Павло ЛЕПЕНЬ з війни повернувся без правої руки. Удома в Городні навчився управлятися тим, що є. Водить машину. Робить ремонт. Може підняти драбину, банку, інше — допомагає плечем.
— Ще, може, і воювати підете?
— Та вже списали, — сміється Павло Олександрович. — Рік тому. І майже рік лікувався та був на реабілітації.
Не міг не йти
Павлу 39 років. Його дружині Юлі теж. Навчалися в паралельних класах. Потім Юля чекала Павла з армії.
Двоє дітей. Дочка Аліна навчається у восьмому класі, 19-річний Сергій уже вчиться на військового у Львові, в академії сухопутних військ. Півтора року — і вийде лейтенантом. Сам вирішив. Збирається укласти контракт.
Батько тоді вже служив.
До війни Павло працював на лісопильні пилорамником.
— Приїхав рано з роботи. Чую, гухає. Розбудив своїх. Доки машину заправив, міст перед Політруднею підірвали. Уже не проїдеш, — згадує Павло початок вторгнення. Сидимо в напівтемній кімнаті в Городні. Поруч дружина Юля. Світла нема.
— Під час окупації вже знав, що воюватиму. Вийшли росіяни звідси десь 1 квітня. А 14-го тут набирали роту охорони. Сусід Юра, офіцер, збирав бригаду. І я пішов. Спочатку патрулювали в Городні. На блокпостах стояли. Думали, так у Городні і будемо. Потім почали трохи розкидати. Направляли на підміну. Де тільки бліндажі не копали.
Нашу зведену роту оборони готували в Луганськ.
— Ви не заперечували?
— А хто тоді воюватиме? У матері був рак. Можна було списатися. Навіть не думав про таке. Усе одно довелося б воювати. А так — уже був серед своїх, усіх знав. Забирали нас в Першу танкову, у Гончарівське. Спершу молодших, потім старших.
Перший бойовий вихід був у Нью-Йорк. Це селище на Донеччині, недалеко від Бахмута. Саме там проходила лінія оборони. Нуль.
— Треба було тримати позиції. Посилають наше відділення. Вісім чоловік. Хлопці спершу у відказ пішли. Я подумав: треба йти. Син учиться на військового, а я дезертиром буду? Пішов. А що? Усі у відказ, а позиції треба тримати. Тоді і хлопці за мною. І наступні вже йшли.
Може, за те, що перший пішов, і медальку дали, — припускає ветеран. — Орден «За мужність» є і «Золотий хрест». Дочекалися ночі і нас вивозять у Нью-Йорк. Шість бійців. Два відмовились. Що з ними було далі, не знаю. Один з тих двох — парамедик. І зразу нас почали бити з мінометів.
— Сиділи в окопі? У наметі?
— Окопів не було. Нас просто завели, сказали, що будуть міняти. Там були якісь насадження, кущики. Під ними і ховалися.
— У мішках спали?
— Мішок видавали. Але ж його треба донести туди, на позицію. Це вага й об’єм. Спали просто на землі, нічим не вкриваючись. Та й не спав там ніхто толком. Ми протрималися там три дні. На третій крити почали безперервно.
— Відстрілювалися?
— Толку, коли по тобі прилітає з усіх боків? Безпілотники дзижчать постійно. Не встиг з-під куща висунутися — уже висить над тобою. Скидали гранати, міни. А ми сидимо, трохи гілками прикриті, і все.
— Маскувальних сіток не було?
— Якби й були, на кущ не натягнеш. Ото, де впав, там і лежиш. Єдине — переповзеш. Ще й орки до нас лізуть. Там уже трупи лежали, коли ми прийшли.
Допомагали собі, як могли
Третього дня з шістьох поранили п’ятьох.
— Як почали по нас гатити! У мене на шиї висів автомат, тримав його правою рукою. Бах! Що скинули — не зрозумів. Могли і гранату, і з міномета прилетіти могло. КАБи недалеко падали. Як лупоне — ми аж до землі прилипали. (КАБ — це керована авіабомба). Земля стугоніла! Але переважно були скиди.
Автомат з рук випав. Глянув: кров з перчатки йде. Болю не відчував, просто рука відмовила. Як перчатку скинув, зрозумів, що треба турнікет. Кров хлистала. Ту руку перетис. Дивлюсь — а ліва теж поранена. Туди уламок залетів.
— Кололи знеболювальне?
— Не було в мене. З двох бійців, які відмовились виходити на нуль, один був парамедиком. Який вчився надавати першу допомогу. Тампонувати, стежити за джгутами на турнікетах. У нього були медикаменти. Допомагали самі собі. Праву руку сам затиснув турнікетом. Там була перебита кістка. Іншу мені хлопці зав’язали, перемотали бинтом. Згодом трохи відпустили — кров не йде. Турнікет з лівої зняли. Усе одно я нею не міг нічого робити. Тому права залишалася перетиснутою.
У нас кажуть: турнікет — знаряддя диявола.
Навчають, щоб затискали. Чим вище, тим краще. Але треба знати, коли відпускати. Послабив трохи турнікет — кров пішла, назад затиснув. А як це зробити, коли жодна з рук не працює? Й інші хлопці такі самі.
З-за цього й ампутації. У мене руку відрізали саме через це. Минуло багато часу.
