Родина КОСТЮК — 72-річний Василь і 65-річна Тетяна — майже рік живе в Ядутах на Борзнянщині. З Піщаного, що за сім кілометрів від Покровська. Костюків вивезли військові. За два місяці до евакуації в сарай влетів снаряд. Господаря поранило. Два місяці лежав з поламаною ногою. Дружина пересувається з ходунками. Про те, що 86-річна Раїса ПЕТРЕЧЕНКО, мати Тетяни, жива, дізналися через чотири місяці.
Між двома териконами
— Наше село приєднане до Покровська, — пояснює Раїса Петреченко. — Поряд Першотравневе (Леонтовичі. — Авт.). До міста сім кілометрів. На Чернігівщині між селами відстань велика. У нас усе густонаселене.
Покровськ увесь у трояндах був. І тут посадимо квіти, — не падають духом. — Де ми самшит поділи? — запитує матір Тетяна. — Паростки поставили у воду, щоб коріння пустили. Смородини насадили. У Покровську дерева ракетами порубало.
Хату в Ядутах місцеві дали безплатно. Навіть телевізор з антеною принесли. Три роки в цьому будинку ніхто не жив. Побілили, вимили. Оксана Олексіївна, соцпрацівниця, до нас ходить.
— 19 березня минулого року нас військові вивозили вночі, — згадує, як виїжджали з дому. — Прийшли: «Будете їхати?» «Будемо». Винесли нас у поле, посадили в машину. Сюди привезли на Благовіщення. Це за старим календарем. Матір уже потім розшукали. Через чотири місяці.
Наша вулиця Зарічна. Між двома териконами. Між колишньою шахтою Шевченка. Її росіяни не обстрілювали. А от Табурянську гатили безперестану. А коли захопили Шевченка, це було пекло.
Жителі з посьолків виходили пішки. Посадками, уночі. Ховалися під деревами. А що ж ховатися, дрони над головою постійно мотаються.
Ми жили в розбитій хаті, не встигали вікна прикривати. Труби побиті, без опалення. Бахкало без кінця і краю. Зима почалася, росіяни по будинках почали гатити-бити. Вийдеш на вулицю — хати горять. Грілися та їжу готували на багатті прямо в спальні. Світла не було з вересня 2024 року.
Один снаряд упав у сарай — собаку вбив. Другий — серед двору. Третій — під стінку хати… Де була материна кімната.
Не завжди волонтери могли довезти гуманітарку. Воду доводилося пити з колодязя. А вона була гірка. Вийду в коридор, присяду. Один дрон, другий пролетить над головою. За відро, пішла. Дивлюсь, над головою знову пролетів. Обійшлося. Не тільки російські літали. І наші були. На них жовто-блакитні прапорці намальовані.
У хаті я ходила з табуреткою. Ноги болять. Це вже зараз волонтери ходунки привезли. З ними і спина почала вирівнюватися.
Сусіди виїхали, собаку Найду з курчатами залишили. Як авіація летіла, до нас завжди бігла. Заскакувала на ліжко і на голову мені лягала. Коти Зефір, Шоколадка до Васі під ковдру ховалися. Дверей жодних не залишилося. Бувало, зграя зайде. Подивляться на нас з дідом і підуть.
«Взяла гроші на смерть, велосипед і пішла в город за допомогою»
Мати не витримала. Взяла документи і пішла.
— У город пішла, — уточнює жінка. — Шукати допомоги. Щоб вивезли дітей. Самостійно ж не ходять. З собою взяла гроші, що на смерть готувала, і велосипед. Тут собі новий транспорт купила.
— Прямо їздить добре, — жартує зять про тещу.
— Приїхала в Покровськ. Військові пообіцяли забрати. Питають: «Чому раніше не виїхали?» А як, обоє ж лежачі. Сама сіла на лавку серед ночі. З сумкою, велосипедом. Чоловік підійшов. З житлом допоміг. Поселили мене з циганкою. Довго в одній хаті з нею не прожила. Знову сіла на лавку, на вулиці. Думаю: «Може, хто прийме?» Жіночка підходить. Родичкою нашою виявилася. Знайшла мені будинок. Ракета впала біля нього. Мене стелею привалило. Ледь витягли. Потім знайшли мені інший будинок. Двоповерховий, з вибитими вікнами. Місяць у кухні жила. Добре, що на смерть гроші збирала. За них і вижила.
Через чотири місяці мене забрали військові. Сказали: «Донька шукає». Привезли в Павлоград, тоді — у Дніпро. Сюди — 26 травня.
— Нам подзвонили сусіди, які жили на сусідній вулиці, — продовжує Тетяна Костюк. — Сказали: «Мати жива». Додзвонилася до покровської поліції. «Білими янголами» їх називають. Вислали фотографію. За другим разом матір зустріли на дорозі.
Нога зрослась неправильно
— Васю військові з дому несли на простирадлі. Антон з Краматорська, Володимир з Харкова, Назар з Житомира. От тільки прізвищ не пам’ятаю, — називає військових, які допомогли евакуюватися. — Привезли в лікарню в Добропілля, звідти — у Павлоград. Лікарі сказали: «Треба робити операцію, бо все життя мучитимешся». А де ж такі гроші взяти?
Дім в Ядутах підшукали знайомі, які теж сюди приїхали. Староста нам з усім допомогла. Підказала, як виплати оформлювати. Зараз Вася пенсію перестав отримувати. Знову до Людмили Володимирівни біжимо.
