Понад шість тисяч ветеранів з інвалідністю налічувалося на Чернігівщині станом на середину 2025 року.
Ветерани менянин Сергій Цицух та ічнянець Ярослав Городник мають ампутації кінцівок через війну. Обидва не здалися. Придбали житло, знайшли коханих і роботу. Свої історії чоловіки розповіли "Віснику Ч".
Менянин Сергій Цицух через два роки після ампутації
Сергій Цицух з дружиною Оленою
Про ветерана, нині 39-річного менянина Сергія Цицуха, «Вісник Ч» писав улітку 2023 року. Чоловік втратив стопу на війні. Повернувся додому і готувався до протезування. Про те, як змінилося життя за ці два з половиною роки, говорили з Сергієм у Києві. Там він мешкає разом з уже дружиною Оленою. Але тимчасово, бо до літа родина планує переїхати у власне житло.
Як отримав поранення, Сергій згадує без смутку. Мовляв, є як є.
ʼ— Чи дурень, чи гарячий, що серед ночі на мінне поле ліз. Спочатку вночі забрав хлопців поранених зі своєї групи. А ранком разом з Романом Шуляком, він з-під Любеча, ішов за «200-ими». Отам і підірвався. Приїхала евакуація. Хлопці, ну от такі, як ви, маленькі, — чоловік киває на мене. — І я дядько 100-кілограмовий плюс одяг, зброя. Я ще командувати намагався. Анекдоти розказував. Тоді думав, що допомагаю.
Сергій Цицух
— Вгадайте, на якій нозі протез, — сміливо чимчикує по льоду Сергій. Зустрів біля метро, щоб не заблукала у столиці. І, не дочекавшись відповіді: — Не вгадаєте. Багато хто взагалі навіть не здогадується, що у мене ноги немає. Для мене це як частина тіла вже. Я йду і впевнений у ній. Нещодавно їздили на екскурсію до Львова. По десять кілометрів на день проходив.
Перший протез за державні кошти робили в Полтаві.
— Виявився неякісний. Десь через місяць розсипався. Потім уже за свої — 30 тисяч гривень — замовляв у Чернігові. Ходить добре.
У квартирі Сергій знімає протез. Відпочиває.
Сергій Цицух після ампутації
— Я дискомфорту не відчуваю, — Сергій гладить п’ятку. — Нічого страшного. Просто немає пальчиків. Може бути відчуття, що нога тече. Буває, що пальці, яких немає, ніби хтось розламує в різні сторони. Я отак беру, — чоловік обхоплює культю рукою, — зажимаю. І перестає боліти.
— Взимку ношу додаткову шкарпетку. Бо на холоді нога худне. Жодної години не депресував і навіть не замислювався про це. Це, — говорить про ампутацію, — дрібниця. Могло бути гірше. Зараз уже не XIX століття, палку до ноги не прив’язують. — Головне — я з коханою жінкою. І на цьому можна ставити крапку, — продовжує розповідати про зміни. — Одружилися в серпні 2025 року.
— Сергій якраз випустив нову книжку, — згадує дружина. — Чоловік пише книжки — поезію і прозу. Сказала, приїду від батьків і замовлю.
— Раніше завжди дарував їй книжки. А останню, вже як майбутній дружині, — за гроші, — сміються обоє.
— Вона, — говорить про Олену, — мені давно снилася. І я знав, що будемо разом. Хоча зустрітися, коли вона з Херсонщини, а ти — з Чернігівщини, шансів мало. Та я дочекався.
Сергій Цицух з дружиною Оленою
— Купили двокімнатну квартиру в Чернігові, — не без гордості говорить Сергій. — Домовляємося щодо меблів. Щоб у березні їхати заміряти. До літа плануємо переїхати. Оленка в Чернігові, думаю, знайде роботу. Вона — завідувачка відділення справи медсестринства у Київському медичному коледжі. Такий є і в Чернігові.
