У дворі ПРИЩЕП у Пархимові (Остерська громада) майорить червоно-чорний стяг. Був жовто-блакитний. Тепер, доки війна, — такий. У родині донька й батько — військові.
Хочеться, щоб були троянди
— Я вдома поки що, — сидить у дворі за столиком 49-річний Михайло, господар. Дружина Лариса обкопує кущі троянд. Їх у дворі Прищеп десятків три.
— І ще садитиму. Хочеться, щоб і троянди були. Щоб гарно. І ремонт у хаті. Життя триває, — ставить сапу вбік жінка. Сідає навпроти чоловіка.
Біля нього притулена до столу палиця.
12 січня цього року Михайло отримав тяжкі поранення на війні.
— Після контузії глухий. Ви йому кричіть, — радить Лариса.
— Мобілізований у 2015 році, — поправляє картуза Михайло.
Лариса та Михайло Прищепи
Медовий місяць на теплоході
До війни Михайло 20 років працював у Київському річковому порту. Вивчився в київській мореходці. Пройшов шлях від матроса до капітана теплохода.
На даху Прищепового будинку — флюгер, кораблик з вітрилами. Робили на замовлення.
— Капітан. Але не дальнього плавання, — посміхається Михайло. — Я в армії служив на військовому кораблі. А потім водив буксири. По Києву пісок, щебінь, металолом перевозили. Нічого романтичного. Навіть форми не було, по гражданці. Наша весільна подорож була на теплоході. Рейс у Херсон, Дніпром. Туди — з металоломом, назад — зі щебенем. Три тижні. Поїхали на третій день після весілля.
— Сподобалось? — звертаюся до дружини.
— Дуже! — регоче Лариса. — 28 діб на палубі!
— З корабля вона не сходила. Боялася по трапу ходити, — і собі сміється Михайло.
Майже весь час на воді. У Херсоні кілька діб стояли на рейді. Чекали, доки вивантажать. І щебінь до Києва повезли.
— А до моря добралися?
— На нашому теплоході в море заборонено виходити. Він річкового класу. Самим не можна — я ж на роботі. Тоді ще мотористом-стерновим. Шість годин на вахті, шість відпочиваєш. І весь час на плаву. У теплохода швидкість кілометрів 10 на годину. На кожному шлюзі чергу чекали. А тоді ще в шторм попали, на Кременчуцькому водосховищі, — сміється чоловік. — Пароплав сильно качати почало…
— Не хочу таке згадувати, — морщить ніс Лариса.
«Робіть проводи»
Дарина почала вчитися на психолога в Києві. І займалася в громадській організації «Український легіон». Там їх навчали тактиці бою, збирати-розбирати автомат. Початковий військовий вишкіл.
— Коли сказала, що хоче в армію, у нас була довга розмова, — згадує батько. — Сказав: «Закінчи інститут, отримай диплом. Потім підеш». Погодилась. А в 2020 році почався коронавірус. Після другого курсу приїжджає додому: «Нас переводять на дистанційне навчання. Я перевелася на заочне — це те саме. Іду служити». Дарина вже мала на руках відношення з 93-ї окремої механізованої бригади. Це документ, що її беруть. Сама поїхала в Дніпропетровську область. Знайшла командира і переконала його. У 19 років. А нас поставила перед фактом: «Робіть проводи». Накрили столи отам у веранді. Сусіди, родичі, друзі.
— Ой, я дуже плакала, — згадує Лариса. — Умовляла цього не робити. А дочка сказала: «Якщо через це в мене не вийде життя, то винна будеш ти». І я не втручалася.
Форму купує або перешиває
— КМБ (курс молодого бійця) проходила в Десні. Я вже служив в автобаті, вона в «зенітці» базовий військовий вишкіл проходила, — Михайло показує на телефоні фото, де батько й дочка вдвох, у формі. — З молодих дівчат дочка одна там була. Ми бачились. Потім поїхала в свою бригаду. Узимку вже вчилася на бойового медика. Закінчила з відзнакою. Але все одно залишалася в піхоті, бо медик у них уже був. У квітні 2021 року поїхала в сектор. На передок. Старогнатівка, Гранітне.
— Форму легко знайшла? Чи перешивала з чоловічої?
— На 19-річчя ми питали, що їй подарувати. Каже: «Плитоноску і радіостанцію», — сміється батько. — Купили. Першу форму видали. Знайшли найменший розмір, який був. Берці 36-го розміру. Зараз усю форму, яку купує, ушиває. Або зразу замовляє. Щоб пошили за її розміром. Звісно, виходить удвічі дорожче. Учора казала, що замовила штани і бойову сорочку — вісім тисяч гривень.
— П’ять років служить. У травні доньці буде 24 роки.
— Брала участь в АТО?
— Звичайно. У складі піхоти.
Дарина Прищепа служить у 93-й бригаді. Була на сумському, харківському напрямках.
ʼ
— Тих хлопців, що з нею на фото, уже половини нема… — перегортає аркуш Лариса. — Дарина злиться, коли її називають Дашею. Бойовий позивний — Кара. Це написано і на фотоальбомі.
