Марина Гончаренко – хормейстерка, співачка, народна артистка України. У цьому випуску говоримо про зміни у творчості, нові проєкти, які реалізує чернігівський музичний коледж та спів у найтемніші часи.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Друзі, продовжуємо знайомити вас із Чернігівським музичним коледжем. І сьогодні говоримо із хормейстеркою Мариною Гончаренко у передачі «НАШІ ЛЮДИ».
– Як змінилось викладання музики та співу у воєнний час?
– Дійсно складно працювати під час військового стану, тому що ми всі різні. Діти по-різному реагують, і стрес у всіх по-різному проявляється. Принаймні мене особисто робота рятує. Бо під час роботи, під час творчого процесу на інший план відступає клята війна. І я бачу, що діти захоплюються процесом і в творчості теж рятуються. Вони заходять у той світ, в якому їм більш комфортно. Маємо підтримувати наші ЗСУ, але і себе зовсім заганять в цей стан, ми не можемо. І саме творчість, саме навчання - воно рятує.
Саме в цей рік наші діти зарекомендували себе бійцями. Я просто їм захоплююсь. Дуже гарний випуск у нас - і диригенти, і естрадники. Прекрасно всі діти себе зарекомендували.
– Які проєкти зараз реалізуєте зі студентським хором?
– Ми в цьому році попри війну взяли участь у декількох проектах. Номінувалися на премію Леонтовича (Всеукраїнськоа Премія Вінницької обласної ради імені Миколи Леонтовича – ред.) і в своїй категорії перемогли.
Ми взяли участь у конкурсі Кречка в Ужгороді (Всеукраїнський фестиваль-конкурс хорового мистецтва ім. Михайла Кречка – ред.), здобули там першу премію в своїй номінації. В Ужгороді ми також взяли участь у проєкті «Хори за мир». Це всесвітній проєкт із трансляціями. Ми співали Гімн, «Червону калину». Це було дуже потужно для дітей, і враження, і досвід неймовірний. Діти, бачать, що це та професія, в якій вони можуть говорити про свої емоції, про думки, про свою громадянську позицію.
Ми дали декілька концертів тут, в Чернігові. Ми порадували нашу публіку - вона скучила за концертами. І люди приходять і дякують, і діти це відчувають. І це найголовніше, що є вдячність від глядача.
Працюємо у рамках учбового нашого колективу, який просто має задачі виховувати диригента. Тобто людина виходить працювати з учбовим хором, щоб потім вийти і вже працювати з тими, яких доля їм пошла. Але ми примудряємося ще давати концерти, брати участь у фестивалях. І от в рамках учбового хору в нас організувалися декілька колективів невеличких, але вже з ініціативи студентів. Тобто вони самі вирішили, що вони ще хочуть творчо себе проявляти.
– Розкажіть про поїздку з виступом у Німеччину.
– Це традиційна поїздка нашого камерного оркестру. Ми брали участь у частині програми, співали там Мессу Шуберта До-мажор.
Поїхала наша випускниця солістка Наталія Губко, і наш студент вокального відділу Артем Тимошенко, він якраз після ІІ курсу. Він нас не підвів, дуже гарно співав. Рівень, який показали наші виконавці, високий. Німці були в захваті, наші люди приходили також.
Ця поїздка сформувала перспективи на навчальний рік, який ми розпочали.
– Як війна накладає відбиток на творчість?
– Війна це дуже сильний стрес. Сама сутність війни, вона ж дуже гидка. А сьогоднішня війна, ну, знаєте, просто зашкалює ця огида мені, ви знаєте, навіть не ненависть, а огида. Оце презирство до того, що у людей взагалі думка виникла до цієї війни.
Зараз патріотична складова займає дуже великий відсоток у творчості багатьох виконавців. Але мені здається, що вона стала абсолютно щирою. Знаєте, коли своєю шкірою відчув ці жахи… Бо ми були відсторонені, від 2014 року нас дуже багато чого відділяє. І навіть зараз люди, які в тилу знаходяться, вони не відчувають в тій мірі, як прикордоння наше відчуває, як ті ж наші славні воїни, які стоять і боронять, кожен міліметр вигризають цієї землі…
Люди забувають іноді про війну. Я не кажу, що треба бути в цьому стресі і перебувати весь час: війна, війна, війна. І боятися, і страхатися. Ні, безумовно. Отут я ще раз цю тезу вимовлю, що творчість нас рятує, але забувати про війну ми не маємо права.
Бо ми повинні бути гідними того, що за нас зараз віддають життя люди. Тому оця складова патріотична мені дуже подобається, що вона з'явилася саме в такому щирому і відвертому вигляді. Іноді в нас є популізм, тут теж будемо відверті, але нічого. Шелуха - злетить, а справжнє повинно залишитись.
– Ви прийняли хор після Любомира Боднарука. Як це – очолювати колектив після такого видатного хормейстера?
– Я хочу сказати, що було дуже відповідально прийняти після Любомира Мирославовича колектив. Страху не було, тому що все ж таки я фаховий диригент, хормейстер. І до цього я працювала хормейстером у військово-музичному центрі, очолювала хор, цю професію розумію.
Починається початок взаєморозуміння, звикання один до одного, у кожного свої прийомчики, своя сфера, свій стиль пояснення, свій стиль ведення репетиції. Було непросто. Я відчувала цей момент десь років два. І потім потихеньку потихеньку все налаштувалося,
Коли я сама навчалася в музичному училищі, на ІІІ курсі прийшов Любомир Мирославович. І він теж, до речі, прийшов на зміну керівнику - Козак Михайло Васильович, він до цього у нас 2 роки вів хор, чудовий хормейстер. І після цього прийшов Любомир Мирославович. І це теж був момент такий схожий.
Те, чому ти навчився у Любомира Мирославовича, ти потім намагався втілювати в життя, вже прийнявши від нього колектив. Тому пліч-опліч з ним в цих стінах - і в статусі студентки, і потім в статусі колеги - вони мені допомогли. Тому що людина Любомир Мирославович неймовірна, він дуже цікава людина, він фахівець, він профі. Він неймовірний, знаєте, у нього почуття гумору, жартівник був, оці жарти дуже-дуже «смачні» завжди були і веселили нас.
Так от, Любомир Мирославович, я йому дуже вдячна за те, що він був в моєму житті. І що він вклав і зерня, знаєте, і патріотизму, і національної свідомості. Я тоді, будучи ще студенткою, я не розуміла, що він робив. А сьогодні ці сходи, може, запізно, але вони є.
* * *
