Не дивлячись на активні бойові дії на околицях Чернігова в лютому - березні 2022 року та близькість до росії та Білорусі, наше місто прийняло не один десяток переселенців. Хтось одразу з рідного міста попрямував до Чернігова, а хтось змінив декілька населених пунктів. Про те більшість саме тут знайшли душевний спокій, рівновагу та підтримку, одна з таких харків'янка Олена Єна.
"Народилася, навчалася і працювала я весь час у Харкові. Багато років працювала в Науково-дослідному інституті, а потім стала фізичною особою підприємцем. Моє життя мене повністю влаштовувало доки не розпочалася війна", - каже Олена Єна, переселенка.
Олена з Північної Салтівки - це один з районів Харкова, який з перших хвилин повномасштабного вторгнення став оборонним рубежем для всього міста. Багатоповерхові будинки, школи, садочки та магазини росія безжально обстрілювала десятки разів на добу. Олена не хотіла залишати Харків, але, коли його почали бомбардувати літаки, послухалася друзів і 4 березня вирушила у дорогу.
"Мене вмовили друзі, я взагалі хочу сказати, що війна вона показала суть багатьох, як найкращі сторони, так і найгірші. Так от мені пощастило і мої друзі для мене виявилися справжніми. Допомагала виїхати мені подруга, яка взагалі проживала у Канаді. Вона знайшла хлопця, до речі, свого учня який відвіз мене до вокзалу. Бо тоді транспорт не ходив, продуктів не було, аптеки всі були зачинені. Я доїхала до евакуаційного потягу - це було дуже страшно, чесно кажучи. Бо я вже бачила з новин, що там дуже багато людей, там натовп і пропускають тільки з дітьми, а я була без дітей. І навіть люди залишали свої сумки на пероні, бо у потяг пускали тільки людей. І я розуміла, що якщо я доберусь до вокзалу, то я не зможу повернутися додому на Салтівку, бо просто немає чим, транспорту не було", - продовжу Олена.
Харків, Північна Салтівка
Люди стояли годинами в очікуванні потяга у суцільному натовпі, багато хто втрачав свідомість.
"Я зустріла там багатодітні родину, і дівчинка одна втратила свідомість, я буквально її на собі винесла не перон. В той час батьки залишалися в залі очікування з іншими дітьми, бо не могли протиснутися. А потім ми зустрілися вже на пероні".
Залізничний вокзал у Харкові, березень 2022 року
Так вони всі разом і потрапили на евакуацію. Олена вирішила їхати до Кременчука, там її чекав однокурсник.
"В мене тепер три міста моєї сили – Харків, бо він найрідніший, Кременчук і Чернігів", - ділиться Олена, "У Кременчуці я жила доволі довго. Волонтерила - допомагала плести сітки, пакувала вантажі. І було дуже страшно, бо мама залишалася в Харкові під обстрілами. І мій чернігівський друг який пішов добровольцем з перших днів війни потрапив у полон в травні. Це було дуже важко морально".
Волонтерський центр у Кременчузі
27 червня 2022 року росія завдала ракетного удару по торговельному центру в Кременчуці. Цей день Олена пригадує як один з найстрашніших днів.
"Там через дорогу буквально від мене була Нафтобаза, а росіяни якраз цілилися по таких об'єктах, тоді було дуже страшно. Коли був приліт в Амстор, якщо не помиляюся, то це була ракета Х-22, я тоді знаходилась майже за 10 кілометрів від цього центру. Це був дуже потужний вибух, дуже.. Я навіть не уявляю як люди могли там вижити. Деякі люди, які там знаходилися поруч вижили. Це реально дуже страшно було, навіть за 10 кілометрів".
На пропозиції подруги поїхати до Канади, Олена не погоджувалась.
"Я ж могла поїхати в Канаду з першого дня, але ж в мене була мама якій 70 років. І вона не хотіла навіть в Кременчук поїхати до людей. Не те, що там у спортзалі чи школі жити. Я не могла кинути маму. Я й плакала і кричала на неї, щоб вона зі мною поїхала, вмовляла. Вона казала ні, тому я не хотіла їхати кудись далеко від мами. Друге хотіла допомагати країні. Це було два пункти через, які я не хотіла за кордон. В Кременчуці я допомагала ЗСУ, нехай це були маскувальні сітки. Але я працювала з 9 ранку до 18 вечора. Що могла те і робила на той час. Так і досі можна поїхати за кордон і працювати там, але мені хочеться якось допомагати країні".
Ближче до осені Олена вирішує навідати матір та спробувати перевезти деякі речі з магазину.
"Я приїхала на деякий час, 1 вересня, щоб потім повернутися знову у Кременчук, але думала спасти свій магазин, бо там певне обладнання і товар, в мене був магазин іграшок та канцелярських товарів. І в цей час у мене помирає мама, і я залишаюся сама у квартирі. Це було дуже важко",
В той самий час в результаті чергового обміну полоненими до України повертається чернігівський друг Олени. Дізнавшись всю ситуацію він пропонує їй переїхати до Чернігова.
"Мені так спокійніше тому, що Харків досі обстрілюють, майже кожного дня. Чернігів, дякуючи Богу не хочу наврочити тут не обстрілюють. І мені тут веселіше, я і раніше приїжджала до Чернігова, але то було 2-3 рази на рік, коли свята. В мене тут є кілька друзів".
Події в країні та втрата матері неабияк позначилися на моральному стані, відволіктися від поганих думок допомогли волонтерські ініціативи.
"Хотілося лежати весь час в ліжку і плакати. Але в Чернігові є дуже багато волонтерських заходів. Тому я вдячна всім, хто в цьому бере участь. Є центри, де можна вивчати англійську мову безкоштовно. І ти так налаштовуєшся, що всі думки про англійську мову, про малювання".
"Тут до речі, є не тільки є англійська мова, а й українська різних рівнів. Я ходжу на англійську і тут дуже затишна атмосфера, мені подобається викладачка. І у нас є прогрес. А дізналася я через інтернет".
"Я ходжу в волонтерський хаб для жінок. Також у вас тут є благодійний фонд «Рокада» і Червоний Хрест. Тобто, якщо ви почуваєтеся погано, то в Чернігові ви зможете собі дати раду".
"Чернігів для мене став своєрідним футлярчиком. Мені тут реально спокійніше, навіть, коли включається сигнал повітряної тривоги. В Кременчуці було страшно, навіть там в центрі України було страшніше чим зараз я себе почуваю у Чернігові".
За словами Олени, за весь час перебування у Чернігові вона зустріла чимало чуйних та добрих людей. Про те, складнощів не вдалося уникнути, адже зараз їй не вистачає доступної медицини.
"Муніципалітет зазвичай займається квітами, фонтанами, це така ж ситуація як і в Харкові. Але коли ти починаєш ходити по лікарях то тебе направляють на всі платні процедури, аналізи, то мені здається, вектор треба трошки змістити на охорону здоров’я, військових. От мені важливо це", - каже Олена.
Утім, найбільша мрія - це Перемога України та можливість повернутися знову до рідного Харкова, до своєї Північної Салтівки.
Журналіст : Марина Кирієнко
