Подружжя Мельників - Микола Іванович з Іриною Вікторівною - вже звиклись з думкою, що додому, у Сеньківку, їм навряд чи колись доведеться повернутись, бо й від хати там навряд вже що залишилось. Нині вони облаштовують своє життя у Півнівщині, де живуть у наданому Городнянською міською радою будинку.
Миколу Івановича здоров’я дуже підводить – він пересувається по двору з палицею. А в нинішньому році він отримав від управління соцзахисту електричний скутер.
– Хороший скутер, зручний, – хвалить Ірина Вікторівна. – Тепер чоловік може і по вулиці скутером проїхати, та до річки, до лісу.
Нині Ірині Вікторівні 59 років, Миколі Володимировичу – 65. Пані Ірина народилася аж у Тюменській області, але потім мама привезла дівчинку в Сеньківку, до бабусі, де вона й росла, вчилася та виховувалась. А її майбутній чоловік був родом з Берилівки. Коли пара зустрілася й згодом одружилася у 1984 році, будувати спільне життя почали в Сеньківці, у хаті Ірининої бабусі Ірини Порфирівни Гайворонюк, яку й доглядали до 1991 року, допоки вона не відійшла у кращий світ.
Разом, у трудолюбивих селянських буднях, виростили двох дітей – сина Сашка і доньку Наталію. Донька нині живе в Чернігові, син – у Львові.
Микола Володимирович працював трактористом. Каже, за життя «з’їздив» кілька невеличких тракторів, ще й два Т-150. У 1997 році потрапив під колеса трактор, підганяючи до нього причеп. Переніс кілька операцій, отримав групу інвалідності. Але ще ходив на ногах. Вже перед війною здоров’я погіршилось, довелось допомагати собі при ході палицею. А війна додала свого важкого вантажу, тепер рухатись стало набагато важче.
Ірина Вікторівна працювала в місцевому побуткомбінаті й у магазинах Сеньківки та Берилівки. Нині вона теж має проблеми зі здоров’ям.
Подружжя каже, живучи на самісінькому кордоні, в ймовірність війни не вірили й повномасштабного аж ніяк не очікували. Як і усі довкола в селі.
– Страшні вибухи о п’ятій ранку 24 лютого 2022 року стали для нас жахливим оповіщенням про те, що почалась війна, – каже Ірина Вікторівна. – Окупацію, коли через село рухались ворожі колони, ми ще якось пережили, хоча й дуже страшно було. А після звільнення росіяни почали так село обстрілювати, що залишатись там не було ніякої можливості. У свахи Тамари Дудко вибухом вбило корову, сусідка Світлана в ліс по гриби пішла – поряд міна впала й встромилася у землю, добре, що не вибухнула. Снаряди прилітали в будинки, сараї. А чоловік вже майже ходити не міг, ще й руку вивихнув. Тоді ще його забрала «швидка», у лікарні плече вправили, він повернувся в село. Але рука не працювала, пальцями не міг ворушити, і з ногами гірше ставало. На медичну допомогу в селі, з якого на той час майже всі виїхали, розраховувати не доводилось. Тож ми зважились покинути домівку, рятуючись від смертельної небезпеки.
Подружжя Мельників біля своєї хати в день свого виїзду із Сеньківки
Зробити такий крок було дуже непросто. Ось воно, рідне обійстя – будинок, сарай, дровітня, гараж, майстерня, мотоблок – вірний помічник у селянській праці. І корову тримали, і свиней, курей. Курей довелось порізати, молодих віддали сусідці. Корову напередодні від’їзду – знайшлись покупці, які не побоялися приїхати у Сеньківку, через два-три дні до якої шлях було закрито.
У Чернігові подружжя розмістилося у квартирі знайомих, яка на той час пустувала, бо у доньки однокімнатне житло, де вона мешкає з 13-річним сином. Але міське життя тяготило людей, які звикли до просторого, насиченого повітрям і свободою сільського побуту, хоч їм і пропонували модульний будиночок у Чернігові. Та й як було чоловіку з обмеженими можливостями щодо пересування пристосуватися до життя у ньому? Тож, почувши про те, що міська рада скуповує по селах вільні хати для переселенців, Микола Іванович з Іриною Вікторівною вирішили скористатися таким шансом.
– Нам подзвонила Світлана Більська, секретар Городнянської міської ради, і сказала: «Приїжджайте, подивитесь усі наявні будинки, і оберете собі до вподоби, – каже Ірина Вікторівна. – Ми багато житла дивилися. А потім зайшли з донькою ось у цей дім у Півнівщині, і одразу душею відчули: це наше.
Нині вже майже два роки як Мельники живуть у Півнівщині. Сюди ж за ними перебрався і улюблений мотоблок – з Сеньківки його тимчасово були перегнали до Автунич.
– Дякуємо колишнім господарям цього будинку, вони нам залишили меблі, бо наше ж усе залишилось у Сеньківці, і вже все погоріло, – каже Ірина Вікторівна. – Наша вулиця у рідному селі всенька була спалена окупантами 27 вересня минулого року. Як виїжджали, ми не могли щось габаритне забрати – бусик невеликий, та й поки ми збиралися, над нашим подвір’ям і головами весь час російський дрон висів. Це чудо, що вони не скинули на нас вибухівку. У Чернігові волонтери нам надали ортопедичне ліжко. А люди місцеві, сусіди одразу з нами поділилися хто чим міг – картоплею, овочами, що в кого було. Тепло нас тут прийняли. І міська рада допомагає чим може – як отримали житло, ми ж виплати як внутрішньо переміщені особи одразу перестали отримувати. Але Світлана Більська клопоталася, щоб щоразу як виділялась допомога від благодійних фондів, нам теж виділялись і на дрова для опалення, і он будматеріалів надали, щоб ми задню стіну будинку відремонтували, і вікна та двері нам нові поставили, і посуд та постільну білизну давали, і продуктові набори дають. Та й самі ми город засаджуємо, тож овочі власні маємо. Плюс пенсія у чоловіка три тисячі та в мене 2 800 по догляду за ним. Тож живемо. Звикаємо. Вже, можна сказати, обжилися.
Ірина Вікторівна веде на город показати свої грядки і особливу гордість – теплицю. Теплиця шикарна – надавав такі споруди вимушеним переселенцям «Червоний Хрест». Журяться тільки, що відшкодування від держави за зруйнований будинок не можуть не те, що отримати – навіть заяву через «Дію» подати, бо для цього потрібна фотофіксація руйнувань, а до Сеньківки вже нікому не підібратися, та й спеціальна комісія не складе Акт обстеження, бо сьогодні дорога до рідного села має великий ризик стати шляхом в один кінець.
Джерело: "Новини Городнянщини", авторка Світлана ТОМАШ
"Час Чернігівський" писав про таке:
