Соцмережі давно облетіла світлина авторства ягіднянки Ольги Меняйло - з концтабору, який влаштували росіяни в Ягідному. Нещодавно фото стало ще й обкладинкою для знакового часопису «Time», що теж стало своєрідною новиною. Однак не всі знають, що видання опублікувало ще й розлогу статтю про події минулої весни у передмісті Чернігова, поспілкувавшись і з самою Ольгою Меняйло, а також з іншими очевидцями російських жахіть.
Світлини до матеріалу також зробили Андрій Баштовий, Наталія Гуменюк.
Текст авторства Світлани Ославцевої. Вона з Сєверодонецька, який теж пізнав лихо окупації та нищення від росіян. Але навіть дончанка була вражена тією катівнею, яку влаштували росіяни у підвалі в Ягідному. Можливо, і тому її оповідь неможливо читати без сліз.
Ось трохи передмови від авторки, зокрема і про те, як з‘явилося на світ те саме фото:
«Коли росіяни вийшли, Ольга Меняйло відкопала захований телефон і зробила це історичне фото. Його публікували вже різні медії, і тепер воно на обкладинці міжнародної версії TIME. Ольга провела 25 днів у підвалі з чоловіком, сином, невісткою і 4-місячним онуком.
Ольга вела щоденник. У підвалі не було світла майже всі дні, і вона писала в темряві. Щоб не писати по написаному, відміряла ширину наступного рядка пальцем. Вона розуміла, що щоденник росіяни можуть зайти. Вони називані там "чужі". А ягіднянці названі "люди"
Валентина Данілова, до якої в квартиру росіяни прийшли, відкрили холодильник, сказали "Вари нам пельмені", а потім її з 83-річною мамою і чоловіком також тримали в підвалі школи, вирішила вести на стіні календар. Спершу це були дати, а потім - імена загиблих. Перша людина, Дмитро Музика, помер на п'ятий день. Йому було 92 роки. Від браку кисню, догляду, надії в підвалі померли десятеро людей, вони були старшого віку, але про більшість із них вцілілі згадують: до підвалу вони були живчики, один чоловік щоранку, вже коли росіяни їх тримали в підвалі, робив ранкову гімнастику.
Ольга говорила мені в інтерв'ю, що розказати всього про той місяць неможливо. В Ягідному побували багато журналістів, після Київщини це, мабуть, найчастіше відвідуване журналістами місце в Україні. А що село мале (там до війни було до 400 жителів), то для них це небачена навала. Але навіть якщо зібрати докупи всі наші репортажі, не можна буде відтворити повну картину того, що пережили там люди. Проте думаю, частину передати вдалося.
…в тексті Тайму маємо тільки одного злочинця - це Кльон, садист, «фашист фашистом», той хто «почав концтабір організовувати». Але були інші, і про них є, що сказати».
Отже, і сама стаття. Публікуємо майже всю, в українському перекладі, тільки з невеликими скороченнями.
***
…Через 7 днів після вторгнення в Україну російські війська увійшли в село Ягідне. Вони витіснили жителів із їхніх домівок у підвал місцевої школи, яку вони перетворили на свій штаб. Поки вони не відступили 30 березня 2022, росіяни майже місяць тримали в цьому підвалі майже все населення Ягідного — понад 360 осіб, включно з дітьми та людьми похилого віку.
Було так тісно, що людям доводилося спати сидячи. Замість туалету були відра. Їжу потрібно було добувати. Не було вентиляції, тому найстарший по віку [у підвалі] збожеволів і помер. Росіяни не давали поховати загиблих, а коли нарешті це зробили, то обстріляли похорон.
«Люди стрибали в яму разом із тілами», — розповідає співрозмовник через півроку, згадуючи про випробування, на урочистостях для тих, хто вийшов живим. Багато хто не зміг.
Протягом наступних місяців ті, хто вижив, повторювали свій досвід один одному та слідчим, які працювали за справедливість. Через рік після вторгнення володимира путіна 24 лютого їх ув’язнення в підвалі може служити мікрокосмом садизму, який прийшов разом із загарбниками. Але не одному, хто вижив, спадає на думку концентраційний табір.
