17 вересня росіяни безпілотниками обстрілювати Ніжин. Внаслідок прильотів зайнялася пожежа на території авіазагону. Це підрозділ ДСНС. Гасили своїми силами. У цей час дрон прилетів і вдарив просто по пожежному автомобілю. За кермом був 45-річний Олександр Гула, майстер-сержант служби цивільного захисту. Загинув від смертельного поранення уламком.
Хотів «вічний паспорт»
В Олександра лишився син, 16-річний Сергій, дружина Наталія. Вони зараз за кордоном. Удома — батьки. Жили разом — старші і молодші — у квартирі в Ніжині.
Згорьована мати намагається говорити без сліз. Не виходить.
— Хлопчик наш був дуже позитивний, — запрошує до синової кімнати Надія Василівна. Дзеркала в шафі і на стіні завішані простирадлами. — Незадовго до загибелі паспорт свій здав. Щоб отримати «вічний паспорт», — так він казав, — дивиться у вікно мати. — Пластиковий хотів. Тепер не треба.
17 вересня зранку Олександр пішов на службу на добу. Графік роботи: доба через дві.
— Почався обстріл. Я ще глянула: дим валить з аеродрому. Видно було з нашого балкона, — продовжує мати. — Це була 19.00. Телефоную сину: «Сашо, у вас там щось горить?» «Так». «От ти невезучий, — кажу. — Як твоє чергування, так вас і обстрілюють».
Надія Гула, мати, та Борис Гула, батько
14 вересня Олександр також гасив пожежі від ворожих безпілотників у Ніжині.
— «Та там прилетіло два подарунки…». І більше балакати не захотів. Від’єднався. Чи вони тоді якраз гасили, не знаю, — зітхає Надія Василівна. — А загинув, як у свідоцтві записано, о 20-й з чимось. Взагалі ніякого передчуття не було.
А тоді… О пів на першу ночі дзвінок у домофон. Ми не поспішали відкривати. Чоловік глянув: «Якісь люди ходять. Хто їх зна…». Повернувся в ліжко. Але довелося відкрити. «Ми з Сашиної роботи». А я ще лежу в нічній сорочці. Прийшла ціла група, чоловік шість. І зразу: «Ваш син загинув...». Господи, я як вискочила! Отоді вже і кричала, і виганяла їх, виштовхувала…
Вони не пішли. Батько з ними балакав.
— Борю, ти розказуй, бо я вже не можу, — звертається до чоловіка.
— Я ж його завжди після зміни з роботи чекав. І щоразу проводжав на зміну, — приєднується Борис ГУЛА, батько. — Він: «Пока». І я: «Пока. Хай тебе Бог береже». А не вберіг. Що зробиш… — голос чоловіка тремтить.
— Дснсники якусь бумагу дали, — знову бере ініціативу на себе Надія Василівна. — Запрошення до співпраці. Більше ми в ту ніч не спали. Сиділи. Завішували дзеркала простирадлами. Шукали фотографії. Жах…
Узяв за руку погладити — а пальців нема
Уранці зателефонували дочці. Не хотіли вночі турбувати. Тетяна, старша донька, з сім’єю живе окремо. Теж у Ніжині. Працює завучем в ніжинській гімназії №6.
— Вона відпросилася з роботи. Прийшли з зятем Сашею.
Приїхало начальство з ДСНС, психологи. Повезли в морг. Я ж думала, уже до похорону, а воно на упізнання. Я не змогла. Борис ходив.
— Медексперт питає: «Ви ручаєтеся, що батько не впаде?» Впустили мене туди. Поцілував сина, обійняв. Руку хотів погладити. Дивлюсь — а пальців нема!.. Жодного, кисть наче обрубана, — розхвилювався Борис Сергійович. — Зі служби розказували, що уламок попав під бронежилет. Прямо в серце. І смерть миттєва. Ми спілкувалися з психологом. Молода жінка. — Але обмовилась: «Ми вашого сина до лікарні не довезли». Значить, живий ще був… — чіпляються за кожну деталь батьки. Згодом виявилося, що поранення було не в серце. А в легені. Правий бік побитий, обличчя подовбане. А пальців не було на лівій руці.
Хлопець, що з ним служить, розказував: «Я сам з нього бронежилет знімав. І каска на ньому була. Не могло в серце попасти. Зайшов боком, де лямки стягуються. І навиліт». Бронежилет закриває спереду, ззаду, але не збоку.
Батьки сумніваються, чи він взагалі був на синові.
— Після упізнання в моргу я ходив до медекспертки, — переймає розмову батько. — Вона вважає, якби Саша був у бронежилеті, такого поранення не сталося б. Осколок корявий, ребра загнав у легені. І все вирвало на інший бік. Там вижити неможливо було. Саша стік кров’ю. Дорогою до лікарні або просто там. Або помер від шоку.
Дрон вів машину
— Що там сталося?
