У вітальні пахне фарбою. Оксана Сігута з синами обживаються на новому місці. У серпні вони переїхали в Кудрівку на Сосниччині з прикордонної Вороб’ївки Новгород-Сіверського району.
— Обережно, поріг пофарбовано, — попереджає 15-річний Андрій СІГУТА.
У районі — безплатно, далі — за свої
Будинок великий і світлий. У хлопців своя кімната. В одному кутку — ліжка, в іншому — стіл для навчання.
— У молодшого продльонка, а старший тут уроки робить, — радо показує обстановку в хаті 38-річна Оксана СІГУТА. Дім їй подобається.
У класі Андрія, у 10-му, семеро учнів. Є ще один переселенець, із Семенівки.
На столі книжки, зошити. Комп’ютера немає.
— Удома, у Вороб’ївці, давали від школи планшет. Виїжджаючи, ми повернули, — каже Андрій. Навчання у Вороб’ївці вже давно проходить онлайн. Учились у чайкинській школі.
Дев’ятирічний Сергійко вже вдома. Розважає себе мобільним телефоном.
Вороб’ївка — за 32 кілометри від Новгорода-Сіверського. І сім кілометрів — від кордону з Росією.
У Кудрівку родину запросили директорка місцевої школи Оксана Рудя та староста села Тетяна Гончаренко. Разом з бізнесменом-благодійником Романом Солодаренком втілюють проєкт зі збереження школи. Переселенцям з дітьми надають безплатно хати для проживання. Умова: щоб діти навчалися в Кудрівці. Про переселенку з Житомирщини «Вісник» писав у номері від третього жовтня.
— Директорка школи мені дуже сподобалася. Таких пошукати треба, — у захопленні Оксана. — Коли їхала дивитися умови, вона мене машиною забрала із Сосниці. У Кудрівку привезла, потім назад. До Сосниці я їхала автобусом. Подивилася, сподобалось село, будинок. До того мені Оксана Олексіївна на вайбер кілька варіантів скинула. Мені цей зразу до душі припав.
Родина тут з 28 серпня.
— Машину для переїзду від Новгород-Сіверської громади давали?
— Дали 30 літрів солярки для переїзду в межах району. Далі — своїм коштом.
У міськраді взяла номер телефону водія з машиною. Приватник з Новгорода-Сіверського.
Сказали, що 30 літрів — це якраз від Вороб’ївки до Авдіївки. Крайнє село Новгород-Сіверського району. Звідти до Кудрівки ще 25 кілометрів. Ще дві з половиною тисячі гривень. У мене було дві. Водій подзвонив, 500 гривень заплатили волонтери. Так і не знаю, хто.
Перевезли свої речі, продукти, посуду трохи. Водій допоміг там завантажити, а тут усе розвантажити.
А молодший запитує: «Мамо, а інтернет?..»
Старший взяв оцю антену, ми її з собою привезли…
— Я підняв, встановив. Під’єднав усе. Он модем на столі, — показує результат своєї роботи Андрій. — Тут поряд вишка, на стадіоні.
— Ловить, — пишається сином Оксана. — Сам зробив!
І з телефонами майстер. Що треба, зразу налаштує.
— А куди вступатимеш?
— На тракториста хоче, — перебиває синове «Я не знаю…» Оксана. — А спочатку в далекобійники збирався.
Квіти та кошенята — із собою
У кудрівському будинку тепло.
— Сьогодні топлю піч, учора грубу протопила, — з вітальні через простору залу проходимо до кухні. — Дрова купили. Село не газифіковане.
Готую в печі або на вогні у дворі. Піч топити я майстер.
Кухня теж досить простора.
— На стінах шпалери були, але вже брудні. Я обірвала, побілила. Стіл пофарбувала. На підлогу фарби трохи не вистачило, — тицяє на коричневу не зафарбовану смугу посеред вишневої підлоги. — Ще куплю, бо негарно так залишати.
Так швидко збиралися, поспіхом, що ні холодильника не взяли, ні морозильної камери, — переймається Оксана. — Зате погріб у дворі хороший.
На вікнах вазони з квітами.
— Комісія зайшла: «О, у вас квіточки!» Так то ще не всі, багато поламалося в машині. Чоловік все погрожував повикидати, так я з собою забрала. Люблю квіти.
У дворі бігають кошенята.
— Котиків перевезли сюди, Мавіка і Ромашку. І собаку нашого. Гавкне — і як удома...
— Мухтар, дай лапу!
Мухтар простягає лапу Андрію. Потім Сергію.
— Тут би ще стелю поклеїти. І двері пофарбувати, бо терла, аж пальці поздирала — не відмиваються. І ще отам кімната є, — киває на закапелок біля печі. — До неї руки не дійшли. У коморі переробити трохи треба, у спальні. Ще підвал є.
У веранді лежать велосипеди хлопців. Привезли з собою.
— Стелю у веранді треба ремонтувати. Прогнулась і провалилась, — тицяє на отвір над головами Оксана.
— Мишей багато?
— Бачила тільки одну. Почала піч трохи диміти. Треба штукатурку обдирати, заново переліплювати.