«Котрого дня, — запитує один із них, — люди почали божеволіти?»
Через рік після вторгнення певні місця в Україні — київське передмістя Буча, місто Маріуполь — відомі тим, що російські війська робили з мирним населенням. До списку додайте крихітне село Ягідне, яке лежало на півночі країни, прямо на шляху наступаючої армії. Як тільки почався артилерійський обстріл, неофіційний сільський лідер, чоловік на ім’я Валерій Полгуй, зробив зі свого підвалу бомбосховище. Коли Світлана Баранова та Лілія Блудша, турагент та інженер Чорнобиля, в'їхали в село на розбитій осколками машині з розбитим лобовим склом, Валерій забрав і їх.
По всьому селу точилися бої. Світлана та Лілія зателефонували рідним і сказали, що покидати Ягідне небезпечно і вони залишаться там ще деякий час. 3 березня військова техніка довгою колоною увійшла в село. Валерій поспішив усіх — 9 членів великої родини та двох гостей — запросити у своє імпровізоване бомбосховище.
Зсередини було чути, як на його подвір’я заїжджала важка техніка, тупотіння та стрілянина. Але того вечора їхньої схованки ніхто не виявив, завдяки розумній думці Валерія: він повісив на двері замок, щоб вони виглядали закритими ззовні. Росіяни смикнули двері й пішли геть. Але наступного дня зламали замок. Валерій крикнув:
«Не стріляйте, тут діти!»
На секунду все завмерло, ніби людина з іншого боку дверей не очікувала почути голос. Потім пролунала команда вийти всім по одному. Першим пішов Валерій. Наступним наказом йому було лягти на сніг. Росіяни відібрали в них телефони та обшукали контакти. Якщо вони бачили слово «Київ», то запитували детальніше, ніби це слово саме по собі було загрозою. Обшукали будинок, знайшли форму і вирішили, що Валерій військовий. Він пояснив, що ні. Він говорив російською, але солдат його не розумів.
«Військові, військові», — повторив солдат, проігнорувавши пояснення. Солдати виглядали азіатами, російська була ламана, а потім Валерій дізнався, що вони з Туви, регіону на крайньому сході росії, одного з найбідніших у країні.
«Заміжня?» — запитав солдат у Лілії.
«Ні,» — збрехала вона.
«Вік?»
«32. Ти збираєшся вбити нас?
«Так.»
Потім зачинили їх назад у підвалі Валерія. Наступного дня, 5 березня, росіяни відчинили двері підвалу і сказали:
«Збирайтеся. Ми ведемо вас у підвал школи».
Був сірий, холодний ранок.
Село межує з одного боку сосновим лісом, а з іншого – трасою Київ-Чернігів. Там п’ять вулиць, і Валерій бачив, як від кожної, повільно, сім’я до родини, жаб’ячи марширували до школи. Позаду кожної родини стояв солдат, наставляючи на них автомат. Росіяни змушували приходити хворих і старих. Їх сім'ї перевозили на тачках.
На 500 метрах, які відділяють його будинок від школи, Валерій нарахував 80 одиниць техніки: БТРи, танки, міномети. Солдати з червоними пов'язками метушилися, тягаючи боєприпаси. По вулиці Лісовій на землі лежав труп. Анатолій Янюк був убитий пострілом у голову 3 березня. Йому було 30 років. Росіяни стратили його, коли він відмовився лягти на землю перед ними. «Я на своїй землі і не ляжу перед тобою». Це були його останні слова, розповіли його матері сусіди, які бачили розстріл.
Школа — двоповерхова будівля з білої цегли на краю села, навпроти лісу. Того ранку на дошках у класах ще були написані навчальні завдання на 23 лютого.
Між гойдалками біля військових машин снували озброєні солдати.
Коли їх заганяли в підвал, ягіднянці побачили збоку односельця Анатолія Шевченка із зав’язаними очима та зв’язаними руками. Незважаючи на мороз, він сидів на бетонному парапеті у світлому светрі, на тілі були помітні синці. Двоє солдатів поруч з ним розмахували автоматами.
