Два будинки для родин з дітьми придбала Гончарівська громада у Смолині. Щоб врятувати школу для місцевих діток. І навесні до села приїхали дві багатодітні родини з Межівської громади на Дніпропетровщині. Одні осіли, інші поїхали шукати кращих умов.
«Я тяпочку взяла. І давай порядки наводити»
Оксану УЛЬЧЕНКО з матір’ю Наталею та чотирма дітьми з Веселого на Дніпропетровщині до Смолина у травні покликала Юлія Філон, землячка і кума. Родини з дітьми почали виїжджати, коли сильно наблизилась лінія фронту. Оголошення, що в Смолин запрошують сім’ї, Юлія знайшла в інтернеті. У квітні приїхала з чоловіком та вісьмома дітьми.
Та через кілька місяців Філони перебралися на Сумщину. Ульченки ж лишилися.
Середні — Даринка та Даня — пішли до школи. Старший Артем і молодший дворічний Денис з матір’ю вдома.
— Я знову під обстріли не поїду. Будемо тут, — говорить Оксана.
У Веселому в родини лишився дім. Тримали кіз, птицю.
— Діти почали боятися, — розповідає Оксана, чому виїхали. — Через село дрони почали літати. Ідемо в дитсадочок — воно гуде. Діти плачуть, кричать: «Мамо, пішли додому. Нам страшно». Уже, як ми виїхали, по школі місцевій прилетіло.
Був номер евакуації. Подзвонила. Нас вивезли в Павлоград. Потім — у прихисток у Дніпро. Звідти нам купили квиток до Києва. Ні фото, ні відео хати не питали. Їхали навмання.
Коли побачила будинок і ділянку в Смолині, спочатку навіть трохи злякалася, — не приховує Оксана. — Але треба жити. Більше йти немає куди.
Найдешевша хата в селі, яка не під обстрілами, коштує від п’яти тисяч гривень за місяць. Це зараз мені допомогли оформити виплати для багатодітних плюс переселенські. Усього на мене і дітей до 14 тисяч гривень на місяць виходить. А тоді в мене всього 860 гривень на найменшого на місяць було і материна пенсія.
На новому місці Ульченки обжилися. Навели лад у хаті і в дворі. Знову тримають курей і двох кізочок. Посадили город. У них своя картопля, морква, буряк.
— Дах підлатали, треба підлогу поладнати, — по-хазяйськи оглядає будинок Оксана.
— Нічого, доню, впораємося, — оптимістично налаштована Наталія УЛЬЧЕНКО, мати Оксани. — Це донька мене вмовила: «Мамо, давай їхати». У мене там мати похована. Свій дім. Я боялася їхати. Хворію дуже. Голова болить. Але доньку з онуками шкода. Мені всю дорогу погано було. Як добралися, сюди поклали, — показує на диван біля вікна. — Укрили.
Трошки полежала, кави попила. Легше стало, я і пішла у двір. Тяпочку взяла і давай порядки наводити. Трава отака була, — підіймає руку над головою. — А тепер дивіться — порядок. Голова сільради одразу колодязь чистити почав. Насос нам купили, щоб бабі далеко не ходити.
Наші всі роз’їхалися, хто куди: Кіровоградщина, Полтавщина. Пишемо одна одній: «Хочеш додому?» Хочу. Але все одно звикаєш.
Зліва направо: Наталія Ульченко з Данею, Артем, Даринка
У вересні з Дніпропетровщини у Смолин переїхали батько і два брати Оксани. Одному з братів з дружиною від села дали пусту хату.
Через кілька тижнів обох братів мобілізували.
Як воно, приймати переселенців та чи не пожалкували, що запросили, розказала Ольга ГОРБАТЕНКО, спеціалістка відділу ЦНАП, депутатка Гончарівської селищної ради.
— Перше житло від громади купили ще у 2023 році для своїх багатодітних родин, — каже Ольга Горбатенко. — У нашому селі дві таких сім’ї: восьмеро та четверо дітей. І в них зовсім не було свого житла. Просилися до людей. Запропонували на сесії придбати оселі для цих родин, щоб вони залишилися в громаді. Бо хотіли їхати за кордон. Раніше ми були багатою громадою, могли собі дозволити купити житло.