— Чоловік приїде ремонтувати?
— Ліпити, білити я й сама можу, — знизує плечима Оксана. — Пошпаклювати. Вдома в родичів ремонти робила, ще коли в Бучках жила. Я сама бучківська, — уточнює Оксана. — Кілометр від кордону. І зараз там чотири людини лишилося.
— Цю хату можна викупити?
— Можна, 45 тисяч гривень. Ми не потягнемо, синів на зиму одягти треба. Старший за літо сильно витягнувся. Батько теж у нас високий.
«Батько буде там. Важко без нього»
45-річний Ігор, батько сімейства, лишився у Вороб’ївці.
— Дивиться за господарством, — пояснює Оксана. — Там у нас корова, кінь, теля було. Гуси, кури, уті. Різати рано, здавати шкода, а сюди перевезти — дорого.
Кобила почала спотикатися, продали за 10 тисяч гривень. А так близько 30-и коштує. Хороша кобила була, та постаріла. Коли її забирали, чоловік плакав. Він доглядав її. Те саме зі старшою коровою. Віддали за дві тисячі гривень, на м’ясо.
Продавати останніх коня і корову не будемо. Шкода. Якщо не вийде перевезти, мо’, доведеться повертатися.
Ігор працював вальником лісу. Кочегаром. Різноробом. А я на сезонні посадки їздила. Садила сосни, берези. Картоплю перебирала в людей. Минулого року три тисячі на картоплі заробила. Сіток сто, 20-кілограмових, перебрала. Цього року перебирання теж було, але вже мало. І картоплі, і людей.
— То ви сюди тимчасово?
— Не знаю, — сумнівається Оксана. — Чоловік каже: «Якби не бомбили, у Вороб’ївці б залишилися». Їхати не хоче. Ми все подружнє життя там прожили, 20 років. Важко тут без нього.
— І йому без вас…
— Нам без нього важче. Звичайно, він теж сумує. Зідзвонюємося. Телефон у чоловіка кнопковий. Ще й «Київстар» погано ловить з того часу, як вежу росіяни пошкодили.
Він сюди не приїжджав і до закінчення війни навряд чи приїде. Спина мучить, грижа хребта. На уколах сидить. Тому до весни ми без нього, а далі побачимо. Що наперед загадувати. Може, і війна закінчиться. Так уже хочеться, щоб без гупання, без сирен цих. Але ж бомблять, і сильно!
Малий з переляку почав заїкатися
— Масовані прильоти почалися з червня цього року. З кожним разом усе ближче. Бучки, Ясна Поляна, Михальчина Слобода, Грем’яч… Усе далі і далі від кордону. По Буді Вороб’ївській лупили. А ми все думали: мо’, до нас і не дійде. Коли прильоти були вже під двір, я з дітьми вирішила виїжджати.
— Ось на бабусин город приліт, — показує фото вирви в мобільному Андрій. — Ми з братом якраз у неї гуляли. Сидимо в кухні, тут свист над головами і вибух. Стіл — гух! — підскочив. Вікна повилітали.
13 серпня був масований обстріл села росіянами, після якого ми виїхали. Менший з переляку почав заїкатися.
— Влучило за п’ять метрів від хати, — продовжуємо роздивлятися страшні світлини.
— Добре що чоловік встиг з дивану вчасно зіскочити, — автоматично хапається за серце Оксана. — Він якраз відпочивав. Хлопці в іншій кімнаті були. Прилетіло через вікно в стелю, стіну. Коли перестилала диван, там уламки знайшла.
— Тоді було 22 приходи, — рахував Андрій. — І ще два снаряди впали в ліс, не розірвалися.
Осколки в нашому дворі. У хаті. У літній кухні. Шибки з вікон порозліталися. Паркан — як решето.
— Два кілограми осколків назбирав тільки на нашому подвір’ї, — вставляє Андрій.
— Просила: повикидайте, щоб негатив не притягували.
Кобилу чиркнуло трохи. Вона саме паслася. Відірвалася і як рвонула, то дві доби знайти не могли. Тільки жмути шерсті лишилися. Чоловік переживав сильно. У фейсбуку об’яву дали. Люди відгукнулися, хто знайшов. У Смяч хазяїн забирати їздив.
Хату посікло дуже. Трактор побило.
— А сусіди поряд і навпроти, — там місиво взагалі, — продовжує Андрій. — Люди живі.
— Самі ремонтують, — Оксана хвилюється, коли говорить про рідне село. — Прилітає постійно. І зараз, чоловік каже, на горі горить. Жито, ліс. А там ще й міни детонують від вогню…
— Тут Сергійко трохи відійшов, — гладить по голові сина Оксана. — Та коли кажуть, що від росіян до нас летить, він аж труситься. Шахеди літали. За 20 кілометрів звідси, у Полісся, прилетіли дві ракети. А ми ж не знали, куди. Такий удар був! Думали, десь тут. У погріб сховалися. Малий знову злякався.