Ольга Меняйло, агроном, яку разом із чоловіком, сином, невісткою та їхнім 4-місячним сином загнали у підвал, помітила, що деякі військові виглядають більш досвідченими, а деякі – хлопчиками-підлітками. Останніх їй було шкода, бо вони були просто «дітьми».
«Чого ти сюди прийшов?» — запитала вона російських солдатів.
«Ми прийшли звільнити вас від нацистів», — повторювали вони.
— Ніяких нацистів тут немає, — сказала Ольга. «Ви лише «визволили» нас із наших домівок».
У найбільшій кімнаті підвалу колись був шкільний спортзал, а тепер він нагадав їй образи пекла зі стародавніх релігійних ікон. «Тут і там мерехтить свічка, — згадуватиме вона пізніше, — і в напівтемряві поруч стоять люди з приреченими виразами облич. Було задушливо».
Валерій з сім’єю, а також Світлана і Лілія вже були в підвалі, у найбільшій кімнаті зі 150 іншими людьми. Пізніше підрахували, що на одну людину припадало близько 0,5 кв метра: 170 квадратних метрів, 367 осіб (з них понад 70 дітей). Вони сиділи на лавці чи на підлозі, поклавши голови на плечі сусідів, не знаючи, чи доживуть вони до ранку.
Йшли дні, і люди по-різному сприймали свій страх. Деякі сиділи в ступорі, обіймаючи своїх домашніх собак. Інші бігали в пошуках води й міркували, як вижити.
Ольга вирішила, що зможе зберегти здоровий глузд, ведучи щоденник. Сьогодні важко розібрати слова — вона писала в темряві; ліхтарики вмикали лише за крайньої необхідності. Ольга вказівним пальцем вимірювала ширину ліній, щоб не писати поверх рядка.
День 1-й — ми намагалися поговорити з бійцями.
День 2-й — у всіх забрали мобільні телефони.
День 3-й — ми почали кип’ятити воду.
Вона дотримувалася голих фактів: вона знала, що щоденник можуть конфіскувати, і не хотіла, щоб хтось знав її найпотаємніші думки.
Вдень люди сиділи в підвалі на стільцях, лавах, підлозі. Вони спали сидячи. З дошок оголошень зробили платформу для спання дітей. Єдиний спосіб розім’яти ноги в тій тісноті — це встати. Світлана та Лілія по черзі лежали на двох стільцях, а інші лежали на підлозі під ними.
Росіяни стверджували, що вони відправили селян у підвали для їх «захисту», але було ясно, що вони були живим щитом. Двома поверхами вище розмістили свій штаб російські військові.
Спочатку полонені були в такому шоковому стані, що про їжу навіть не думали. Потім їли те, що змогли принести з дому. Росіяни давали їм частину свого сухого пайка. На землі росіяни забрали все з холодильників людей. Вирізали всю худобу. Весь березень над селом витав запах смаженого м'яса.
Коли люди зголодніли, шукали допомоги у Валерія. «Валерій, що ми будемо їсти?» — питали вони у нього. Він почав шукати їжу серед росіян. Він вибрав людину свого віку, 38 років, з рудою бородою та рудим волоссям. Інші солдати називали його Клен (Клен). Жоден із солдатів не вживав свого звання чи справжнього імені, лише позивні.
«Тут майже 400 людей, — сказав він Клену, — і всі вони хочуть їсти». Клен спочатку мовчав.
«Добре, розведи багаття, але без диму».
Потім подивився на Валерія:
«Я бачу, ти будеш відповідати за всіх. Усе проходить через вас».
У Валерія стислося серце. Клен не зробив жодної пропозиції. Це був наказ.
Перший раз кип'ятили воду на третій день. Готували дитяче харчування, щоранку дітям кашу. Придумали, як брати воду зі шкільної криниці. Це була не питна вода, але все ж вода. Оскільки електрики не було, качали вручну. Один рух важеля приніс від 100 до 150 мл води; на їжу та чай потрібно було 150 л.