Та й я без діла не лишуся. Як демобілізувався, повернувся на колишню роботу. Електромонтажник на приватній фірмі в Мені. Працював там і до мобілізації. Зараз уже монтажем не займався, бо важко. А от заміри, лабораторії проводив. Як повернуся в Чернігів, то є плани піти знову і робити заміри. Раз на тиждень їздитиму. А що? Та й загалом планів море. Головне — все встигнути. І встигнемо. Мені ще тільки 40 років. Буде, — посміхається Сергій.
Зараз відчуваю себе навіть більш повноцінним. Я почав жити наповну. Маю бажання, час і можливості на них.
Штурмовик Мамонт кермує без руки
Ярослав Городник
— Ні про що не шкодую. Руку ж не по п’янці втратив. А на війні. Моє везіння, на жаль, тоді закінчилося, — каже 44-річний Ярослав Городник з Ічні, ветеран. — Робив те, що мав робити, щоб росіяни знову не прийшли на землю моїх батьків.
Ярослав — із села Івангород на Прилуччині. З першого дня повномасштабної війни був у роті охорони в Ічні. Стояли під Прилуками. Звідти рушили на Сумщину. Тримали блокпости, будували інженерні споруди. Мав позивний Мамонт.
Ярослав Городник
Ярослав має дві державні нагороди. Першу — «За мужність» ІІІ ступеня — вручили в лютому 2024 року. Другу — «За мужність» ІІ ступеня — отримав наприкінці травня 2024-го. І вже кілька тижнів як працює водієм у місцевій поліклініці. А ще придбав будинок і готується перевозити із Сумщини своїх дівчат — цивільну дружину Катерину та донечку Кіру.
— Катя працювала продавчинею в магазині. Неподалік позицій, де ми стояли, — згадує історію знайомства. — Заїжджав на каву. Розговорилися, роззнайомилися, закохалися.
Перед Новим 2023 роком дізнаємося радісну новину — станемо батьками. Доки кохана була вагітна, у відпустку приїздив один раз. На шість днів.
Донечка народилася 21 серпня. Катя дзвонить, що їде в пологовий. Випросив у командира відпустити мене на 10 днів. Телефоную коханій, а вона: «Вітаю! У тебе донечка».
Далі був Запорізький напрямок.
— Росіяни були від нас за кілька сотень метрів. 12 вересня отримав поранення між селами Роботине і П’ятихатки, — продовжує Ярослав. — Наша штурмова група дійшла впритул до ворога. Побратим зачепив ногою розтяжку. І цим вибухом себе видали. Поблизу прилетіла міна. Уламок перебив руку до ліктя. На стегні випатрав шматок м’яса. Контузило. Бронеплита і напашник прийняли багато уламків. Бронежилет відпрацював на всі 111 відсотків. Медик наклав турнікет на ногу і руку.
Турнікети були на руці й нозі 10 годин. Безпечний час — до двох. Врятувати руку не вдалося, довелося високо ампутувати — до плеча.
Уже після реабілітації розпитував своїх хлопців, що і як там було. Виявляється, евакуаційні групи заходили кілька разів. Там загинуло близько 20 військових.
Мене відвезли у лікарню Мечникова в Дніпрі. Тільки через тиждень зміг набрати Катю і розповісти все, що трапилося. Відразу відповіла: «Навіть і не мрій. Ти мене не здихаєшся. Я буду з тобою!»
Додому приїхав перед Новим роком. Ледь міг шкандрибати — тільки з милицею. Один раз підковзнувся через неї. Розізлився і відкинув. Сказав: «Краще потихеньку, але сам буду топати». Зараз уже і бігати можу. А милиця й досі стоїть у батьків у тому кутку, де поставив.
Згодом повернувся на службу.
— Яка служба без руки?
— ВЛК дала висновок «обмежено придатний». Міг далі служити інструктором у ТЦК чи в тилових службах. Комбат Леонід Іщенко, ічнянець, запропонував місце інструктора. Закінчив необхідні курси. Навчав разом з іншими такими ж ветеранами після поранення молоде поповнення на полігоні.
Звільнився лише в листопаді 2025 року.
Ярослав ходить без протеза. Припадає пилом у пакеті на дивані.