«Корови йдуть. За ними хлопці мої. Живі»
— Ми до батька їздимо. Сергій за ними дуже сумує. На тиждень відпросила дітей зі школи. Поїхали, картоплю викопали. На канікули ще поїдемо. Корову другу купити хотіли.
— Сусід, йому вже важко, попросив за нього відпасти корів, — приєднується до розмови Андрій. — Погнали. Під вечір, годині о четвертій, дід привіз обід. Посіли, балакаємо. Тихо-тихо, а тоді як засвистить над головами! Пролетіло в посадку, за 300 метрів від нас. І як рвоне! Ми головами в пісок, лежимо. Я підвівся, а там курява здіймається. Другий снаряд пролетів, знову поряд.
— Сім приходів було. Я думала збожеволію, — розхвилювалася, як тоді, Оксана. — Ми з малим удома на хазяйстві були, і тут ці прильоти. Молила Бога, щоб живі залишилися. Аж бачу: ідуть корови. І хлопці мої, живі!
— Три приходи пересиділи там, почали гнати череду. Корови перелякалися, уже з другим вибухом піднялися, кричали. Додому бігли швидше нас.
Тут четвертий вихід, знову засвистіло. Тато падає з одного боку пагорба, я з іншого. Та в колючки, — пригадує Андрій. Доки лежав, знову вибухнуло. Навіть не помітив, як сильно ноги обколов. Уже вдома побачив, які вони червоні від подряпин.
Корів уже збувають люди. Зараз 24 в череді, а було 35.
Якби роботу…
— Ми вже й тут притерлися. Але, як чоловік скаже, так і буде. З іншого боку, там роботи немає, — міркує Оксана. — А тут, якщо запропонують місце на сироварні, піду. Чекаю. Обіцяли п’ять тисяч платити. Якщо городина, господарство своє, то нормально.
Тут оформились як впо, отримали гуманітарку. Упродовж пів року буде допомога щомісяця. Дітям — по три тисячі, мені — дві. А потім, може, на роботу влаштуюся, — будує плани в Кудрівці Оксана.
У саду біля виходу на город — купа рубаних дров.
— Купили на зиму, — Оксана дивиться, як Серьожа залазить наверх. — 7500 за причіп. Пів причепа вже в сарай затягли. Дотемна носили.
— Тут же лисиць повно, — продовжує Оксана. — Як тільки темніє, виходять. Хлопці мої бачили. Двір був зарослий дуже, бур’ян отакий, — відміряє по пояс Оксана. — Ми з Андрієм приїхали, викосили. Сусід допоміг.
Туалет старий, ніякий. Був би хазяїн тут, зробив би. А без нього складно. Ну, будемо просити, комусь заплатимо, щоб новий викопали.
…І баню!
І літній душ є, та холодно вже надворі митися. Будемо в кухні в тазику. Мо’, до кого в баню напросимося.
— Баня — то добре! У нас там в кожному дворі була. Натопиш, щоб пари багато. Хоча я пару не переношу, — сама собі перечить жінка.
— Якось чоловік думав, що я вже помилась, баню замкнув і пішов у хату. Я стукала, стукала, видихалась. Сіла і чекаю, може, хто спохватиться, що мене немає і випустить.
З пів години сиділа. Так погано стало... Ігор нарешті повернувся: «Не знав, що ти тут!» Стояла надворі, на снігу, доки не відійшла. Ігор поряд, хвилюється: «Тобі легше?» Під руку до хати довів.
Отут, на вогні, консервацію вже робила. Помідори купувала. І люди так давали.
Далі за кострищем є свердловина з колонкою. Сергійко качає помпу, у відро збоку задзюркотіла вода.
— Помпа не електрична. Навіть коли світла немає, вода є.
Тут, якщо залишимося, баню можна зробити отам, — киває в кут двора, де якась незакінчена споруда.
Городу тут 70 чи 80 соток. Ніхто докладно і не знає. Великий. Закінчується аж десь за пагорбом. Не оброблявся років два.
У Вороб’ївці в нас 20 соток городу. Ще в людей брали в користування. Бо худоби багато. Траву сіяли, овес, жито. І зараз сіємо.
Як би в гостях не добре…
— Додому хочеш? — запитую Сергійка.
— Дуже.
— Він там до бабусі Тані щодня бігав. Вона завжди пригощала смачним.
Ліс поряд.
— Раніше по гриби з дідом Колею ходив. І з татком. Збирав маслюки та курочки.
— У нас і білі ростуть. Лисички, зеленухи, опеньки,— перераховує Андрій. — Зараз в лісі дуже небезпечно.
Є річка, дамба. Купатися теж небезпечно, там два снаряди розірвалися. Уламків повно.
— Як дізналися про Кудрівку?
— Гортала фейсбук. І наткнулася на це відео. Хати роздивилася. Сироварню там теж знімали, магазин. Стадіон великий сучасний. Зберегла.
А коли нас добре «бомбонули», зателефонувала.
Джерело: Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Чоловік з Бахмача шукає людину, яка б доглядала його
- Жителі розпродують техніку і виїжджають з прикордонного села
- Дві прикордонні громади пропонують житло для переселенців. Безкоштовно
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
