61-річний Володимир ПОЛІКАРПОВ та 49-річна Галина ДЕМ’ЯНЕНКО з села Часниківка Батуринської громади обживають нову хату. Куплена рік тому. Та зайшли в неї цієї осені.
Робить грубки
— Рік тому Віктор, старший син, придбав собі цю хату. За 30 тисяч гривень. Сказав, що поки тут жити не планує. Нам запропонував. Хата велика, чотири кімнати, — описує оселю Галина Дем’яненко. — З колишньою власницею Валентиною Федай дружимо. Жила тут чотири роки до нас. Зараз у Бахмачі. Її син Вадим у лютому нинішнього року отримав поранення на війні та помер у лікарні.
— Була тут грубка. Та погана. Вирішив переробити. Складаю їх ще зі школи. Зробив собі за два дні, — показує свою роботу Володимир Полікарпов. — Плиткою обкладати грубу не рекомендую. Для краси хіба що.
— Вовина грубка гріє добре. У кімнатах тепло кілька днів, — каже жінка. — Дим не йде. Єдине — поки що важко знайти потрібний пісок, щоб поштукатурити. Пісок тут є, але, як заштукатуриш, лопається. Будемо інший замовляти.
Жили по сусідству. Старі люди казали, що тій хаті понад 120 років. Вона маленька — кухня та одна кімната. Нібито і Панас Мирний, письменник, там бував.
— На новому місці краще. Гараж, сарай. Літня кухня вже є. Ще збираюся будуватися, — розповідає про плани Володимир. — Хочу кабанчика тримати. Треба свинарник відремонтувати. Курей не хочемо заводити. Коршаки літають і лисиці бігають. Можливо, гусей заведемо.
У неї три сини
Володимир і Галина в цивільному шлюбі три з половиною роки. А знайомі близько 20.
— Жив у Баштанському районі Миколаївської області. У 2022 році росіяни були за 15 кілометрів від мого села. Та наші військові не дали їм далі пройти, — розповідає чоловік. — У травні переїхав до Галини в Часниківку. Прийшов у прими, а живу як хазяїн.
— Це правда. Він тут хазяїн. І вказувати не треба, усе сам робить. Золота людина. На сторону не ходить. Так і я ж в нього теж непогана, — сміється Галина. — Грубку поки одній людині тільки зробив. Тут його люди мало ще знають. Розбирається і в електриці. Може ремонт «під ключ» зробити. Син торік йому на день народження подарував електричний рубанок. Сварку теж купили.
У мене хворий хребет і ноги. Аж викручує. Кричу від болю. Ледь пересуваюся. Хвороба Паркінсона. Руки трусяться. Повну літрову банку мені важко підняти. Картоплю почистити теж. Можу йти дорогою, коліно трухануло — я впала.
Познайомилися з Вовою в автобусі понад 20 років тому. Покійний чоловік працював у Києві, я їздила до нього. Я з Волинської області. Маю трьох хлопців від попереднього шлюбу. Чоловік сильно випивав. Не люблю такого. Можна випити чарку-другу. Але не впиватися, як він це робив. Ми й розлучилися.
З дітьми поїхали країною у 2010 році в пошуках житла. Рік їздили, наймали житло в Києві, Фастові. А потім зупинилися на Чернігівщині. Меншому Мишку тоді було три роки, середньому Серьожі — сім, старшому Віті — 15. Живу в Часниківці 15 років. То старшому вже 30 років. Зараз, аби хто мені на батьківщині давав безплатно хату, я б туди не поїхала. Тут уже все стало рідним.
Ціни на житло там космічні. Оце б така хата, як тут у гривнях, на Волині в доларах коштувала. Щонайменше. І без газу теж.
П’ять років спілкувалися телефоном
— У 2016 році батько дітей помер. Казала, мінімум рік після смерті чоловіка нікого в мене не буде, — продовжує Галина. — Вова майже через рік і подзвонив. Точніше, через місяць мав бути рік. Потім років п’ять спілкувалися телефоном. Не одразу хотіла Вову підпускати до себе. Боялася, бо діти малі. Ще не відійшла від попередніх стосунків.