Ув’язнені із заздрістю спостерігали, як росіяни п’ють із маленьких коробочок з-під соку, і мріяли, як вони це куплять, коли вийдуть на волю. Іноді росіяни давали їм сухарі з пайка, а одного разу привезли тачку нарізаного хліба. Частина хліба була пліснявою, решта була брудною, але матері все одно бігли до тачки, хапали скибки хліба і обтирали їх, щоб нагодувати дітей. Росіяни зняли цю сцену на телефони.
Одного разу принесли мішки з крупами та макаронами. Валерій дивувався, чим викликаний цей жест доброї волі. Але коли придивився, то побачив, що пакети течуть. Вони перевозили в машині солярку, яка розлилася на мішки з крупою.
Люди тричі промивали макарони у воді, відварювали і все одно їли.
Найпринизливішим був похід в туалет. Їм дозволяли користуватися туалетом на вулиці лише вдень. Але з підвалу вночі не можна було виходити. У спортзалі було три відра приблизно на 150 осіб. Люди перестали пити воду ввечері, щоб не ходити до вітру.
Перша людина померла на п'ятий день. Дмитру Музиці було 92 роки. Його дружина Марія пережила чоловіка всього на кілька днів. Вона теж померла в підвалі. Ще одна людина померла на шостий день. Потім по два за день. З 5 по 30 березня від нестачі кисню, ліків і догляду загинуло 10 людей.
Список загиблих викарбуваний на стіні, поруч з календарем. Валентина Данилова підтримувала обидва. До вторгнення вона працювала в дитсадку, прямо над тим місцем, де її зараз утримують разом із чоловіком і 83-річною матір'ю. Валентина знайшла біля вогнища вуглинку й написала нею перше побачене. Потім це стало щоденним ритуалом. «Ти не забула записати день?» — щоранку запитував 5-річний хлопчик, який стояв поруч із нею. Згодом біля номерів почала писати імена загиблих.
Підвал не опалювався, але повітря було гаряче від сотень тіл. Стіни залишалися холодними, по них стікав конденсат від дихання людей, так що люди біля стін сиділи в калюжах. Але справжнім жахом була нестача кисню. Валентина порівняла це з кораблем, що тоне — вони задихалися.
Дехто з найстарших не впорався з цим. Вони не впізнали своїх дітей. Кричав. Мав розмови з померлими родичами. Розкриті сімейні таємниці. Потім вони померли, сидячи в кріслі.
До 12 березня накопичилося кілька трупів. Російські солдати нарешті дали дозвіл на їх поховання.
Люди в селах дуже серйозно ставляться до своїх похоронів. Вони десятиліттями планують, у якому одязі їх поховають, готують вишиті рушники, які рідні мають повісити на хрест. Тепер людей ховали без труни і без хреста. Їх везли на кладовище замотаними в простирадла, на тачці, звісивши руки й ноги.
Для п'ятьох загиблих викопали дві ями. Копати далі не вистачало часу — на похорон росіяни дали лише дві години. Якби довше, їх би розстріляли. Коли перші тіла опустили в яму і місцевий священик, якого також тримали в підвалі, почав читати молитву, до цвинтаря під'їхав БТР «Тигр», зупинився, і кілька чоловіків поглянули на похоронну бригаду. Вони були в балаклавах і шоломах, тому було видно лише очі. Машина поїхала далі, а через хвилину-дві похорони почали обстрілювати, вибухи довкола могил.
Чоловіки стрибали в ями разом з тілами. Священик впав між могилками і потрапив під дерево, що впало. Після обстрілу поранених на тих самих тачках, якими возили на цвинтар, вивозили в підвал.
Клен, рудоволосий солдат, керував концтабором, казав: «Вас карають», — говорив він, замикаючи двері вдень. Люди благали, щоб їх випустили, стукали дверима, кричали, що вони задихаються… нічого не допомагало.
Коли хтось онкохворий попросив у нього дозволу піти додому й взяти ліки, Клен відповів: «Якщо тобі так важко, ось ліс — іди повісся, тобі стане легше».
