Родина Какушиних переїхала з-під Покровська до Жуківки. На Куликівщині живуть чотири місяці. Мамі Наталії — 41. З нею два сини. Дмитру — вісім років, Михайлу — 16. Бабусі Ользі — 69. Діти вчаться онлайн в донецькій школі. Миша закінчує 11 клас, Дмитрик — третій. Малий жодного дня не сидів за шкільною партою. Однокласників бачив тільки на планшеті.
Навчання починається з того, що діти розказують, у кого яка погода
— Наше село Шевченко під окупацією, — розповідає Наталія КАКУШИНА. — Шість кілометрів до Покровська Донецької області. На приміщенні школи росіяни повісили триколор. Сказали, що там вони облаштовують опорний пункт.
Знайшли відео, як росіяни закладали в наш будинок вибухівку. На іншому відео бачили, як ЗСУ виганяє російських окупантів на танках. А в нашому дворі валяються трупи росіян. Потім знову бої. Від дому майже нічого не залишилося. А от Баба Яга на городі вистояла, — показує в телефоні фото опудала. — Літня кухня без даху, вікон і дверей. А бабусині фігури з металу, які сама робила, вціліли. Наші військові частенько приходили, щоб з ними сфотографуватися. Приносили до нас речі прати. Віддали їм свою ручну пральну машинку.
Хлопці саме на уроках, — заводить у кімнату до молодшого сина Діми. Старший теж з планшетом, в іншій кімнаті.
— Дімка провчився з першого по третій клас. За партою ще не сидів, — розповідає Наталія. — Почалося все з «ковіду». Продовжила таке навчання війна.
З іншими вчителями, однокласниками Діма знайомився онлайн. Усього в класі 16 учнів. І всі розкидані по Україні. Один приєднується до навчання з Німеччини. А коли в них фізкультура, Діма стрибає. На підлозі вправи робить.
Син бачив класну керівницю в школі кілька разів. Коли отримував книжки. Тепер навіть не знаємо, куди повертати підручники. Бо вже школи нема. Директриса, наскільки знаємо, у Дніпропетровській області. Класний керівник старшого в Харківській області. Навчання починається з того, що діти розказують, у кого яка погода.
Наступного року хочемо, щоб Діма пішов в куликівську школу. Щоб було спілкування з однолітками. Щоб зрозумів, як це сидіти за партою в школі.
Михайло закінчує 11 клас. На онлайні з восьмого класу. Учитися хоче в Чернігівському ліцеї залізничного транспорту.
«Першим роблять туалет. А ми встановили інтернет»
— Через обстріли часто нема електрики.
— З цим були проблеми. Благодійний фонд подарував нам павербанк. Точніше, дали гроші на покупку, — Наталія дістає павербанк з коробки. — Коли нема світла, під’єднуємо до роутера. У селі дротового інтернету немає. Довелося встановлювати антену. При будівництві спочатку ставлять туалет, ну а ми — інтернет, — сміється Наталія.
— Додому дороги в нас уже немає, — тяжко зітхає жінка. — Жуківку обрали методом тику. Відкрили карту України. Потрапили на Чернігівську область. Шукали більш-менш тихе місце. Натрапили на Куликівську громаду. Подзвонили голові, описали ситуацію. Через кілька днів передзвонили, сказали: «Є дім». Три місяці, як померла бабуся. Син дозволяє жити безплатно. Платимо тільки за комунальні. Оце, що бачите в будинку, — усе власника. Залишив нам меблі, техніку. Благодійний фонд купив газову плиту. Не встигли встановити. Дітям купили по планшету для навчання. І насосну станцію. Хочемо воду провести в будинок.
Хазяїн, Вітя, у нас хороший. Не ходить, не перевіряє. Каже: «Головне, щоб будинок не занепадав. Бо це пам’ять про маму». Є газ. Але ним сильно не гріємо. Топимо дровами.
У село заїхали о 21.30. За навігатором не могли знайти ні вулиці, ні будинку. Староста, Наталія Дурицька, нас зустріла на трасі, провела. Наступного дня приїхала перепитати, як ми. Допомогла з дровами. Завжди дзвонить, якщо є гуманітарна допомога.
— Зараз перемо на вулиці, — підхоплює розмову бабуся Оля. — Учора винесла ручну пральну машинку на вулицю. А що робити? Носити воду в хату важко. Була якась надія, що наше село відіб’ють, і ми повернемося на Донеччину. Відремонтуємо дім. Тепер розуміємо, що все… Дивимося новини. Поряд з нашим селом «Покровська» шахта. Її довелося підірвати, щоб росіяни не зайшли. Долітати до нашого села почало в серпні минулого року.