— На які кошти?
— На той час такі можливості були за рахунок ПДФО, що залишалося в місцевих бюджетах, — пояснює Ольга Михайлівна. — Для наших сімей такі умови: п’ять років оренда, а як залишаться й далі, можна приватизувати.
Торік знову стало питання про збереження школи у Смолині. Треба було 45 дітей. А в нас лише 35.
У бюджеті ще лишалися кошти на два будинки. Тому староста разом з головою громади вирішили шукати родини переселенців. Школа дала оголошення.
Придбали два будинки. У середньому п’ять тисяч доларів кожен (близько 220 тисяч гривень). Звичайні, сільські, туалет на вулиці, пічне опалення.
Один будинок хоч і старенький, але заходь і живи. Навіть меблі були.
— Які були вимоги до продавців?
— Повністю оформлена власність. Усі документи офіційні.
— Родини ВПО теж можуть приватизувати?
— Для переселенців поки не передбачали таку можливість. Строк оренди попередньо п’ять років. Але надалі, якщо люди залишаться тут жити, без проблем продовжимо.
У квітні приїхала перша родина з села Новопавлівка Межівської громади Дніпропетровської області. Десятеро: восьмеро діток і батьки.
— Наші люди привітно зустріли. У перший же день почали нести одяг, постіль, посуд. Бо приїхали, вважай, з пустими руками. Потім уже дали газовий балон, холодильник.
Оформили їм допомогу, зокрема і від благодійних фондів. Виділили 50 тисяч гривень на меблі. Оформили ВПО.
Попросили город. Через дорогу їм знайшли, виорали. Але врешті ніхто так нічого і не посадив. Десь у середині липня ми раптово дізналися, що вони виїжджають у Сумську область, Роменський район. Староста, як вони вантажилися, поїхав до двору. Розповідав, що з тієї громади виділили величезну вантажівку і мікроавтобус, щоб їх з дітьми перевезти. Повантажили туди все, що тільки змогли. Що купували, що люди зносили, ледь помістили все.
— Ви з Сумською громадою зв’язувалися?
— Наша соціальна служба дзвонила їм. Справді, будинок там з газом і водою. Але постраждалий після обстрілів. Фото скидали, то вікна побиті.
Дзвонила, то хвалилася, що і там гарно прийняли. Пралку дали. Але що ж… Хай їм буде добре на новому місці.
Вони ж покликали сюди і другу родину. Ульченки молодці. Видно, що збираються тут лишатися.
— Як люди доглядають за безплатним житлом?
— Якщо взяти першу родину, то вони після себе такий безлад лишили. Старі меблі повикидали на вулицю. Там вони і погнили. Хоча могли б комусь згодитися. Наші працівники два дні за ними ще прибирали. Причепами вивозили сміття.
— Боргів хоч не наробили?
— А ви звідки знаєте? — посміхається Ольга Михайлівна. — І за світло, і в магазині. Ми вже зі старостою рукою махнули. Скинемося, скільки треба, заплатимо самі. Але через якийсь час вони таки скинули гроші на картку. І, казали, у магазин теж перерахували.
— Пуста хата чекає на новоселів? Чи вже передумали приймати?
— Хочемо за зиму її трохи підремонтувати. Веранду перероблюємо, усередині шпалери підклеїмо.
Дрова є. Ми їх у сарайчику склали. Опалювати можна. Грубка є. Якщо комусь дуже потрібно буде, на зиму можна заселитися. Обіцяли навіть вікна поміняти.
— Будете тепер перебирати переселенцями?
— Люди ж не від хорошого життя їдуть. Аби не війна, усі б хотіли жити вдома.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Марина ЗАБІЯН. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Утримують птицю і кіз: як родина переселенців із Донеччини облаштовує побут на Чернігівщині
- З Херсона, Бахмута, Покровська з’їхалися в Берестовець. Для них відкрили школу. Ще й треба розширювати садок
- Чоловік з Чернігівщини півтора року прожив у Норвегії та Англії як біженець
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