Валерій вважав Клена істериком і неврівноваженим, з манією контролювати в'язнів у підвалі. «Зроби один невірний крок, і він застрелить тебе на місці». Він також був ревним патріотом. Одного разу Валерій підійшов до Клена просити дозволу людям піти додому. Рудий солдат вислухав його, а потім подав аркуш паперу.
«Чи знаєте ви гімн росії?»
"Ні."
— А як щодо радянського?
«Я його не знаю».
«Ось гімн. Якщо хтось хоче піти додому поїсти, він повинен співати гімн росії».
Гімн росії ніхто так і не заспівав.
Люди в підвалі не здогадувалися, що відбувається на фронті, в Україні, в Києві, навіть у Чернігові. «Ми захопили всі ваші міста», — сказали їм солдати. Але люди думали: якщо росіяни захопили всі українські міста, то чому вони ще в Ягідному?
Командир мав їхати до росії. Обіцяв дати ліки. Але через два дні він повернувся.
«Люди питають про таблетки», – сказав Валерій. «Ти приніс їх?»
«Я їх не привозив і не буду», — сказав йому командир. «Ваші партизани мінують дороги, ми не можемо пройти в росію».
«Чудово, значить, надія все-таки є», — подумав Валерій.
Тим часом стан здоров'я погіршувався. Був спалах вітряної віспи. Люди кашляли від нестачі повітря та пилу. У багатьох була температура.
У людей набрякали ноги від постійного сидіння; у них були відкриті виразки. Росіяни могли дати їм антисептик або льодяники від кашлю, але найчастіше казали: «Ми прийшли сюди вас не лікувати». Люди продовжували вмирати, а коли вмирали, їх тіла виносили в котельню, куди живі йшли митися.
Але ближче до кінця березня почали поширюватися припущення про те, що росіяни планують піти. Люди помітили збільшення руху; було менше безпеки. Наростало приховане радісне передчуття свободи. «Кожен мріє про свободу», – записала у щоденнику Ольга Меняйло.
30 березня відзначалося свято Теплого Олекси. Того ранку, як і майже місяць, люди вийшли в туалет і почали готувати їжу. Але об 11:00 їх відправили назад у підвал і замкнули. У дерев’яних дверях була дірка, через яку входило повітря. Солдати кричали: якщо хтось підійде до дверей, будемо стріляти. Але деякі люди стояли на відстані від дверей і спостерігали крізь отвір, як росіяни знімають техніку.
Всередині кожного зростала надія. Але цю надію в'язні боялися показати навіть сусідам. Може, ці солдати йшли, а на їх місце прийшли нові? Може, вони збиралися зробити вигляд, що йдуть, потім сховатися, а потім почати стріляти, як тільки люди вийдуть з підвалу?
Машини гули, і шум стих. Гудіння змінилося стріляниною, яка тривала деякий час, а потім настала тиша. Настала цілковита тиша. Сліди? Голоси? Нічого.
В’язні відчинили двері ногами, і перші люди вийшли з підвалу. Вони вийшли на вулицю і не побачили ні техніки, ні солдатів. Потихеньку, один за одним, люди почали підніматися нагору, надвір. Щоб дихати весняним повітрям. Дивитися на небо. Вперше за місяць до школи прилетіли птахи.
Найсміливіші розбіглися по домівках. Вони повернулися до підвалу, щоб сказати решті: їх уже немає, їх справді немає! Люди почали посміхатися. Хтось знайшов радіо. Їм потрібно було почути новини, зрозуміти, чи Ягідне тепер під контролем України чи росії. Але по радіо була тільки музика. Потім хтось зрозумів, що пісня українська. Це означало, що Україна ще вільна.
У той день, коли росіяни увійшли в село, кілька людей закопали свої телефони в своїх коморах і підвалах. Тепер їх викопали. Було три сотні людей, але лише кілька телефонів: кожен мав кілька секунд, щоб зателефонувати. Світлана намагалася додзвонитися до чоловіка, але постійно помилялася. Нарешті почула дочку:
«Крістіна!»
«Мамо!»
