілося. Все одно треба вставати, працювати. Оце наше просо росте, — їдемо до ферми. — Іншого життя не уявляю. І чоловік зацікавився фермерством. Разом працюємо. Він — моя опора. Робить зараз те, що робив батько. Сіє, обробляє.
Андрій з Анисова. Познайомилися, коли були студентами. Він вчився в регіоналці в Чернігові. Зустрілися випадково в Лукашівці на дискотеці. Хотів іти в поліціянти. А в нас трактори, поле. Подобається техніка. Передумав.
15-річною тато давав мені їздити в полі на комбайні. На старій «Ниві». Казав: «Сідай, їдь, головне, щоб дерево в полі не знайшла». Коли його не стало, Андрій на тій же «Ниві» молотить пшеницю. А я на «ЗІЛу» забираю зерно.
Спочатку була одна корова
Олена Назаренко з чоловіком Андрієм та донькою живе в Анисові. У Лукашівці — мати, Алла Миколаївна.
— Працював механіком у чернігівському льотному училищі. Обслуговував літаки у всьому Радянському Союзі, — Алла Миколаївна розповідає про покійного чоловіка Сергія Івановича. — Жили в Угорщині. Коли Союз почав розпадатися, повернулися на батьківщину, у 1992 році. Приїхав з Москви замполіт: «Івановичу, відправляють у такі місця, де вода привізна. Забирай дітей, пиши рапорт на звільнення».
Пішов у колгосп на вагову. Перевівся в механізатори. Я була дояркою. Бачимо, колгоспи починають розпадатися. Видали нам паї. Мені трохи майна дісталося. Його батькам, моїм і мені перепав причіп без коліс. Один на всіх. Те, що непотрібне було колгоспу. Розібраний свинарник поділили на шість чи сім чоловік. Уже потім Сергій викупив ті частини. 100 відсотків всім виплатив.
Справу починав з однієї корови. Лиски, — пам’ятає кличку першої телиці. — Тоді стало їх три, шість... Потім з’явилося лоша.
Забрав земельні паї всіх родичів. Посіяв жито. Телицю з телям поміняв на молоде лоша. Назвав його Роса.
— Я ще маленькою була, коли батьки сказали, що поїдуть за кобилою, — згадує Олена, як з’явилася Роса. — Повернулися додому без кобилки. Розстроїлася, розплакалася. Через день привезли чорну-чорну. З височенними ногами і зіронькою на лобі. Тато її об’їздив. Я на ній каталася. На пашу водила. Норовиста була, з характером. Коли не стало, дуже плакала. Сентиментальна, прив’язуюсь до людей, тварин.
У 2001 році тато офіційно зареєстрував господарство. Назвав на честь Роси. З нею обробляв землю. Люди дивилися, що в нього виходить. Почали здавати паї в оренду. Кому зерном віддавав за паї. Кому змолотить чи город виоре. Так назбиралося перших 25 гектарів.
— Дав Росу дядьку, — конкретизує мати, що сталося з Росою. — Заганяв. І води холодної дав попити. На ноги почала падати. Лікували, відхаяли. Тільки відійшла, знову запалення легень. Довелося здати. Не хотів чоловік її здавати. Мусив…
Першого свого комбайна привіз розібраного в кошулі. З-під Бахмача. Місяців два складав. А першого нового трактора «ЮМЗ» брав у кредит.
У господарстві працювала вся родина. Я корів доїла. Чоловік у полі. Допомагали Олена з сином Іваном, 38 років. Доньці тоді 15 чи 16 років було. Бувало, і мені доводилося сідати за кермо вантажівки. Чоловік комбайном молотить, Олена під’їжджає за зерном. Легкова машина «Фіат» від чоловіка залишилася. Зараз Олена на цій автівці їздить.
Сергій помер у 2019 році. 58 років було. Онкологія. Рак легень. Понад три роки лікували…
Донька закінчила Європейський університет. Економістка. Після смерті Сергія півтора року їй, бідній, палки в колеса сунули. Землю хотіли забрати. Зверху, — не конкретизує жінка. — Добилася через суди. Донька сказала: «Батько починав, я продовжу». Як відрізала!
Понад добу добирались з ферми додому. 21 день в окупації
— 9 березня зранку пішли доїти корів, — згадує Алла Миколаївна часи окупації Лукашівки. — Електрики не було. А в нас саме розтьол іде. Тільки зайшли, а воно як почало шуровать, — має на увазі обстріли. — Попадали з дівчатами-доярками за бочку. Сім з половиною годин пролежали на холодному цементі. Кулі літали над головами. Стіни товсті, аж тріщали. Стихло. Чуємо, хтось іде. Заходить син нашої доярки, каже: «Напевно, уже немає їх». А вона вилазить з-за бочки: «Не з твоїм щастям». Усе побите, розтрощене. У кінці ферми, за погребом, стояли російські машини. Великі, з пушками. Нас не зачепили.
