Волонтер Ярослав Ячний із перших днів російського вторгнення долучився до допомоги військовим і продовжує активно волонтерити зараз. Дивіться інтервʼю з Ярославом у передачі "Наші люди". Або читайте текстовий редакторський варіант.
Журналіст Арсен Чепурний: – Привіт, друзі! Чернігівський волонтерський рух не збавляє обертів навіть після 1,5 року повномасштабної війни. Говоримо сьогодні із волонтером Ярославом Ячним у передачі «Наші люди». Як для вас почалось повномасштабне вторгнення?
– Як для вас почалось повномасштабне вторгнення?
– 24 лютого, це був ранок, приблизно десь о пів на п'яту ранку, коли мені з Харкова позвонили мої друзі і попитали «Що у вас у Чернігові? Тому що бомблять Харків». І хвилин за 10 почала лунати перша повітряна тривога.
Спершу охоплює паніка, повне нерозуміння, що робити, що далі, куди бігти. Дякуючи дружині, у нас вже була зібрана тривожна валізка, з якою ми спустилися в імпровізоване укриття, яке ми організували у себе в будинку. І там почали вже спілкуватися з людьми і думати, що робити далі, куди це все йде.
Дізналися з офіційного звернення Президента України про те, що почалося повномаштабне вторгення. Відповідно, наші ЗСУ працюють, треба залишатися вдома, не заважати, бути спокійними. І мати завжди з собою тривожну валізку, яка допоможе в перші дні.
– Як ви долучились до волонтерського руху?
– Я собі часто задаю таке питання. Зараз багато хто каже про те, що війна триває вже з 2014 року, і багато волонтерів тоді було. І завжди таке відчуття, що ми десь свого часу недопрацювали, десь змирилися з тою ситуацією, яка була. Якщо ви пам 'ятаєте, тоді все сходилось до того, що збирали на фарбу, розмальовували мости у жовто-блакитні кольори, намагалися якось допомогти військовим, збирали для наших хлопців, які відправлялися у зону проведення АТО.
Але з часом все це стихло, і стало доволі спокійно. І ця спокійність була не тільки серед людей. Так себе вела і вся влада, всі відомі спільноти. Не було обмежень – ані спортивних заходів, ані розірвання дипломатичних відносин з РФ. Тому і сприйняття було таке.
А з 24 лютого, коли ми побачили повномасштабний наступ, коли почалися перші руйнування, коли були перші ракети, перші обстріли, то ми зрозуміли, що це може затягнутися надовго. Це вже почало стосуватися нас самих. Ми самі не могли повторити тієї помилки, яку люди зробили у 2014 році. І почали включатися для того, щоб це все закінчувати. Тому що це наша земля, яку ми маємо боронити, і нам звідси нікуди йти.
– Чим займались у перші тижні вторгнення?
– Почали збирати, готувати хлопцям їжу, розвозити на блокпости. Ми почали готувати ящики з усіма «бандерівські смузі», «коктейлями Молотова». Це те, що об 'єднувало людей і давало певну впевненість, спокій, відстороненість. Тому що всі налякані, не знають, що робити. І треба було якось організовувати людей для того, щоб вони були зайняті і відчували свою причетність.
Коли жоден магазин не працював, намагалися дістати хліб і розвезти на район, закупали напряму в нашого хлібзаводу і розвозили по своєму кварталу, щоб люди мали просто щось їсти. Намагалися дістати елементарний корм для тварин.
3 березня була атака на вулиці Чорновола, де загинуло багато людей. У мене за один удар, за одну хвилину, по суті, було зруйновано дві квартири. Одна повністю була зруйнована, там не було навіть ні перегородок, ні стін, не кажучи вже про вікна двері. Інша, відповідно, була без вікна, і вона була засипана, тому що вона знаходилася напротив епіцентру вибуху по Чорновола. Тобто потрапити до неї було просто неможливо. І дякуючи компанії, в якій я працюю, вони нам на перший час допомогли. Вивезли родини, які працюють, на захід України.