Агрономка Ольга пішла подивитися на свою хату. Не згоріла, це добре. Але вікна були вибиті, дах зруйнований, всередині були калюжі. Не було ні світла, ні газу. Посеред вітальні була купа речей, які російські солдати розкидали, перебираючи шафи. Вкрали весь теплий одяг, чоловіче взуття, шкарпетки, інструменти — так було в більшості будинків.
«Ми всі казали, що як тільки вийдемо, то в той підвал ногою не ступимо, — пригадує Ольга. Але зважаючи на стан їхніх домівок, у першу ніч на волі більшість людей повернулися до місць ув’язнення.
Тієї ночі їх ніхто не замикав. Вранці люди виходили на вулицю, коли хотіли. «Мій перший ранок свободи», — записала Ольга у щоденнику. За звичкою закип'ятили воду і зробили сніданок. Потім хтось побачив, як з лісу виходять люди у формі. Першою реакцією було сховатися. Але придивилися і побачили, що це не російська форма. Потім хтось крикнув: «Це наші хлопці!»
Люди підбігали до солдатів, торкалися їх тремтячими руками, щоб переконатися, що вони справжні, сміялися і плакали. Вони оточили вояків і знову й знову розпитували їх про відступ росіян з краю, про те, як провалилася облога Києва, аж поки воякам не набридло це повторювати.
Світлана та Лілія знайшли машину та помчали з Ягідного. Багато місцевих жителів поїхали. Росіяни замінували деякі будинки. Люди закривали вікна пластиком, щоб не потрапляв дощ, сідали в автобуси та їхали до родичів чи тимчасових притулків. Найважливіше було втекти якомога далі, знайти тепло, комфорт і безпеку.
Того квітня в Ягідному на городах працювали лише сапери.
Повернувшись, люди почали ремонтувати свої оселі. Вони ще кашляли від перебування в підвалі, загострилися хронічні хвороби. Але до психіатра, який приїхав у село, ніхто не поспішав.
«Ніхто не думає, що вони травмовані. Люди думають, що з ними все гаразд», – каже Валерій.
Будівля школи залишається місцем злочину. Діти відвідують школу в сусідньому селі. Подвір’я прибрано, але всередині всюди сліди росіян — пайкові ящики, попільнички, сміття.
На стінах солдати залишили малюнки, серед яких запис «55 бр» — 55-та окрема мотобригада з Республіки Тува. Імена дев’яти бійців підтверджені документами, які вони залишили в Ягідному.
Обласна адміністрація хоче зберегти школу як військовий меморіал. Важливими експонатами стануть надписи на стінах: дитячі малюнки, слова гімну України дитячим почерком; календар, який Валентина Данилова намалювала вугіллям.
«Якщо ми помремо, інші люди дізнаються, скільки ми витерпіли», — пояснює Валентина. Ось чому вона зберегла ці записи.
Значною мірою завдяки зібраним свідченням селян підозрюваними визнано 22 бійців бригади окупантів, повідомляє українська прокуратура. До січня 2023 року 4 з них були заочно засуджені за порушення законів і звичаїв війни. Троє отримали по 12 років, а один – 10 років. Їхні вироки – за звірства, скоєні в Ягідному до 5 березня, до того, як селян загнали в підвали. Але є вагомі аргументи для того, щоб притягнути до відповідальності російських солдатів і за утримання людей у підвалах.
«Reckoning Project», альянс журналістів і юристів-правозахисників, стверджує, що російські солдати використовували приниження і «тортури, нелюдські і такі, що принижують гідність», як тактику, щоб приборкати населення в Ягідному. Систематичне, широко поширене застосування такого жорстокого поводження з цивільним населенням може вважатися злочином проти людства.
Правозахисники проєкту також відзначають відсутність розпізнавальних знаків на формі російських військових та приховування їх особистості від жителів Ягідного, що свідчить про налаштованість на скоєння звірств. Іншими словами, те, що сталося в Ягідному, швидше за все, не було випадковістю. Як і багато інших звірств по всій Україні, це було сплановано.
Тепер настає розплата.
"Час Чернігівський" перше ЗМІ, яке розмістило відео з підвалу в Ягідному.