42 роки відпрацювала на шахті зварювальницею
— У нас удома було все, — додає Наталія. — Самі все робили. Живемо без мужика.
— Працювала газоелектрозварювальницею, — розповідає про себе Ольга КАКУШИНА. — Зварювальний апарат з собою привезла. Раптом щось треба підварити. Помітила, хвіртка скоро може відпасти, — дістає з сараю ящик з обладнанням. — По теплу займуся. Оце бабине щастя, — сміється. — Рукавиці до нього. Не знала, чи пригодиться він, чи ні. Але прихопила. Купили його років п’ять тому. Сучасний.
А цей ящик готували для підвалу. Газові горілки, — перебирає речі, що привезли з дому. — Удома у дворі, на городі фігури стояли. Сама зварювала каркаси. Розфарбовували. Єдине, що з собою забрали, — попільницю. Її робила для доньки.
Стажу зварювальницею — 48 років. На шахті відпрацювала 42. І пенсії чотири тисячі заробила.
— Де ж ваші чоловіки?
— Вітя помер, коли мені було 35 років, — розповідає бабуся Ольга. — І більше заміж не ходила.
— Від своїх чоловіків взяла тільки дітей, — пояснює Наталія. — Сини на моєму прізвищі. З першим розійшлася, коли дізналася про вагітність. Другий дуже виховував старшого. Та й менший, власний син, йому заважав. Тож розпрощалися. Ми з ними не спілкуємося. Аліментів не платять. Обидва сказали: «Це твої діти, рости сама». Не знаємо, де і що з ними.
Сини підростають, допомагають.
— Я працювала кочегаркою в школі, — каже про себе Наталія. — Коли менший народився, підробляла в піцерії. Кухарем холодного цеху. Прооперували, вирізали грижу на хребті. Через рік з’явилися протрузії. Лікарі з’ясували, що треба ставити міжхребтовий імплант. 120 тисяч гривень — і хоч вчора приїжджай.
Такі гроші нам не дістати. Болі такі, що інколи з ліжка не можу піднятися. Кожні два місяці — у лікарні. Дали третю групу інвалідності. Пів відра води підняти можу. Підніму більше — до вечора зляжу.
Був у нас свій городик. Порівняно з цим, що тут, — маленький, — сміються жінки. — У Жуківці 40 соток. Власник сказав: «Якщо треба, користуйтеся». Стільки обробити не зможемо.
— Забрали з собою п’ять курочок, сім котів і пса. З речей взяли холодильник, морозильну камеру. Одяг, шкільні книжки. Розуміли, що їдемо в зиму. Замовляли перевізника. Я їхала за кермом своєї «копійки». Бабуся — з водієм вантажівки, — згадує Наталія. — Права в мене давно. Але до цього їздила на скутері і мотоциклі. Удома лишилися. Автівку купила кілька років тому «на прийомці». Була розфарбована, у зелених смайликах, — заходить на господарський двір, де клейонкою накрита біла «копійка» на донецьких номерах. Стереже пес Шарик, який теж приїхав з Донеччини. — Так відмивали, що і номери постирали, — сміється.
— Старушка наша, — лагідно називає бабуся «копійку». — Донька з нею розмовляє. Гладить її.
— Дорога сюди — 700 кілометрів. А в машині з нами ще сім котів сиділо. Зупиняють хлопці на блокпості. А в мене на шиї кіт, — сміється. — Махнув на нас рукою: їдьте.
Збірна команда курей
— Відкрили сарай, щоб впустити своїх курей, — каже Наталія про перший день, коли перебралися. — З сараю виходить чорна курка з двома курчатами. Хазяїн усіх забрав, а цю, думав, хтось вкрав. А вона сховалася, сиділа на яйцях. Тепер у нас збірна команда. Минулого тижня лисиця заходила, двох наших донецьких курочок потягла.
З війною цінності змінилися. Раніше — пралки, мікрохвильовки, обстановка в будинку хвилювала. У чому ти вдітий. Тепер головне, щоб рідні були поряд.
Хочеться, щоб цей будинок став нашим. Хазяїн не гонить. Зверталися до голови в Куликівку. Можливо, є пусті будинки. Можливо, під виплату… Самі будемо ремонтувати. Можливо, у когось є непотрібна хатина? Нам навіть різниці нема, яке село. Головне, щоб школа була.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Робить букети із зефіру, а раніше працювала хатньою робітницею
- Переселенці з Харківщини стали патронатними батьками
- Батько з малими дітьми переїхав із прикордоння Сумщини на Чернігівщину: громада дала хату
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
