Газовики, які працювали в місті під час бойових дій – слюсарі, зварювальники, водії – одностайні в думці про те, що якби керівництва не було на робочих місцях та й просто поряд, втримати газопостачання не вдалося б. Технічний директор «Чернігівгазу» Сергій Савченко каже, навіть думки не було поїхати – якщо технічний директор поїде, чому тоді хтось із технічних працівників має лишатися?
«На територію «Чернігівгазу» і поряд декілька разів прилітало. У нас у дворі стоїть стара аварійна машина, «буханка». Замість музейного експоната, можна так сказати. Все думали її вже прибрати. Аж одного разу стоїмо, чуємо свист – міна летить. За звуком зрозуміло, що до нас летить. Ми за тією старою аварійкою сховалися. І дійсно – просвистіла і прилетіла поряд у двір. Хотіли вже виходити, хлопці кажуть – ні, чекайте, зараз ще одна прилетить. Тільки сказали – і прилетіла. Звідти я поїхав в управління ДСНС, бо у нас сталася пожежа на мережах, треба було виїжджати. Не встиг приїхати – і туди летить. Довелося побути під обстрілом двічі з інтервалом в 15 хвилин», - пригадує березневі події у Чернігові Сергій Савченко.
У перший тиждень наступу на Чернігівщину працювали хоч і в посиленому аварійному режимі, але ще було світло, працювала техніка і телефони. Коли зникла електроенергія – почалися перебої зі зв’язком. Іноді через це переставав працювати номер 104, тому аварійні виклики приймали по мобільному, хто перший встиг – не лише диспетчери, а й директори чи голова правління. Потім почалися величезні проблеми з пальним, це питання вирішували з військовою адміністрацією – відкривали заправки, і там заправляли транспорт екстрених служб, в тому числі аварійні та ремонтні машини, екскаватори. Головними завданнями, каже Сергій Савченко, було не лише усунути аварії і провести ремонти під час обстрілів, а й звести потребу аварійних відключень до мінімуму.
«Коли почали обстрілювати Олександрівку масовано - почалися масові пожежі. Все горіло – і хати у людей, і наші шафові пункти. Думали, як робити, щоб і відключити людей по мінімуму, і запобігти поширенню аварійних ситуацій. Деякі мікрорайони - Бобровицю, Новоселівку, Подусівку - по кілька разів запускали. Тільки відремонтуємо, пустимо газ – знов приліт і пошкодження. Але, мабуть, найскладніша ситуація була, коли біля Чернігова снарядом розірвало підземний газопровід високого тиску. Подзвонив оператор ГРС і сказав, що по ГРС росте витрата газу. Ми зрозуміли, що десь серйозно прилетіло, але ще не розуміли, куди само. Почали обдзвін об’єктів, щоб з’ясувати хоча б приблизно та відсіяти гілки, на яких це могло бути. Виїхали наші бригади вночі, знайшли розрив, тоді ж вночі локалізували. Працювали під перехресним вогнем фактично. А коли розвиднілося – доробили. Приймали там з головним інженером навіть не технічне рішення, а стратегічне, бо якби не знайшли спосіб перепідключення - увесь Чернігів був би без газу. Якби газопостачання міста зупинилося, повторно його запустити в тих умовах було б нереально. Коли світло зникло і котельні в місті зупинилися – теж складна була ситуація. Але жодного разу не було відчуття безвиході. Вихід знаходили. Запаси комплектуючих були на складі – аварійний запас, а також матеріали і деталі для виконання інвестпрограми, їх і використовували. Колеги з «Івано-Франківськгазу» передали нам хороші зварювальні апарати від закордонних партнерів. Одного разу лише було якось так, - добирає потрібне слово Сергій Савченко, - неприємно, чи що. Коли росіяни розбомбили автомобільний міст, єдиний шлях з Чернігова, і зі спілкування зі знайомими іноді складалося враження, що нас записали вже в «смертники».
На питання, що давало сили в такій ситуації, технічний директор віджартовується про те, що генерали не бігають – бо в мирний час це викликає сміх, а у військовий - паніку. А також підтримка один одного:
«Просто робили все, що потрібно було. Треба було відвезти бухгалтеру додому комп’ютер, щоб нарахували працівникам зарплатню – везли. Треба було сісти за кермо спецтранспорту – сідали».
Сергій Савченко за час бойових дій навіть встиг «переїхати» - жартує:
«У мене була наче двокімнатна квартира, бо в одному кабінеті я працював, а в іншому спав. У сусідніх кабінетах жили голова правління та інші керівники компанії. Я жив на роботі, а вдома, в тамбурі біля квартири, жили сусіди-пенсіонери. Завозив їм воду, хліб. В офісі нам голова правління їсти варила – суп якийсь чи борщ. А макарони ми вже і самі, чоловіки, могли зварити. Я навіть вінегрет готував».
Він на 100% переконаний, що Україна переможе, бо у нас просто нема іншого виходу, і ми зараз все для цього робимо. Всі ми.
Читати також: Герой невидимого фронту або як ріпкинець Михайло Джола в окупації молоко возив людям
Джерело: Facebook-сторінка АТ «Чернігівгаз»