— Хлопці казали, що цей дрон вів їхню машину. Спочатку вони гасили пожежу на аеродромі. З начальником, майором Віталієм Бородавком. Горіло якесь управління. Уже дрон над ними кружляв. Треба було рятувати машину. Саня — за кермо і загнав у капонір (укриття для літака). Думав, що там заховається. Ну хіба ж у капонірі заховаєшся? — знов і знов детально розбирає трагічну подію батько. До пенсії він працював на аеродромі електриком. — Шахед робить друге коло, і по них!
Саша тільки встиг вискочити з кабіни. Командир стояв трохи далі.
— Його колега згадував: «Я підбіг до Сані, а він уже всьо. Тоді ми кинулися до командира». Майор ще був живий. Відправили його в Київ. Ще постраждав Антон Толочко, технік. Його забрали до ніжинської лікарні.
Усього за вересень при виконанні своїх обов’язків, внаслідок ворожих обстрілів, постраждали восьмеро співробітників ДСНС. Семеро отримали травми, один загинув. Усі в Ніжинському районі.
— Коли віддали мені його телефон, — уже не в змозі стримувати плач батько, — пообіцяв: «Сашо, я його востановлю». Наступного дня після похорону поїхав у місто. До хлопця, який нам постійно телефони ремонтував. Саші недавно скло на телефон клеїв. Приніс, той розгубився: «Так це що, Сані нема?» Пообіцяв: «Зроблю». У сина багато знайомих. Простіше сказати, з ким він не приятелював. Телефон відновили. Сина не повернути.
Дружина встигла попрощатися
Ховали Олександра 19 вересня.
— Невістка з онуком у Словаччині, — мати поправляє фотографію сина в чорній рамці на столику. Поряд свічка у стакані з зерном. — Ми хотіли, щоб Наташа встигла приїхати. Вона телефонувала, просила, щоб Саша ще вдома переночував. У морзі нас відмовили: «Такі поранення, що потече». І тяжко буде нам біля покійника витримати добу. Не витримаємо. Ночував у морзі. Було жарко. Я поїхав, попросив, щоб там включили морозильну камеру. Похорони взяла на себе ДСНС. Батюшку ми самі замовляли.
Відспівував протоієрей Олексій Котенко. Капелан, настоятель Української церкви ікони «Утамуй мої печалі». Церква неподалік дому, де живуть Гули. Прощання було біля під’їзду.
— Ми хотіли отця Олексія. А приїхало їх, може, п’ятеро, — намагається говорити відсторонено Надія Василівна. — Людей було багато.
Наташа встигла приїхати.
«Сьогодні я їду до тебе, мій коханий Олександр Гула, з легесенькою валізою, без гостинців. Я не ставила на показ нашу любов. Вона була лише наша з Тобою. Ти був моїм суцільним щастям, коханий. І я ще не знаю, як жити без тебе, бо не вмію. Ти був більшою і кращою частиною всього, що було в моєму житті. Люблю твоє пошматоване уламками зброї серце. Ти знаєш, усього люблю до крапельки», — написала Наталія Гула на своїй сторінці напередодні поховання.
— З 23-х років постійно в авіазагоні. І весь час водієм. Він до звань не прагнув. «Навіщо воно мені, батя, нада?» — згадує батько. — Пропонували начальником зміни стати. Каже: «Невдячна це робота гавкати на підлеглих». Пішов його товариш.
«Саню, купимо мотор? Покатаєш батька перед смертю?»
— ДСНС повністю оплатила похорони. Труну купили. Заплатили копачам, тим, хто труну ніс. Їдальню на 75 чоловік. У кафе «Дежа-Вю». А з роботи синової скільки було! Уся частина. І хлопці, й дівчата. На похоронах, коли поминали, якийсь начальник з Києва встав, сказав: «Ні батьків не залишимо, ні жінку з сином. Будемо допомагати», — сумно знизує плечима Надія Василівна. — Нам пенсію зроблять якусь…
— Синову, — підказує батько.
— Ми були на риболовлі, — повертається з кухні батько. — Питаю: «Саню, тобі скільки ще осталося?» Каже: «Три місяці до нового року, а там, може, подавати вже на звільнення», — дослівно згадує останню розмову з сином. — А я йому: «Не поспішай. Бо куди потім? Серьожа навчається, допомагати треба».
Я ще його попросив: «Синку, я оце хочу купити мотор на човен. Щоб ти мене перед смертю ще покатав по Десні!» А він: «Невідомо, батю, хто з нас ще перший помре», — знову зірвався на плач чоловік.
— Купили вони мотор, — допомагає чоловіку дружина. — І якраз перед останніми сутками виїжджали на Десну. Привезли щук. Син почистив їх. А назавтра пішов на чергування. Вони і по гриби з сином любили їздити. Тиждень тому були. Набрали маслюків, обабок. Закатані он. Син жив з задоволенням. Він хотів жити! А вони йому не дали, падлюки ці! Кацапи!
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки та з інтернету
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Вдягаємо по 50-60 кг спецодягу: як рятувальники ліквідовували наслідки ударів по енергетиці
- На Чернігівщині ворог ударив по рятувальникам, які приїхали на пожежу
- На виклики - на мерседесах: німецькі партнери передали спецтехніку ДСНС
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