Але в мене залишалося відчуття того, що я не можу цього так залишити, коли в моєму віці забирають все. І треба допомагати по максимуму, для того, щоб конвертувати лють і ненависть до ворогів в допомогу нашим хлопцям, які допомагають цих загарбників виганяти з нашої держави.
– ТОП-3 речей, які зараз найбільше необхідні військовим?
– Перше, це дрони. Це «мавіки» 3Т, тому що вони, по-перше, найдорожчі. По-друге, вони допомагають виявляти ворога вночі. Вони обладнані тепловізійною камерою, яка допомагає в спеку, влітку, виявляти мінні поля під час контрнаступу.
Друге, це автівки. Це знов таки, розхідний матеріал. Автівка, яку ми відправили, може підпрацювати максимум два тижні, три, місяць, і потім це вже брухт.
Третє – це мале спорядження по типу приладів нічного бачення, монокулярів. Це можуть бути різні розгрузки, РПС. Це те, що насправді в армії є, але, як показує практика, воно не витримує тих навантажень, які є у військових. Тому треба брати щось більш нормальне і сучасне.
– Чи правда, що волонтерство викликає залежність?
– Це вже на грані емоцій. Немає більш щирої емоції, ніж у тих людей, яким ми надаємо допомогу. Наприклад, передаємо той самий «мавік» хлопцям, і хлопці кажуть – все, завтра буде 10 орків лежати. Ці емоції, які вони відчувають, це просто не передати словами. І це найбільша подяка саме від цих людей, яким ми можемо допомагати. Саме тому це затягує.
Волонтерство "вигризає» майже весь твій вільний час. Волонтери на зборах кажуть: «Хоча б мене роботи не вигнали». Тому що всі розуміють, що це не тільки вільний час. І перемогою це не обмежиться. Ми знаємо прекрасно, що треба допомагати зараз військовим. А після нашої перемоги це вже буде реабілітація військових, це залучення та інтегрування військових в мирне суспільство.
– Які головні проблеми волонтерського руху?
– Ми дуже часто стикаємося з двома проблемами. Перше, це нерозуміння людей. Скільки б ми хороших речей не робили, скільки б ми не забезпечували наших військових, скільки б ми не акумулювали коштів і направляли все це на забезпечення ЗСУ, завжди будуть ті люди, які будуть критикувати. Дуже часто чути про те, що «ви всі збираєте кошти, потім ці кошти крадете».
Друге пов 'язане з бюрократією, яку ніхто не розуміє. Тому що кожен волонтер, якщо він офіційно зареєстрований волонтером, має фінансову звітність Не можна просто взяти кошти і витратити кудись на сторону. Є процедура, починаючи від запиту. Далі це мають бути видаткові накладні на закупівлю – що саме закупили, у кого. Далі акт прийому-передачі для того, щоб підтвердити, що дійсно всі акумульовані кошти пішли на потреби ЗСУ, що гроші вони не осіли десь в карманах.
Є фінансова відповідальність і відповідальність перед людьми. Тому що це наше ім 'я. Це гроші, за які ми маємо звітувати.
Саме тому часто в соціальних мережах військові звертаються: «отримали пару розгрузок, дякуємо певному фонду або певному волонтеру». Це елемент фінансової звітності, від якої ми не можемо просто відмовитись. І, на жаль, іноді ця бюрокрація, вона просто вбиває, тому що за кожні 10 гривень треба повний мати звіт.
* * *
Дивіться попередні випуски передачі "Наші люди":
- НАШІ ЛЮДИ: тренер БК «Університет» Денис Домоцький
- НАШІ ЛЮДИ: волонтер Олександр Пуськов
- НАШІ ЛЮДИ: засновниця спільноти Chernihiv Monumentalism Олена Загребіна
