Щосуботи в Олишівці Чернігівського району базарний день. Віра Патук разом з чоловіком Віталієм Олексійовичем у селище їдуть з Топчіївки. Не за покупками. Щоб відкрити приміщення магазину, колишнього секонд-хенду. Там місцеві збираються поговорити, обмінятися речами, зібрати для військових посилку.
Біля входу плюшевий вовк у джинсах, з краваткою.
— Діти проходять повз, фотографуються, — каже Віра ПАТУК. — І дорослі, буває, не минають. Це така собі завлєкаловка. Щоб заходили до нас. На ніч, коли дощ чи сніг, заносимо вовка. Ще і таке в нас є, — плескає в долоні над головою. Під музику починає танцювати іграшка, підвішена до стелі.
— Молодці, добре придумали, — заходить Валентина ПРИЩЕПА, місцева жителька.
Усередині приміщення на вішаках під стіною верхній одяг, сорочки, штани. Є стелажі з взуттям.
— Колись це був магазин Наталії Мельник, моєї невістки, — розповідає Віра. — Торгувала секонд-хендом. Першим помер брат Олександр, а за ним і невістки не стало. Через два місяці. Від «ковіду». Наташа перед смертю на роботу майже не виходила. А товар замовляла. Прислали. Лежить. Куди його? Діти Наташі та Олександра цією справою, секонд-хендом, не займаються.
Ми з чоловіком уже на пенсії. Вільний час є. Викинути речі шкода. Подумали, що можемо роздати їх тим, хто потребує, — дивує Віра Патук. — Або віддаємо, або міняємо на інші речі, одяг чи іграшки. Хтось приносить одяг, що вже непотрібний. А комусь він як знахідка, бо нема можливості купити.
Підприємницькою діяльністю не займаємося. Це місце, щоб розвіятися, поспілкуватися. Відпочити від домашніх клопотів. Уже якось звикли збиратися. Заходять до нас зазвичай дівчата. Такий собі клуб за інтересами. Новини дізнатися. Трохи далі в селі є секонд-хенд, який працює. Там торгують. У нас більше як «штаб», — сміється жінка. — Знайомій потрібен насос. У Чернігів не може з’їздити, просить. Гроші кидає на карту, ми купуємо, привозимо.
— Побачитися один з одним. Себе показати приходимо, — підхоплює Валентина Олексіївна. — Каву з печивом можемо попити. А ще збираємо посилки для військових. Для своїх, місцевих.
— Брат Льоня воює, — каже Віталій Олексійович, чоловік Віри Патук. — Треба ж і за його будинком в Олишівці придивитися, протопити. Тому й вирішили приїздити раз на тиждень, коли базарний день.
Якщо заходять військові і щось вибирають, — штани, сорочку чи взуття — віддаємо безплатно. Оту білу куртку бачите? — показує, де висять речі. — Дівчинка принесла. У нас була куртка темного кольору. Ту забрала, а цю, свою, яку не носить, принесла. Місцеві жителі міняють власні речі на сусідські. Хтось може за них і грошей дати. Ціна символічна. Конкретної такси нема. Хто скільки може. Гроші на себе не витрачаємо. Збираємо. Усе йде на потреби військових. Раз на місяць відправити посилку на фронт вистачає. Обдзвонюємо, допомогу збираємо цілеспрямовано, конкретним військовим. Бо масштаби збору в нас не ті.
Багато дитячих речей приносять. Віддаємо в дитячий садок. А часто дітвора приходить і вибирає всяку всячину.
— Безплатно? — перепитую Віру Патук. — Взуття багато, а нікому не потрібне. Люди своє виносять на смітники.
— Ну звичайно. У нас для своїх тут все безплатно. А хто хоче ще й допомогти військовим — не відмовимось. — У нас онуки є. Іграшки, з якими вони вже не граються, веземо сюди.
— Прибирали, дивіться, яке плаття знайшли, — виносить сукню, схожу на карнавальну. — Віддамо дівчатам у садок. Придумають, перешиють для свята.
— Я теж можу вибрати якусь річ і дати, скільки хочу? — пробігаю очима товар.
— Не кожному чужому і продамо. Інколи, буває, заходять ті, що зловживають алкоголем. Таким речі не даємо.
— А це чия сумка? — Віра Паток дивиться на прилавок. — Певно, Оксанина. Знову забула. Обмін виставили, — жартує.
— Я тут сумку свою лишила, — повертається «в клуб» Оксана БОЙКО.
— Не забирали. А ти її тут залишала? — не зізнаються дівчата. — Тут стільки людей уже перевернулося. Хтось бачив Оксанину сумку? — Тільки на хвилину вийшла на вулицю! — Оксана забирає сумку.
— Стоп, Оксана не взяла матеріал, який їй підготували, — згадала Віра Паток. — У неї чоловік воює. А Оксана килимки для військових в’яже. Валя в’яже шкарпетки. У мене брат служить. Олишівські дівчата збирають допомогу в бібліотеці. І до мене інколи заходять, якщо чогось не вистачає. А котра година? — згадала про час, коли всі вийшли з приміщення. — 10.40. Уже скоро і зачинятися будемо. Бо світло вимкнуть.
Джерело: "Вісник Ч", авторкат Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Власниця магазину з Чернігівщини роздала дітям 120 сертифікатів по 400 грн
- Взуття, що не купиш у магазині: чоботар з Чернігівщини пошиє за сім годин
- За півтори хвилини в Авдіївці впали два шахеди. У магазині загинула продавчиня
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