Працювала в Києві на різних роботах. Двірничихою, консьєржкою, розносила листівки. Життя тоді мене помотало. Втратила багато здоров’я. Старший син був за няньку середньому. Наготую їсти, зроблю запас продуктів та їду на кілька днів працювати. Меншого тягала за собою чотири роки, доки в школу не пішов.
Коли Вова переїхав до нас, меншому було 16. Спільну мову знайшов одразу. Серьожа, середній, тільки на початку обурився. Казав: «Нам нікого не треба». Мишко тоді у відповідь: «Значить так. Закінчуєш школу і від матері нікуди. Хто її буде глядіти? Шукай роботу поруч. Женися і будете жити разом з матір’ю». «Ні. Я так не хочу», — відповідав. «Тоді, як мати хоче, так і зробить», — відказав йому Міша.
Діти Вову поважають. І він їх теж за своїх сприймає. Восени на тачці старшому торбу тягнув у Київ. Спочатку сусід відвіз машиною шість кілометрів до залізничного вокзалу в Бахмач. А звідти — електричкою.
У велику клітчасту сумку завантажив 70 кілограмів продуктів. Цибулі два відра, капусту, закрутки. Ще й зверху мішок картоплі був. У руках — відро помідорів. На плечах — рюкзак з консервацією.
— Як мураха. Усе на собі тягли, — дивлюся на чоловіка.
— Так. Я 57 кілограмів важу. Сам усе і збирав, — відповідає.
— Консервуємо разом. Банок 200 у підвалі точно ще є. Вова там зробив гарні стелажі. Картоплю теж садимо. Вручну, — додає жінка. — Працює теж сам.
— Копаємо вдвох: я і лопата, — жартує Володимир.
— Таких чоловіків, як Вова, у селі немає. Щоб так крутилися і весь час у роботі були, — нахвалює свого. — Біля хати вісім соток городу. Він вручну перекопав за кілька днів, щоб засадити. У цих краях пізно картоплю садять. Благовіщення проходить, і мій Вовик картоплю садить. У нас уже сходить, а тут ще тільки у травні закопують.
У нього три сини
— Мої діти допомагають у всьому. Загалом тисяч 15 гривень на місяць дають. Дякувати Богу, вони в мене працелюбні і прекрасні. Хоч і дуже хотіла дівчинку, та своїми хлопцями пишаюся. Меншому 19 років, ще неодружений. Дає кожного тижня дві-три тисячі гривень. Інші жонаті. Онуки Зорянка і Богданчик уже є. По рочку їм. Віктор з родиною живе в орендованому житлі у Вишневому під Києвом. Середній — у Миколаївській області, дружина звідти.
Старший і середній працюють комірниками на складі непродовольчих товарів. Менший — на автомийці. Через кілька днів у мене день народження. Натякають, що новий телефон матері куплять.
— Я теж уже давно розлучений. Синам 36, 35 і 34 роки. Від старшого двоє внуків. У середнього — семеро. Менший ще гуляє, — каже чоловік. — Оформлюю пенсію. Стажу заробив достатньо. Як попросять, підробляю в селі.
— Додому не їздили за три роки?
— На кого я її залишу? Немає на кого, — печалиться чоловік.
— Він мене глядить, як малу дитину. Я весь час у хаті. На вулицю майже не виходжу. Тільки коли тепло, — каже Галина. — З колодязя теж води не витягну.
— У мене 27 листопада день народження, у Галі — 14 грудня. Сузір’я Стрільця і рік Дракона в обох. Вона вогняний, а я — дерев’яний. Наче все життя разом прожили.
Джерело: "Вісник Ч". авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Завдяки газеті знайшов армійського товариша: служили 60 років тому
- У неї — п’ятеро дітей, в нього — семеро: зійшлися і живуть на Чернігівщині
- «Дивлюсь на згарище і не знаю, що робити...»: родина відновлює житло після удару блискавки
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