Протез
— Після звільнення зі служби подав документи у військкомат на пенсію та на одноразову виплату через поранення. І поїхав до дівчат на Сумщину. Майже рік був у них. Надолужував втрачене. Бо для доньки я був як чужий дядько, а не батько. Боялася підходити. Перші три дні звикала до мене.
У листопаді отримав понад 900 тисяч гривень одноразової виплати. Став підшукувати житло. Цей будинок знайшов через три тижні. Три кімнати, кухня, коридор.
У середині січня Ярослав Городник влаштувався на роботу.
— Дзвонять мені зі служби зайнятості перед Новим роком: «Бачимо, ви на пенсії. Робота не цікавить? Водієм». Не роздумуючи, відповів: «Так».
— Не заборонено без руки кермувати?
— Ні. Обмеження є тільки за фізичним навантаженням.
За кермом без перестанку з 2006 року. Зараз їжджу на механічній коробці передач. Протез мені тільки заважає. Лівою дотягуюся спокійно. Свою машину «Фольксваген Пойнтер» купив уже після поранення.
Ярослав Городник біля автівки
Ярослав сідає за кермо і заднім ходом виїжджає з двору на вулицю. Крутить кермо і перемикає лівою передачі.
Ярослав Городник за кермом
— Ми, штурмовики, універсальні. Звикли працювати зі зброєю і на лівий, і на правий бік.
Родина та побратими — головний ресурс
Приклади Сергія Цицуха та Ярослава Городника не поодинокі, але це не система. Не всім вдається повернутися до повноцінного життя після поранення та ампутації, а інші закриваються в собі. Чому так відбувається та де шукати ресурси? Розпитали в організаціях, які працюють із ветеранами.
— Найперше і найголовніше — це родина. Дружина, мати, батько. Щоб розуміли, підтримували, — впевнений Роман Зінченко, ветеран, голова ГО «Прилуцький козацький курінь Івана Сірка». — По-друге — побратими. От нас зараз, не повірите, об’єднав більярд. Грати можна і без руки, і без ноги. Ми допомагаємо один одному. А ще — шахи, теніс. Тим часом наші дружини теж збираються між собою.
Є такі випадки, що навіть люди з певними залежностями перестають вживати.
Розповідати комусь із цивільних, що ти вбив ворога, — не кожен зрозуміє. А ми між собою зібралися, виплеснули все — і стає легше. Додому йдеш спокійнішим.
Рятують захоплення. Зокрема спорт. От у нас побратим у 50 років уперше пішов у «качалку». І це дисциплінує. Хлопці звуть: хочеш — не хочеш, а йдеш.
Чи арттерапія. Є побратим з високою ампутацією — до стегна. Дружина каже, що був замкнутим. А після малювання розговорився, став відкритішим.
А далі — вплив суспільних проєктів. Наша організація разом з місцевою владою та ГО «Стремління до нового» проводили турніри з риболовлі.
— Наше суспільство не має культури адаптації ветеранів і спілкування з ними. Це або сором, або розгубленість. Бо нас цьому не вчили. І стає великим викликом готовність прийняти ветеранів у суспільство.
І найважливіший ресурс — це особисте сприйняття життя, — ділиться своєю думкою Вікторія, голова ГО «Генерація успіху». — Кожен по-різному ставився до життя як до війни, так і після поранення. Хтось і раніше плив за течією.
Далі — надважливий вплив має найближче коло спілкування: родина, друзі, побратими.
Також важливою є можливість бути затребуваним у професії. Якщо ветерана чекають на роботі, приймають з огляду на нові обставини, людина адаптується.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Марина ЗАБІЯН та Ольга Самсоненко. Фото Марини Забіян
"Час Чернігівський" писав про таке:
- На Чернігівщині важкопоранені захисники отримали сертифікати на житло
- Міністерка приїхала до ветерана в Чернігів. Захисник показав свій бізнес
- У Чернігові центр "Без обмежень" протезує нижні кінцівки, хоче працювати і з верхніми
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
