Селищний голова Сосниці Андрій Портний в інтервʼю «Місцевим медіа» розповів, як у війну виживає громада у сільській частині Чернігівщини. За словами чиновника, від чого нині потерпають сосничани - це війна, демографічна криза, брак вакансій, дефіцит медиків.
«Думаю, як і в більшості громад, у нас не вистачає робочих місць. У людей банально немає роботи. Специфіка нашої громади в тому, що вона – інтелігентна. Працювати на простій роботі, на якомусь виробництві – це не для наших людей. У нас є бюджетоутворюючі навчальні заклади. У нас є аграрний ліцей, фаховий коледж, технікум бухгалтерського обліку, навчально-реабілітаційний центр для дітей з вадами слуху, розвитку і так далі. У мене дитина туди ходить. Школи, садочки, культурна сфера. Сосничани від діда-прадіда – інтелігентні люди. Є міста, де існують традиції, що визначають напрямки розвитку і руху цих міст. У нас немає і ніколи не було промислових традицій. Просто питання в тому, що в цих інтелігентних напрямках не так багато робочих місць і невеликі зарплати», говорить очільник громади «Місцевим медіа».
Андрій Портний наводить приклади: Корюківка – промислове місто і воно завжди таким було, адже там завжди створювалось виробництво. Місцеві жителі мають культуру праці на виробництві. Мена – більш торгове місто. Навіть назва «Мена» походить від слова «міняти». Там люди підприємливі, з підприємницькою “жилкою”.
«До нас вони приходять зі своїм бізнесом, створюючи робочі місця. Тут меняни продають, а в наших людей такого талану немає. Я, наприклад, не люблю в когось щось просити. Мені цього не треба, адже головне – аби бізнес сплачував податки і ніс соціальну відповідальність перед своїми людьми».
Одначе динаміка по громаді є. Тут за останні роки відкрився цех по роботі зі шкірою. Запрацювали два швейні цехи, які організували жінки після скорочення на фабриці. Вони шукають собі замовлення та виконують їх. Також відкривається супермаркет, що збільшить кількість робочих місць у громаді з чистою сплатою податків та гідною зарплатою.
«Крім того, це добре вдарить по підпільному продажу алкоголю та тютюнових виробів. З’явилося підприємство по переробці деревини, але там стоїть питання з бронюванням і чоловіками. Позитивна динаміка є, проте війна вносить свої корективи. Аграрії перед війною вже перебували на етапі створення переробки. Вони вже думали про неї, серйозно думали. А деякі про розвиток тваринницького напрямку задумувались. Але все гальмує війна».
Найперше місцеве зростання – це футбольний клуб «Кудрівка». Це професіональний футбольний клуб з амбіціями виходу в Прем’єр-лігу. Нарешті у громаді домовилися і тепер вони сплачують податки у Сосницьку громаду. За футболістів, адміністраторів. Словом – за всіх, хто там працює.
Однак, для Прем’єр-ліги потрібен сертифікований стадіон, відповідна інфраструктура. На що голова відповідає:
«Стадіон є, вони будують. Сертифікували його. У Першій лізі навіть провели один матч у минулому році. Навколо цього буде розвинена ціла інфраструктура, якщо власник, Роман Солодаренко, не змінить свою політику, а, думаю, що він її не змінить. Він крута і небайдужа людина родом з нашої громади, має політичні амбіції. Він хоче все це розвивати».
Навколо стадіона – дитячий санаторій, де живуть діти. На футбольному полі тренуються, приїжджають команди. Лише дитячих команд ФК «Кудрівка» налічує близько 10-15. Це платоспроможні клієнти, батьки яких спроможні сплачувати по 10 тисяч гривень і більше, аби діти їхали в хороші умови займатися футболом. Вони приїздять сюди, тут харчуються, живуть, відвідують заходи, витрачають гроші. Навколо цього ціла індустрія зростає.
«От чому я кажу, що це велика точка зростання. Є «Кудрівські сири», є й інші бізнеси навколо. Ще в нас не так давно був дуже гарний бізнес, який до війни активно розвивався – компанія, яка займалася логістичними системами. Проте війна внесла корективи в її розвиток і тепер вона розвивається під Києвом. У нас на неї були великі надії. Чому пішли? Перше – мобілізація. Друге – логістика. Дороги погані. Залізниці в Сосниці немає».
У громаді є дотична залізниця, яка трохи торкається Сосниці. Теоретично можливо її дотягти і сюди, але реально – цей проєкт заважкий. Тутешня уся логістика аграрна. Бізнес пристосувався до автотранспорту, купивши собі фури.
«Думаю, вони б і вагони купили, якби треба було. Тут все залежить від держави, адже чимало питань пров’язано саме з нею», - говорить голова.
Інша болюча проблема - демографічна криза, яку війна лише поглибила. У 2020 народилося 28 дітей, 384 особи померло. У 2021-му – 43 народилося, 313 померло. У 2022-му – 38 народилося, 297 померло. У 2023 – 31 дитина народилася, 236 померло. У 2024 – 15 народилося, 218 померло.
