Скоро два місяці, як у полоні 37-річний Артем ШВЕДЧЕНКО. Навідник танка 58-ї окремої механізованої бригади. Життя 56-річної чернігівки Олени ЩЕРБИ розділилося на до і після. Вона не випускає мобілки з рук, бо чекає хоч на якусь звістку про сина. Він у неї єдиний.
Олена Щерба з сином Артемом
Народився в Чернігові. Мешкав у Жуківці, селі на Куликівщині, де жили дід, баба та дядько.
* * *
Росіяни виставили відео з полоненим Шведченком.
— За повісткою з’явився до військкомату. Направили в навчальний центр, у Десну. Там пройшов курс молодого бійця та отримав фах навідника танка Т-64. Потім відправили мене в Рівне, доукомплектували бригаду. Це було в сьомому місяці, — розповідає українською Артем. — 20 вересня ми приїхали в Донецьку область, у Роздольне. Була в мене шістдесят четвірка, тут дали «Булата».
— Как попалі в плєн? — запитує росіянин.
— Командири сказали: «Їдьте на позицію». Це було наче біля Новоукраїнки. Командир водію показав на карті. Я спитав: «Куди мені стріляти, де просіку робити в посадці, щоб проїхати?» Не спрацював конвеєр. Ми на відкат розвернулися, заглух повністю. Ми його не завели. Давай тікати, сіли в посадці перепочити і потрапили в полон.
* * *
У кінці розмови Шведченку дозволяють звернутися до сім’ї. «Привіт мамі, папі. Я жив, здоров».
Ще на одному відео загарбники радіють: «Хороший трофейчик — танковий екіпаж». Полонені танкісти кажуть на камеру, що з ними все гаразд. Голос за кадром: «Скоро поєдєтє домой к своім родним».
На обох відео в Артема зв’язані скотчем руки. На першому — на ньому ще є наручний годинник, на другому — уже немає.
Нещодавно з фронту прислали речі Артема.
— Командир сам оплатив відправлення двох посилок, — розкриває ящики Олена Вікторівна. — Великий рюкзак, у ньому одяг. Буду прати. Артемова сумочка, — притуляє річ до грудей. — Телефон... добре, що не дістався кацапам. Гаманець, банківські картки. Ще один рюкзачок. Іконка, записник, пачка цигарок. Беріг, як пам’ять із села.
— Раніше їздив на заробітки в охорону, вахтами. Було, і не раз, що дурили. Обіцяли і не платили. Одного разу 30 кілометрів пішки йшов з хлопцями з об’єкта, бо грошей не було. Добре, що військові підвезли, — продовжує Олена Щерба. — Строкову Артем не служив. Коли викликали у військкомат, не ховався, пішов. Говорю: «Синку, це ж війна, не гульки». Відповів: «Якщо повернуться хлопці, а я буду тут, як їм у вічі дивитимуся».
Забрали торік 19 квітня. Наступного дня після Великодня. Заспокоював: «Не переживай, я гайки крутитиму. Робитиму те, що вмію». Артем же не один мотоцикл зібрав. Лагодив односельцям велосипеди. Де служить, що робить, подробиць не розповідав. Дещо здогадувалася. Коли записали в танкісти, здивувалася. У нього ж зріст метр 182. Незручно в танку сидіти. Туди нижчих беруть.
Коли запитувала: «Як ти?», завжди відповідав: «Нормально». Іноді попереджав: «Мене добу-дві-три на зв’язку не буде». І вже ці дні була на нервах. Чотири рази в нього ставався другий день народження. То дрон поряд скидав боєприпас, то на мінному полі ледь встиг з танка вискочити, доки боєкомплект не рвонув.
У лютому дали відпустку на десять днів (це з дорогою).
— Просив: «Гречки, гороху мені не готуй. Приїлися. Зроби піцу». Бувало, після відсутності зв’язку, подзвонить або смс напише: «Я вже на місці». І мене відпускає. Можна тиждень жити спокійно.
Крайній раз говорили 19 вересня. Після вже не брав. 22-го в нього день народження. Писала повідомлення. Видно було, що хтось читав. Але хто? 23 вересня принесли сповіщення: «Пропав безвісти. Пречистівка Покровського району Донецької області».
Написала в Чернігові заяву до поліції, здала ДНК. До слідчого в кабінет приходив експерт з валізкою. Брав мазок з рота.
— З чоловіком шукали Артема у всіх базах. У нас ні номерів телефонів командирів, нічого не було. І тут сестра водія-механіка, синового побратима, котрий із Сумщини, переслала перше відео. А інші потім уже самі познаходили в інтернеті на «Борщ» та «Ірина Україна». Я ніколи свій телефон так не любила до того, як побачила, що син живий. Обцілувала мобілку, де він на відео. Молюся і чекаю. Може, уночі надійде дзвінок.
— Артем полонений і його повинні внести у списки на обмін.
— Спочатку значився безвісти зниклим, бо російська сторона мала офіційно підтвердити, що він у полоні. Писала, куди тільки можна. Добивалася, до кого тільки могла. Відправила відео в усі органи, що дотичні до звільнення захоплених у полон. І днями з Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими надійшли повідомлення, що статус змінився на полоненого. Сина внесли у списки на обмін. Нині живу лише надією.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото з сімейного архіву
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Понад два роки у полоні: історії двох бійців з Чернігівщини
- Обмін військовополоненими відбувся на кордоні з Чернігівщиною
- Звільнений з полону морпіх уперше побачив сина. Про те, що став батьком, дізнався, коли Леону було півтора року
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