— Нареченого знайшла? — якось виривається стандартне запитання.
— Її хлопця Сашу вбили. Був у Нацгвардії. На Сході сталося пряме влучання. Сидів у якійсь хаті. Згорів повністю, за ДНК ідентифікували. Фото на телефоні досі, за обкладинкою.
Поранення Дарини
Дарина була поранена в 2022 році.
— Під Ізюмом. Їх накрили «Градами». Донька отримала уламкове поранення. Ніч лежали, чекали на евакуацію. Під ранок їх забрали медичною військовою машиною. Вивозили до шпиталю і дорогою підірвалися. «Хаммер» наїхав на фугас. Донька отримала ще контузію і перелом п’ятки.
Після поранення Дарина перевелася в мінометниці. Якщо піхота стоїть на передку, відбиває атаки, то мінометники — кілометрів через два за ними. І прикривають піхоту (мінам потрібна відстань). Але ж мінометки теж вичисляють.
Дарина важить 46 кілограмів, а міна кілограмів 20. Спробуй поносити. Зараз вона півтора року — бойовий медик. Сержант.
Страшні історії війни
— Побратим дочки — Циган. Його перекинули в піхоту. На позиції там заходять на місяць-півтора. Боєприпаси, їжу, воду — усе скидають їм з дронів. От вони вдвох з побратимом на позиції. Був приліт з FPV, іншому роздробило ногу, кістку. Циган затяг його в бліндаж. Поранений попросив: «Відріж мені цю ногу». Бо кров зупинити не можна і забинтувати ніяк. Той відрізав. Ножем. Вийшов з бліндажа зробити доповідь. Доки знайшов зв’язок, повернувся, а той уже застрелився. Такі там історії. Куча збитих дронів там була. І Циган поховав товариша у бліндажі, під дронами. А самого його змогли евакуювати. На війні життя зовсім іншим сприймається, — посміхається Михайло.
— Росіяни бомбили сусідню позицію, потім перемкнулися на нас, — розповідає. — Почали «розкривати бліндаж». Це коли вже є щілина між колодами, видно небо. Вони намагаються туди ще чимось попасти, збільшити дірку. Тоді дрон залітає в бліндаж і там уже нікого не залишається.
Годину намагалися розкрити наш бліндаж. Тоді на вхід скинули газ. Пішов білий дим. Ми надягли протигази. Газ починає розвіюватися.
І тут вони скидають «зажигалку». Коли падає, не вибухає, а розливається горюча суміш. Колоди горять. Узяв напівпорожній вогнегасник, поліз гасити. За 15 секунд почув звук безпілотника. Зрозумів, що він заходить на мене. Хотів щучкою пірнути в бліндаж. І в цей момент ззаду прилітає FPVшка. Мабуть, зразу від вибуху полопались перетинки у вухах. Бо не дуже він здався гучним. Мене наче струмом ударило.
Перші кілька секунд думав, що мене вбили. Було враження, що на пів метра піднявся над землею і так завис. І нічого не відчуваю. Але скоро почало боліти в грудях і ноги. Тоді зрозумів, що я живий.
— Евакуація приїхала о 4.30 наступного дня. Вивели мене в коридорчик. А дрони літають. Один каже: «Зараз під’їде машина, біжи до кінця посадки». А я ледь стою: «Я не можу». «Ти ж сюди прибіг?» І я побіг. Бронемашиною вивезли на трасу, а перед Боровою забрала медична машина.
На стабілізаційному пункті висвітили всі поранення. Прокинувся я вже з трубками. В Ізюмі зробили ще одну операцію. Прокинувся вже в Харкові в реанімації.
У госпіталь не попадеш
— Уламки посікли ноги. Але кістка ціла. Пощастило, що в мене високий рівень тромбоцитів, і кров на ранах зразу запікається. Але від другого поранення почався пневмоторакс легень. Досить поширена воєнна травма. Легені згортаються, і людина помирає. Було три великі, як палець, уламки. Їх дістали. А маленьких багато залишилось. Я не знаю, в якому госпіталі що робили, — мені не доповідали.
— Усього їх десь сотня була, — прикидає Лариса. — Дрібні, кажуть, самі вийдуть з часом. Частину кишківника видалили. Селезінку, діафрагму, усе інше позашивали. Шов — через увесь живіт. Яремна артерія була перебита. Зшили. Усього було п’ять операцій, — краще знає жінка.
— Через контузію отримав акубаротравму — порвані барабанні перетинки. І слуховий нерв пошкоджений. Щоб відновити слух, треба вирівняти носову перетинку. Два місяці чекали чернігівського госпіталю. Уже нам сказали аналізи здати. Телефоную лікарю. А він каже, ще тижнів два зачекати. А може, і місяць. Поїхали в Київ, записалися. Там є відділення для військових.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- «Залізо» для фронту: В’ячеслав Мережко з друзями безплатно ремонтує розтрощені автівки військових
- Військовий став фермером: влаштував на роботу жінку - навчає на трактористку
- Актор-військовий розказав, як поєднав службу в армії та зйомки у кіно
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
