Вже минуло 4 місяці з моменту деокупації Чернігівщини, однак, все нові докази та свідчення військових злочинів з‘являються знов і знов. Навіть у передмісті Чернігова. Український кризовий медіа-центр продовжує збирати і публікувати матеріали як виживали на Чернігівщині у буремних лютому та березні.
1 березня село Льгів, розташоване за 20 км від Чернігова, окупували російські війська.
Через тиждень після приходу росіяни привезли в село невідому закривавлену жінку без документів й кинули в одному з дворів. Її рятували 2 місцеві жительки, які наважилися прооперувати поранену та зашити рани. Те 8 березня жінки Льгова не забудуть ніколи.
«До нас прибіг чоловік і сказав, що у двір до сусідів Галини і Василя росіяни привезли тяжко поранену жінку. Треба щось робити, каже, інакше вона помре», – згадує Інна, місцева жителька
Напередодні ввечері в Левковичах розстріляли 4-х чоловіків. Коли вони заходили, місцеві чули гул на вулиці – ніби щось важке їде.
Наша співрозмовниця Інна відсунула штори на вікні – і побачила танк, а його дуло повертається просто на неї.
«Може, зреагували на рух. Я трохи не впала, – продовжує розповідь Інна. – Зразу вони поїхали в ліс. Тоді ще був зв’язок, тому люди подзвонили і передали нашим військовим, де вони. Наша артилерія попрацювала – і тоді вони прийшли в село. Почалися обшуки по домівках, лазили навіть по шафах, все вигрібали, обшукували людей. Селилися у хатах, які їм підходили. Виганяли навіть сім’ї з дітьми, якщо хата, як вони казали, мала хороше розташування – щоб їм з неї все було видно. Електричні стовпи позбивали танками. Зв’язок зник, ми ніби лишилися самі по собі».
Поранену, всю в крові, жінку привезли в село 7 березня й залишили під хатою Василя Кузьмича зі словами «хотітє – лєчітє, нєт – пусть уміраєт».
На потерпілій не було живого місця, вся побита осколками, просто одна відкрита рана. Виявилося, крім численних осколкових поранень, у неї ще рана просто під грудьми. Її треба було рятувати, бо вона би так довго не протрималася. У Льгові медичного працівника немає, на приїзд «швидкої» в село, окуповане росіянами, розраховувати не доводилося.
Інна працює перукарем, має багаторічний досвід догляду за хворою мамою, потім – татом, але витягти кулю й зашити рану - це було за межею її можливостей. Єдиною людиною, хто на такому розумівся, у селі була її сусідка Антоніна – лікар-ветеринар.
«Ми з Інною живемо по сусідству, але тоді я перейшла на інший край села до мами, – розповідає Антоніна. – Аж 8 березня мені кажуть: треба подивитися поранену. Я пішла – а в неї осколки по всьому тілу! І глибока, але, на щастя, чистенька рана від кулі. Я розуміла: якщо кулю не витягти і не зашити рану, то вона просто помре! Ми поміряли тиск, температуру – вона дуже слабка була. Пізніше дізналися, що росіяни її в такому стані весь день 7 березня за собою возили, всю в крові й брудному подертому одязі. У пальто самі дірки, а було холодно – початок березня. Це просто диво, що вона трималася», – розповідає Антоніна.
Жінки наважилися: вирішили, що Антоніна оперуватиме, а Інна їй допоможе. Спочатку шукали по селу знеболювальне й антибіотик. У кого що було: рифаміцин, щоб присипати рану, йод. Зі знеболювального – тільки димедрол і анальгін.
«Коли почали, я скрутила рушник – тримайте, кажу, зубами, бо буде дуже боляче», – згадує Інна той момент. Згадує і те, що жінка кричала від болю на все село.
Антоніна сходила за інструментами, вони лежали вдома, якраз теж продезінфіковані. Рана була глибокою, куля дуже важкою – дістати її затискачем не вдавалося, довелося голіруч. Обробили краї, зашили. Потім діставали осколки, де дуже глибокі рани – зашивали.
На спині у пацієнтки не вдалося обробити рану, вона дуже кричала. Вмовляла, щоб її лишили.
«Через те, що не змогли добре обробити спину, потім із тією раною почалися проблеми», - розповіла Антоніна.
Відтоді навідувалися до Тоні (коли жінка прийшла до тями, дізналися, що саме так її звуть) щодня: потрібно було перев’язувати, потім – зняти шви. Та й навіть поїсти чи рухатися було непросто.
«Ми виламали дошку в паркані й бігали городами, бо росіяни сказали, що як побачать когось двічі на вулиці – розстріляють, – пригадує Інна. – Могли зупинити, поставити на коліна, руки за голову – куди йдеш і навіщо? Могли обшукати. Від такого було страшно й гидко, тому ми й бігали городами. А вони стріляли нам просто під ноги. Чудово знали, куди й чому ми ходимо, бо всім було відомо, що в тій хаті лежить поранена, самі ж її туди і привезли. Але все одно стріляли, а ми все одно бігали. Спочатку Тоня відмовлялася їсти й навіть ворушитися. Я й кажу їй: у вас діти, ви не померли на дорозі від кулі і холоду, то тепер просто не маєте права померти, мусите жити. І так по ковточку вона почала пити бульйон, а потім і їсти. Коли вмовляли її, коли лякали, що не будемо навідуватися, якщо не їстиме. Вона почала рухатися, оживати, трохи розповідати».
Коли поранену привезли, при ній не було документів. Пізніше дізналися, що вона з сусідньої громади з села Кувечичі. Того дня, коли її поранили, вони їхали в Чернігів у лікарню. На дорозі лежали гілки. Машина зупинилася, Тоня вийшла, щоб їх прибрати. Почався обстріл, чоловіка вбили, а жінку поранили. Вона лежала просто біля машини, коли під’їхали росіяни. І якось так сталося, що вони вирішили її забрати. Цілий день возили, напівживу, з собою, перекладали з машини на машину. А ввечері привезли у Льгів. Тоня залишалася у Льгові ще три тижні – до деокупації.
Потім повернулася додому, але зв’язку зі своїми рятівницями не втрачає. Рана на спині, яку так і не змогли обробити Інна й Антоніна, дає про себе знати, осколки там досі є. Вони виходять на поверхню, залишаючи глибокі рани.
Руйнування у Льгові
Читати також: Чернігівець місяць прожив у туалеті, вибігши туди перед обстрілом. Хата і сарай згоріли