— Руки боліли?
— Зразу ні. Шок був. От коли тканини почали відмирати, чорніти, боліло нестерпно. Було видно, як синіють, потім чорніють пальці.
Поранило мене приблизно о 13.00. Рацією повідомили, що в нас сталося. Майже всі 300-ті. В одного плече поранене, в іншого — нога. Ще в одного обидві ноги перебиті. Ми турнікети наклали. І чекали, чекали тієї евакуації.
З відділення тільки один залишився цілим. Позивний Заєць. Наприкінці зарився, закопався, щоб його, останнього, не добили. Усі інші лежали поранені, але при свідомості. Навіть той, у кого ноги перебиті. Тіша. Евакуація була під вечір.
— Хто вас виносив?
— Вибиралися з посадки самі. Тішу закинув на плечі хлопець з пораненим стегном. Він такий, здоровий. Інші броніки, автомати позабирали. Так і пішли.
Коли нас посадили в машину, зразу знеболювальне в стегна вкололи. Розривають рукав, а там уже все… Мені зразу так і сказали: руки не буде. Це війна. Що є, то є.
Тіші теж сказали, що ніг не буде. Стільки пролежати. З його ногами було погано, стегна вивернуті м’ясом доверху. Тіша не вижив. 40 років було хлопцю, з Білої Церкви. Його оперували першим, зразу у дружківському госпіталі. Коли відрізали ноги, він помер.
Евакуювали всю групу. Тільки той, хто без поранень, залишився. Нас уже йшли хлопці міняти, і він мав залишатися з ними. Де подівся потім, я не знаю. Після того наші ще місяць протрималися біля Нью-Йорка. Потроху відходили.
Пізніше зрозумів, що мені ще повезло. Був у броніку. А багатьом не везе. Хлоп — і нема. П’ятеро з нас, виходить, везучі. Якщо вони ще живі. Не думаю, що Бог допоміг. Якби так, то ніхто б там і не воював.
— Багато вам у житті щастило?
— З жінкою ще, — кидає погляд у бік Юлії.
«Руки нема, а я рада: живий!»
— Я здогадувалася, що там щось погане, — підпирає щоку кулаком Юля. — Три-чотири доби не знала, де він і що з ним. Трубку не брав…
— Звісно. Телефони там вимикаємо, — киває Павло.
Після операції зателефонував сам Павло. 12 липня. Через відеозв’язок. Я зразу все побачила. Зрозуміла, що руки нема. Але більше було радості — живий!
— У Дніпрі був днів п’ять, — продовжує Павло. — Потім на потяг і в Тернопіль.
Туди приїхала дружина з тестем.
— Я сама нікуди в житті не їздила далеко. Тільки з сином у Львів, на навчання. І сина возила на свій день народження, і до чоловіка їхала так само. Два роки підряд у поїзді. Кажу: «Ще одного такого дня народження я не хочу!»
Зате чоловік дуже зрадів! Знімали з батьком житло біля вокзалу. Кімнати по 500 чи 600 гривень за добу. Днів чотири побули, і назад. Мені ще треба було на роботу.
Юлія працювала кухаркою в кафе «Блюз». Зараз на біржі.
— Намагаюся таблеток менше пити. Не завжди виходить. Тоді від болю голова отака, — Павло показує лівою рукою уявний круг болю. — Уже кукса на руці затяглася. Зажило, як на собаці, — сміється Павло. — Ні, справді, швидко. Десь за місяць. Замотували еластичним бинтом, щоб набула гарної форми. Зразу рубець був жорсткий. Потім на реабілітації розробляли.
Їздив у Київ, у Пуща-Водицю. Там Київський клінічний госпіталь, де проводять реабілітацію військових. Масажі, тренування, щоб м’яз не атрофувався. Місяців вісім пролежав. У 2024-му і 2025-й зачепив. На вихідні додому їздив. Ще місяць у чернігівському госпіталі. Проходив ВЛК. Дали другу групу інвалідності.
Комісія — в обласній лікарні. Спочатку давали тільки на три роки. Питаю: «А що, є надія, що рука виросте?» «За законом, — кажуть, — так положено». А тоді посиділи, порадилися і дали пожиттєво.
Нагороди — поштою
— «Золотий хрест» мені «Новою Поштою» прислали. Так само відзнаку за поранення. Разом з УБД прийшло. Я тоді в Пущі-Водиці лежав. Висилали з Добропілля.
Своєї хати нема. Це будинок тестя. На дві родини. Нас тут восьмеро в одній хаті. Причому не просто прописані, а реально живемо. Уже давали сертифікати на купівлю житла ветеранам у Сновську, у Чернігові. Може, і до нас скоро дійде.
Один той самий сон
— Постійно сниться один і той же сон. Один день під Нью-Йорком: від і до. Усе прокручується: де, як, кого з нас поранило. Повторюється по хвилинах. Ті самі люди, те саме місце. Розмови, прильоти. Прокинешся — і більше не спиш. Бо з голови все одно не виходить, — ділиться Павло.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Юний боксер лікується в "Охматдиті" після обстрілу прикордонного міста
- Яку неочікувану роботу запропонували чернігівському розвіднику після поранення
- «Це просто небо і земля! Він так змінився!». Відома телеведуча провідала Віталія Шумея
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