«У нас утворюється демографічна прірва. Вчора подивився статистику прогнозу ЄС, де вказано, що до 2100 року Україна втратить 23,8 мільйона свого населення. Ви уявляєте, яка це грандіозна цифра?», - каже чиновник.
Андрій Портний говорить, що цілком вірогідно, що за такої динаміки статус селища Сосниця може втратити через 25-30 років. Також він додає: не бачить бажання держави впливати на ці процеси. Немає державної політики розвитку сільських територій, сільських малонаселених пунктів, немає підтримки.
«За майже 10 років, що я працюю, ми постійно говоримо про Закон, який стосується малонаселених територій. Говоримо, що його ж треба прийняти. Там є багато того, що підтримало б, в тому числі і фінансово, такі селища, як наше. Асоціація підрахувала, що це невеликий ресурс для держави».
Це б дозволило полегшити тягар надання медичних послуг для населення. Наприклад, для того, аби надати послугу медичного працівника чи лікаря на 2 тисячі населення, а це 5-6 населених пунктів і 15-20 кілометрів відстані між ними, потрібно витратити значно більше ресурсу, ніж міській раді середнього за мірками України міста з багатоквартирною забудовою. Однак, ці послуги потрібні. Потрібне і приміщення було на першому поверсі, щоб воно було доступним.
«Тому мої видатки в рази вищі. Я не можу за 100 гривень надати послугу на 500 гривень. Так ніде не працює. Але про це ніхто не питає».
Аби локально пригальмувати демографічну кризу у Корюківському районі - у Сосниці та в Мені виплачують кошти на новонароджени
«Мена робить вигляд, що виплачує (сміється). Ми ж платимо реальні кошти. 10 тисяч гривень», - говорить Портний.
Зарадити ситуації також міг би й сприятливий податковий режим. Андрій Портний наводить приклад з історії: 1630 рік, коли це була територія Речі Посполитої, тоді польський король ухвалив рішення, що прикордоння, жителів стіни (їх так називали, бо вони реально стояли останнім рубежем і боронили землі від ворогів), на 30 років звільняють від сплати будь-яких податків. Вони просили людей, аби просто жили тут, нікуди не переїжджали і не втікали. Вони готові були платити людям або не брати з них ніякої податі, лише б ті залишилися жити на прикордонні. Люди ж захищають не землі, а свої родини, свої обійстя. Просто земля вона нікому не потрібна.
«От я боронив би, наприклад, свою сім’ю, свій будинок. І кожен так буде робити. Якщо ми всі звідси підемо, хто її захищатиме, кому вона стане потрібна? Аграрію? Ні – він один із найперших її покине, адже йому є куди повертатися. У нього є все. Якби ви знали якими масштабами зараз іде скуповування землі – це просто космос! Зараз масово скуповують землі по 1000 гектарів, по ціні 1000 доларів за гектар. От і питання: хто має захищати цю землю? Чия вона? Держава має розуміти, що території будуть завжди. Та росія найближчим часом нікуди не подінеться. Але людям, які тут живуть і тримають цей кордон, треба допомагати. Коли орки йшли, то Чернігів і Чернігівщина стали їм, наче кістка в горлі. Повстали проти окупантів й інші території, Сумщина, Охтирка. Цих людей треба цінувати, берегти. Пам’ятаю, як до війни інвестувалися кошти. Зрозуміло, що зробити метро чи дорогу в Дніпрі краще, адже там велика кількість населення. А в цей час за Чернігівську область ніхто й не думав. Чернігівщина – це територія для експериментів. Проте ми тут живемо і любимо рідний край. І ми теж люди. Маємо свою гідність, самоповагу».
Також каже Портний і про дефіцит медиків. У громаді пропонували лікарям певні умови, бонуси. Наприклад, купувати житло, яке вони оберуть. Плюс тут було передбачено 100 тисяч гривень підйомних для молодих лікарів. Але це не спрацювало.
Пропонували дітям з громади платити за навчання за умови, що вони повернуться сюди працювати, проте вони не погодилися. Хоча й не дуже багато дітей іде навчатися на лікарів. З України масово виїжджають спеціалісти за кордон, де їх цінують.
«До прикладу – в Чорнотичах була побудована чудова амбулаторія, куди приїхала працювати молода лікарка. А коли її чоловік пішов служити, вона повернулася до Чернігова. В Чорнотичах вона хотіла жити, ми вже навіть будинок для неї знайшли. Також у нас був анестезіолог, якого мобілізували, відправивши звичайним бойовим медиком. В окопі він отримав поранення хребта. Ви це можете уявити?! По суті, туди, куди мали відправити медбрата, відправили нашого лікаря-анестезіолога. Мабуть, це одна з причин, чому люди незадоволені мобілізацією».
За словами голови, найтяжчий обовʼязок у роботі - це похорон загиблих захисників.
"Час Чернігівський" писав про таке:
