Щодня згадує сина — Андрія Жадченка — мати. Людмила ЖАДЧЕНКО. З Городні. Прикордонного міста на півночі Чернігівщини. Андрій Жадченко рік тому загинув на війні. Третього січня 2024 року.
Юрист. Мав власну контору. Очолював організацію «Городнянська люстраційна комісія». Люстрація простими словами — це очищення влади. Депутат райради. Двічі балотувався у Верховну Раду. Був заступником голови Городнянської райдержадміністрації. Хотів стати мером. Не пройшов. Кажуть, одна з причин така. Городнянці не хотіли втрачати його як адвоката. Мовляв, проголосуємо, хто буде захищати в судах. Крім юридичної, була педагогічна освіта. Учитель городнянської школи №1. Викладав фізкультуру. Учив дітей карате. Гарно танцював. Грав на фортепіано.
«Він такий емоційний був. Схожий на мене»
— Ось він у школі, — удома в Людмили Жадченко дивимося відео в комп’ютері. Переважно зняте Петром Верхушею. Товаришем, політиком. — Я випустила четвертий клас як вчителька початкових. Андрюха забрав. Один випуск у нього був. А після того пішов у районну адміністрацію.
Ось він в адміністрації, — дивимося далі. — Заступником голови. Оце його син Антон і невістка. Ось як депутат. Коли ліс на Городнянщині вирізали. Це на сесії. Він такий емоційний був. Схожий на мене. Ми однаково з ним мислили.
А це танці з зірками були, — називає телепрограму, яку відтворили в Городні. — Він брав участь. Це репетиція, — на екрані Андрій Жадченко кружляє в танці партнерку. Юлію Биховець з Чернігова. — Я так переживала, коли він танцював. Він же такий кострубатий. Господи, щоб не зганьбився, — усміхається крізь сльози.
Був він і в АТО, — нагадує. — Був на Майдані. А це — на піаніно грає, — Андрій Жадченко у військовій формі. У шапці. У чиїйсь квартирі. Де поряд фронт. — Багато разів бачила ці відео. Іще б дивилася й дивилася. Не дають. Бо плачу. Згадую сина, згадую все життя.
«Його довго не брали. Дуже хотів у свою бригаду попасти»
Людмилі Іванівні 76-й рік. Чоловік Микола помер 18 років тому. 60-ти не було. Працював шофером. Почав нездужати. З’їздили в Почаїв. Почаївську Лавру на Тернопільщині. Стало краще. Повернулися. Уночі він втратив свідомість.
— Дрімаю, — згадує. — Бачу його. І раптом такий біль у серці! Наче мене хто ножем тричі вдарив. Я думаю: все. Бачу, він лежить такий умиротворений. Нема ні страху, ні болю, ні страждань.
Чоловік дуже хотів доньку. Дівчинку в суконьці, з бантами. А виходили хлопчики. Троє синів.
Микола — у Харкові.
Іван — у Городні. Про нього читай у «Віснику Ч» за 5 грудня. Про лимонний сад городнянця. Іван теж був у ЗСУ. Із серпня 2022 року. Повернувся.
Андрій на війні загинув. 52-річним. Біля села Кліщіївка. Бахмутський напрямок, Донеччина. Головний сержант батальйону зв’язку. Військової частини А4010. Служив у складі П’ятої штурмової бригади.
Пішов добровольцем.
— У 2015 році воював у АТО, — нагадує мати. — Рік і кілька місяців. Повернувся в Городню. Був тут до лютого 2022 року. До повномасштабки. А потім став ходити у військкомат. Уранці встає та йде.
Його довго не брали, — продовжує. — Він дуже хотів у свою бригаду. В якій служив у 2015-му. 80-ту окрему десантно-штурмову. А попасти не вдалося. Його звозили туди. Усе зайняте. Повернувся в Городню. Далі щодня ходив у військкомат. І його забрали. Пішов він у 2022 році, на другий день Паски. Завжди ми Паску справляли тут, у мене. Хлопці наші (сини, онук) приходили з родинами.
«Дівчата, то не він. Він не може загинути»
— Я так надіялася, що то не він, — згадує мати, як отримала звістку про смерть. — Кажу знайомим: «Дівчата, то не він. Він не може загинути».
Розказує, як у грудні 2023 був у відпустці.