Олена Назаренко на фермі
Додому поверталися ровами, через болото. Лежали мертві наші хлопці. З простреленими головами. Завели одну доярку додому. Ідемо городами. Усюди горить, тріщить, літає. Повели другу доярку. А під ногами земля трясеться. Заскочили до неї в погріб. Просиділи до ранку. Зустріли наших військових. Хлопці перевели через річку. Від ферми до нашого дому 15 хвилин пішки. Понад добу тоді додому добиралися.
Ідемо з сином. Під хатою стоїть російський БТР. Дуло з-за воріт стирчить. Хата розбита. Даху нема. Усе у склі. Почали вигрібати сміття, аж хтось біжить з-під навісу. Біля двору наші комбайни стояли. Російські солдати документи попросили. «Ми тут живемо, прийшли додому», — кажу. За нас — і в погріб до сусіда повели.
П’ять діб з ними сиділи в одному погребі. Випускали на вулицю, сину курити дозволяли.
З нами сиділи молоді. Нас двоє і їх 21 чоловік. По 19-20 років. Лейтенанту 25 від сили. Один казав: «У мене мати з Харкова». Другий: «У мене бабуся з України». Дітвора. Самі боялися з того погреба вилазити. Вузькоокі бігали селом, майже не ховалися.
На другий день прибіг командир на прізвисько «Магніт». Забрав сина на розстріл. Кулі пройшли над головою. По цій справі суд був.
Удома ж у нас ще і господарство. Свиня поросна, кабан. Кури, качки. П’ятеро курей залишили, інших поїли. Кабана забрали на 16 день окупації. Витягли, пристрелили. Шкуру обідрали, не смаливши, так їли.
Свиноматку не дала вбити. Кажу: «У неї поросятка скоро будуть. Гріх вам буде, як заберете». На четвертий день, як вони вийшли, опоросилася. Усі поросята мертві.
Як тільки вечір, так і напиваються росіяни. Де горілку брали, не знаю. Носили п’ятилітровими каністрами. Більше не схотіли з ними сидіти, пішли у свою хату.
На п’ятий день покликали сина. Повернувся серед ночі. Ліг. Зранку не вставав, лежав. Забігло четверо росіян: «Чого не спускаєтесь у погріб? Боїтеся? Учора Івана допитували, порізали». За руки, ноги — понесли в погріб. Син втратив свідомість. Виявилося, були п’яні. Допитували, щоб здав наших хлопців. У стегно встромили ніж. Пробили коліно. Вибили зуби. Думав, Богу душу віддасть. Привели свого медика. Промив рани, скобами зшив.
Нерви здавали. Аби була граната, кинула б їм у погріб. Так дістали. Бігали навколо нашого дому. Усе виносили, витягали. Проти не підеш. Стояв синів «Мерседес». Усе вирвали з машини, щоб не виїхав. Біля двору стояла бочка з соляркою. Весна, паливо ж заготовили на посівну. Танки нашим паливом заправляли.
Обов’язки поділені
— Нашим дісталося найбільше, — згадує Олена часи окупації Лукашівки. — Усе побите. Плити впали. Вікна повилітали. Дах розтрощений. Сусіди, що поряд живуть, казали, окупанти танками... биків тягали. Застрелили, за ріг до танка причепили, потягли селом. Шашлики смажили.
Зв’язку з рідними не було.
Росіяни поклали половину нашого поголів’я — 42 корови. Частину вбило прильотами. Частину з’їли. Усі корови і телята ручні, ловити не треба. Тушки, ребра на піддонах, шкури — усе лежало отут, біля входу. Коли виходили, ще й тюки сіна підпалили. І годувати тих, хто вижив, не було чим.
Заходжу за сарай, а вони ходять полем. Подумала: не все ще втрачено. Голодні, але живі.
За три роки Олена отримала два гранти.
— Американці нас знайшли самі, — розповідає про першу гуманітарну допомогу підприємству. — У 2022 році. Сказали, що ми перші в Україні потрапили в їхню програму. Допомогли з насінням, дизпаливом, хімзахистом рослин. І ми постійно шукали грантові програми. Багато відмов. Цієї зими подзвонили з обласної адміністрації. Запропонували взяти участь у програмі. Надії не було. Але вирішила спробувати. Їм потрібен був бізнес-план. Написала. Коли нас затвердили, сказали, що дають матеріал, ми оплачуємо роботу. Сказали: «Такого шансу вже не буде». Погодилася.
Це сімейний бізнес, в якому працює вся родина.
— Обов’язки в нас поділені, — пояснює Алла Миколаївна. — Я відповідальна за доїння корів. І за обіди для працівників. Годую тих, хто працює в полі. Зять Андрій займається полем. Сіє, обробляє, збирає. Олена веде документацію.
Старший син Іван воює. Пішов добровольцем у 2023 році. Понад рік був під Куп’янськом, на Харківщині. По 19 днів на завданнях на нулі.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Підприємство на Чернігівщині шукає агронома й різноробів. Є підвоз, дають житло
- Люди йшли порати корів під обстрілами: чим живе ферма на Чернігівщині
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