Сюди волонтери привезли нас «швидкою». Васі дали інвалідну коляску, милиці. Улітку чоловік ходити почав.
— Показати? — пропонує Василь. — По хаті без милиць можу. По дрова помаленьку дошкандибаю. На вулицю, у центр села чи Борзну, — ще з милицями.
— Був у дворі, — згадує, як отримав поранення. — 29 січня минулого року. Загавкав Бім. Вийшов на поріг. Нікого. Налив йому води. Тільки почав заходити в хату. Не встиг рукою за перило взятись, снаряд як гахнув. Мене вибуховою хвилею підкинуло. Аж до літньої кухні долетів.
— Вийшла, він лежить. Підняти сама не можу, — додає бабуся.
— Вдарився ногою, не встану, — продовжує чоловік. — Руками по стінці піднявся. На ліву ногу став. На праву не можу. Став на неї і знову впав. Перевернувся на спину. Дівчата мене за рукава в хату затягли. Як поклали на ліжко, так до 19 березня і пролежав.
«Уночі — у Покровську, удень — у Ядутах»
— Дівчата заходять часто в гості: «Таню, ну як ви тут?» Уночі, як засинаю, я вдома. А вдень — у Ядутах, — сміється жінка. — Сниться мені наш Покровськ постійно. Там і працюю, і хазяйную. Окрім Покровська і Маріуполя ніде не була. Про Ядути і не чула. А тут стільки людей хороших зустріла, аж жити захотілося. А чи повернемося додому? Перукарка до нас приїхала, каже: «Ніколи б не сказала, що з Покровська. Так само балакаєте, як і ми, а не російською».
Коли зайшли в цю хату, усе для життя було. Шафу, холодильник принесли. А думала, що помру під парканом, — описує життя в Покровську жінка. — Односельці нанесли одягу, їжі. Картоплі, цибулі вистачило, щоб і посадити. Тушонки, консервації. Улітку дівчата розсаду принесли. Ще і досі несуть. На підвіконні бачите яка оранжерея? — відкриває завіски. У горщиках росте цибулька. — Оце ж стільки нам надавали. На Великдень свіжа зелень буде.
— А коли Великдень? — перепитує господар. Кажемо, що 12 квітня.
— Хотіли піч затопити, — продовжує дружина. — А мати не дає. Бо їй тут спекотно. Спить між піччю і грубкою, — сміється. — Готувати в печі не вміємо. Паски в духовці пекли. Минулого року дівчата приносили паски з печі. Вася стільки їх перепробував.
Допомогу 10800 гривень кожному оформили. Вася свої гроші на лікарню витратив, бо виразку після життя в Покровську заробив. Я за свою допомогу купила дров. Ще написали заяву 19400 гривень на дрова. Перший раз привезли машину вільхи. Важко її колоти. Збіглися сусіди на допомогу. І Вася трошки щось цюкав. Друга машина з ясенем приїхала. Відмінно рубається.
«Коли дізналася, що Маріуполь закидають бомбами, волосся на голові випало»
— Я народився біля Маріуполя, у селі Виноградному, — розповідає про себе Василь Костюк. — Таня вчилася в училищі. Там і познайомилися. Ще не розписували нас. Скоро 50 років, як разом. Думали, що до золотого весілля не доживемо.
У Покровську будував дев’ятиповерхівки. У будівельно-монтажному управлінні. Асфальт катав катком. Потім розчин качав по шлангу.
— Я працювала на «Азовсталі», у хімлабораторії. На заводі варили сталь і чавун. Я проби відбирала. Коли переїхали в село, працювала в колгоспі імені Мічуріна. На заправці. Тоді створили агрофірму «Дружба» в Удачному. Працювала за нарядом: полола, тирсу на пилорамі вантажила. У кіоску торгувала овочами. На Чернігівщину наші їздили насіннєву картоплю купувати. А я новим урожаєм торгувала.
Діти наші в Маріуполі. Точніше, у Виноградному. Два сини. Володі 44 роки. Неодружений. Юрі 42. Живе з невісткою Юлею.
Як бомбили місто, волосся на голові посипалося. Майже облисіла. Такий стрес отримала. Невістка Юля була біля маріупольського драмтеатру, коли його бомбами закидали. Яким дивом вдалося вибратися і виїхати, не знаю. Вова вдома залишався. Виноградне росіяни обійшли.
Коли діти обізвалися, волосся почало рости. Йожик на голові виріс, — жартує жінка.
У Юри з Юлею діток нема. У січні всиновили хрещеного Артурчика. Коли бомбили Маріуполь, у її двоюрідного брата старшого сина Артема вбило. Потрапив уламок від снаряда. Батько, Віталик, не переніс. Запив і помер. 13 грудня померла мати Світлана. Артурчик залишився сиротою. Сказав: «Жити буду тільки з кумою», — сміється. — Забрали до себе.
Навіть не знаю, побачимося ще з дітьми чи ні. Крістінка, донька сусідки Юлі Сапон, змогла додзвонитися до них. Зв’язок є тільки інтернетом.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ.
- Знайшла: жінка шукала родину переселенців, щоб приглядати за свекрухою
- Батько-одинак повернувся з дітьми з Норвегії, а тут — повістка
- Влаштували на роботу більше 200 переселенців: центр зайнятості про ефективність державних програм на Чернігівщині
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