— Він мені штору вішав. З іншим допомагав. «Ну, мамо, я в тебе всю відпустку пробув», — усміхався. Кажу: «Бачиш, яка я розумна. Щоб більше був, треба більше роботи».
Прощалися... — згадує. — Андрій повертався на фронт. Я ніколи дітей своїх не виводжу. З хати пішли — і все. А з Андрієм попрощалася. Приїхав зранку, поговорили.
«Ну що, мамо, я маю йти, — сказав. — Юра під’їхав (друг)». Обняв мене. Притис, що мені дихати нічим стало. Я наче стала вивільнятися. Глянула на нього. А він з таким болем на мене дивиться. І каже: «Мамо, все буде добре». Він мене звав то мамчик, то мамуля, то мама. «Бог знає, як має бути. Треба змиритися й прийняти». Ще раз обняв і пішов. Я ніколи не виходила, — повторює. — А то наче на магніті, і я йду. Він став відчиняти двері. На мене дивиться. І стільки болю в очах!.. Поводився не так, як завжди. У нього душа кричала.
Третього січня 2024 року повідомили, що пропав безвісти. 5-го рідні здали аналіз на ДНК.
11 січня поховали. У Городні. На кладовищі Піски. Воно в бік села Гніздище.
«Хто піде за Жадченком, крок уперед. Жоден не лишився на місці»
— Як загинув Андрій? — запитую.
— Відправили хлопців на завдання, — переказує слова побратимів мати. — Хлопці не повернулися. Андрій каже: «Я піду подивлюся, що там». Йому не дозволили. Він удруге сказав. Устав мовчки. І пішов. Нібито так...
Зі слів рідних, тіло Андрія витягували у два заходи. Бачили, а винести не могли. Постійні обстріли.
— Я не можу вам наказати йти, — передає мати слова командира. — Але хто піде за Жадченком, крок уперед. Жоден не лишився, усі ступили. Андрій завжди казав хлопцям: «Виносьте. Нога, рука, голова, — що є. Хапаєте й біжіть. Не дай Боже, лишити. Мати має поховати».
— Першу групу затрьохсотили (поранили), — додає Іван Жадченко. — Ту групу, яка пішла за Андрієм. Вони його до половини дороги винесли, лишили. А друга група забрала.
— Дев’ять днів ще його возили, — каже мати. — Він усю Україну об’їхав. Їх же навантажили. Здоровенна машина, повна... І його останнього додому доставили.
«Синочку, пробач. Спасибі, що врятував мене»
— А це вже прощання, — на відео події 11 січня 2024 року. Відкрита труна. Прапори. Квіти. Навколо багато людей. — Похорони були, які не бачила Городня, — Людмила Іванівна плаче. — Ішли ми від церкви такими зигзагами. Я очі підвела, аж стоять чоловік і пес. І сльози котяться в обох. Думаю: Боже, Боже, і пес відчуває.
А на під’їзді до кладовища бабуся вийшла. Як вона кричала: «Синочку, пробач. Спасибі, що врятував мене».
Ось Іван іде, — бачимо на екрані. — Відпустили (тоді ще служив) на похорони. Андрій Богдан був. Мер Городні. На кладовищі слово сказав. Хоч вони з моїм Андрієм не дружили.
Із Тупичева приїхав оркестр. Діти грали. Як горобчики на снігу. Було 11 бійців з частини. Командир з паличкою, поранений.
— Ви б бачили, як плакали хлопці... — згадує Людмила Жадченко вже вручення ордена «За мужність». Третього ступеня. Посмертно. — Командир казав, що Андрій урятував відділення. Коли зайшов танк на позицію. А в них патронів нема. Він і мені казав: «Мамо, ідемо, на всіх — три патрони. І я маю його (ворога) вбити, щоб забрати їх. Бо в нього 40». І він знайшов вихід. Танк повернув назад. Хлопці не відступили з позиції. Командир тоді вже подав на нагородження.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Тамара КРАВЧЕНКО, Юлія СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- На Донеччині загинув колишній заступник голови РДА городнянець Андрій Жадченко
- Воїни передали орден родині загиблого побратима, екс-заступника голови РДА
- На Чернігівщині хочуть перейменувати вулицю на честь загиблого Героя: що думають місцеві
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
