На Чернігівщині 26 липня в останню путь провели підполковника Володимира Марченка та трьох солдатів – Юрія Ліхуту, Віктора Мазітова та Олега Мартинова. Усі четверо загинули у бою за свободу та незалежність України.
Володимир Марченко народився на Ніжинщині, у селі Мильники (колишня Григорівка), 23 лютого 1988 року. Зростав товариським та життєрадісним, з дитинства мріяв стати військовим – часто дивився в небо та казав, що хоче літати. Після закінчення 9-го класу місцевої школи Володимир поїхав навчатися до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, далі вступив до Харківського національного університету Повітряних сил, який закінчив з відзнакою. Згодом був направлений на службу в селище Озерне на Житомирщині.
У 2017 – 2019 роках працював викладачем у Харківському національному університеті Повітряних сил на кафедрі аеродромно-технічного забезпечення, а з 2019-го був командиром аеродрому «Канатово».
Знайомі Володимира пригадують, що він мав багато друзів, а в рідному селі всі його поважали, часто зверталися за допомогою і нікому він не відмовляв. На службі був відповідальним, і взагалі багато часу їй приділяв, завжди все встигаючи. Казав, що його професія – це його життя. Вів здоровий спосіб життя, любив плавати й за можливості завжди відвідував басейн, мав двох старших братів.
Після подій 24 лютого Володимир не лишився в стороні, взяв до рук зброю та у складі Західного регіонального управління Держприкордонслужби захищав рідну землю від ворога.
Під час виконання бойового завдання у Кропивницькому 23 липня Володимир Марченко потрапив під ворожий ракетний обстріл. Врятувати воїна не вдалося. Того дня батьки не дочекалися звістки від сина, дружина Тетяна – від чоловіка, а син Денис – від люблячого тата.
Юрій Ліхута народився 9 червня 1973 року у Ніжині. Після школи вирішив навчатися на оптика-технолога, пізніше закінчив Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, здобувши освіту психолога. Наш земляк професійно займався хокеєм – мав перший спортивний розряд.
Брат Юрія Микола згадує, що той у дитинстві багато часу проводив на вулиці з друзями, мав сталевий характер, був справжнім бійцем та мріяв служити у морфлоті. Друзі пам’ятають чоловіка щедрим, а дружина – чесним і справедливим.
З початком повномасштабного вторгнення Юрій вирішив долучитися до оборонців Чернігівщини, брав участь у боях під селом Велика Дорога Ніжинського району. Пізніше у складі 54-ї окремої механізованої бригади давав гідну відсіч ворогу на Донеччині.
23 липня під час виконання бойового завдання біля села Званівка Бахмутського району підрозділ Юрія потрапив під ворожий ракетний обстріл. Того дня дружина Наталія втратила коханого чоловіка, донька Катя та син Радіон – люблячого батька, а онука Регіна – дідуся.
Віктор Мазітов народився 2 грудня 1983 року в Узбекистані. Згодом родина переїхала на Срібнянщину, де Віктор і закінчив Олексинську школу. Після навчання в Сокиринському технікумі працював у місцевому колгоспі. У 2009 році одружився, почав працювати у СТОВ “Дружба-Нова”, а у 2010-му у нього народилася донька.
Ще у 2015 році Віктор пішов захищати суверенітет України, взявши безпосередню участь в Антитерористичній операції. З перших днів повномасштабного ворожого вторгнення чоловік добровільно долучився до лав захисників України. Служив у складі 122-го окремого аеромобільного батальйону.
Загинув герой 17 липня у бою з ворогом поблизу населеного пункту Богородичне Краматорського району Донецької області. Свою найріднішу людину вже не дочекаються мама Олена Миколаївна, батько Сергій Вікторович, дружина Інна та донька Таня.
Олег Мартинов народився 3 липня 1971 року у місті Бахмач. Тут зростав, працював та жив з родиною мирним життям.
З початку російського вторгнення на територію України у 2014 році Олег активно займався волонтерством, допомагав бійцям на Сході, був українцем до глибини душі та брав участь у багатьох патріотичних заходах та вишколах.
Після повномасштабного ворожого вторгнення 24 лютого Олег став на захист рідної землі. Разом з ним воювати за Батьківщину пішли і два сини, яких батьки виховали справжніми патріотами.
Так сталося, що 23 липня під час виконання бойового завдання в районі села Званівка Донецької області підрозділ Олега накрило ворожою артилерією. На жаль, отримані травми виявилися несумісними з життям.
Поховали загиблих Героїв на рідній Чернігівщині.
Читати також: У Чернігові попрощалися з двома захисниками
Джерело: Чернігівський обласний ТЦК та СП
