"Добрий день, дорога редакціє!
Пише до вас листа Марія Іванівна з села Берилівки (Городнянщина). Хочу від свого імені, та й від усіх жителів нашого села подякувати тим людям, що доставляють до нас хліб і все інше, необхідне для життя. А саме Геннадію Білому, який не відмовляє у наших проханнях і знаходить як добратися до нашої Берилівки за будь-яких обставин. Він заряджає нам гаджети – ліхтарики, телефони, все інше. Дякуємо тобі, Гено, за те, що ти для нас робиш, ми щиро тобі вдячні.
Великої вдячності заслуговує і наш староста Сергій Руденок. Він привозить нам, пенсіонерам, пенсію, купує необхідні ліки, виконує всі замовлення, і доставляє газету, яку ми з нетерпінням чекаємо.
Завжди готові прийти на допомогу і Сергій Луданик та Михайло Гузь. Дуже дякуємо вам, дорогі наші люди. За те, що привозите необхідне, заряджаєте телефони – це єдина можливість нам тримати хоч якийсь зв’язок з рідними, адже світла у нас нема вже більше, ніж півроку.
Низький вам усім уклін, що не кидаєте нас напризволяще на оцьому клаптику рідної землі, у нашому селі, оточеному війною і обстрілами.
Дорога редакціє, надрукуйте нашого листа, будь ласка. Вибачте, якщо щось не так".
Білосніжний конверт, що принесла поштарка, лежав на моєму робочому столі. Перш, ніж його відкрити, звернула увагу на адресу: Берилівка. Село, розташоване за чотири кілометри до кордону з росією і за два з половиною – до кордону з білоруссю. Востаннє я була там рік назад, у 2023-му. Тоді, у січні, ми зі старостою Сергієм Руденком, комунальним робітником Геннадієм Білим і працівником міської ради Володимиром Захарченком намагались вирішити проблему з мобільним зв’язком, на відсутність якого скаржились двадцять жителів Берилівки. Starlink тоді так і не запрацював. Не вирішилась проблема і влітку минулого року, коли ми приїхали у село зі старостою. Тоді ще добиралися стареньким УАЗом, бо ніщо інше не могло подолати страшенну розмиту дорогу з коліями.
Геннадій Білий з УАЗом майже два роки тому
Нині добратися до села комусь сторонньому взагалі неможливо: будь-який незнайомий транспорт одразу атакують ворожі дрони. Сергій Руденок, з яким спілкувались нещодавно у Городні під час його приїзду, каже, що УАЗом вже теж їздити небезпечно – ворог ретельно слідкує за переміщенням будь-якого транспорту близ кордону і тримає його під пильним прицілом дронів. Ще весною вони з Геннадієм Білим все ж ризикували добиратися до Берилівки автівкою, доставляючи людям все необхідне на їхні замовлення – продукти, ліки, пенсію, газети тощо. Згодом, вирушаючи в таку поїздку, довелось вдягати захисні шоломи і бронежилети – обстріли частішали і жорсткішали. А влітку довелось відмовитись і від цього – виручав скутер, яким можна було більш-менш непомітно для ворога добратися до села. Нині ж дороги не дозволяють пробиратися скутером.
– Я попередив жителів, які залишаються в селі, що з настанням зими добиратися до Берилівки буде неможливо, – каже Сергій Руденок. – Туди вже давно не їздять жодні служби, все постачання лягало на наші плечі. Тепер і це унеможливлюється не тільки через дороги, а й через постійні обстріли – артилерійському вогню вже піддається і Мощенка та її околиці, тож дорога стала вкрай небезпечною. Розповідали, переконували людей, що треба виїжджати, адже вони щодня наражають себе на небезпеку, залишаючись у близькому прикордонні. До того ж дійсно село позбавлене і зв’язку, і електропостачання, що створює побутові труднощі. І відновити все це нема ніякої можливості – ворог і близько не підпускає представників різних служб. Але покидати свої домівки люди категорично не хочуть.
Дасть Бог, війна таки скінчиться, і до Берилівки даватимуть дозвіл приїхати і військові, і прикордонники. І тоді мій перший матеріал буде про неї – про малесеньку Берилівку і її людей, які вижили й вистояли попри все.
Джерело: "Новини Городнянщини"
"Час Чернігівський" писав про таке:
