Молодший сержант Прядка Сергій з Андріївки загинув 23 лютого цьогоріч на Донеччині. Загинув по-геройськи, віддавши своє життя за те, щоб його мама, тато, брат й тисячі, мільйони українців жили під мирним небом.
Разом із побратимами Сергій Прядка виконував бойові завдання на Донеччині. Хотів, щоб вижила наша країна і щоб була вільною державою. Тому й велику ціну заплатив за нашу свободу – віддав за неї своє життя. Попри нестерпний біль та пекучі сльози, мати воїна Світлана Прядка все ж погодилася розповісти нам про свого сина, поговорити про цю непоправну втрату.
Сергій, каже, виріс доброю, чесною, справедливою людиною. Був найстаршим із двох її синів. Меншому Артему наразі 16 років.
Сергій народився в Андріївці 16 січня 1999 року, навчався у місцевій школі. Дуже любив математику, мав багато друзів та був чудовим сином. А ще, як і багато однолітків, захоплювався футболом. Тому часто у селі із хлопцями організовував змагання, щоб поганяти м’яча. Був бадьорим, із щирою відкритою усмішкою на обличчі і вогником у очах. Таким запам’ятали Сергія і його товариші.
– Він з самого дитинства був у нас справедливим, – каже Світлана Михайлівна. – От, бувало, приходить зі школи і приносить у кишені повно різних «бумажок». Побачить, де хтось обгортку з цукерки викине чи ще якийсь папірець серед дороги – прибере. Не подобалося йому, коли хтось смітить.
Коли у 2014-му у нашій країні відбулися масові мітинги, Сергію було 15 років. Він спостерігав за подіями на Майдані і з почуттям патріотизму говорив мамі:
«Якби я був трохи дорослішим, я теж був би там».
Мабуть тому, пізніше, у свої 20 років свідомо став на захист незалежності України, але вже на фронті, бо країна потребувала підтримки.
Після дев’ятого класу Сергій Прядка вступив у Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту. Вивчився на помічника машиніста. Пів року працював слюсарем на залізниці і потім поїхав на заробітки в Польщу – на будівництво. Це було до армії. Можна було Сергію залишитися працювати за кордоном, проте хлопець твердо вирішив пройти військову строкову службу у Збройних силах.Тож, коли отримав повістку, - пов’язав із армією своє подальше солдатське життя. Й поміж інших товаришів по службі вирізнявся щирістю та відповідальністю.
Служив у Житомирі: декілька місяців в одній бригаді, потім перейшов в іншу, 95-ту, десантну, уклавши трирічний контракт із ЗСУ. Відчував, що армія – це його покликання. Хотів, занурившись у військову службу, здобути військовий досвід, стати сміливим і мужнім захисником.
– А ще у нього була мрія: стрибнути з парашутом, – розповідає пані Світлана. – Коли працював у Польщі, то вже тоді вона у нього зародилася. Тому й перейшов у десантну бригаду. Щоб здійснити свій задум.
Ще колись Сергієва мрія здавалася чимось нереальним, про те пізніше зрозумів, що потрібно тільки захотіти, побороти власний страх і в тебе все вийде. І Сергієве бажання здійснилося.
– Син багато відео знімав, зокрема, й де він летить під куполом парашута. Це йому подобалося, – пригадує пані Світлана. – Я зараз передивляюся ці відео.
Два місяці земляк воював на сході у зоні АТО, виконуючи завдання у складі 95-ї десантно-штурмової бригади. І вже тоді відчув що таке війна... А коли у 2022-му році в Сергія закінчувався контракт із ЗСУ, додому повертатися не збирався. Бо повномасштабне вторгнення рашистів чітко дало зрозуміти землякові, що він обрав хоч і нелегкий, але правильний шлях – шлях воїна, захисника свого дому, рідної країни. Бо знав, що на війні буде кориснішим.
– Мамо, я не зміг би сидіти вдома, коли на нашу землю прийшов ворог, – такі слова Сергій Прядка говорив своїй матері.
Під час служби земляк проявив себе хоробрим, відповідальним та організованим лідером, за що став командиром відділення зенітно-ракетного взводу. І попри юний вік, був відважним, вірним присязі народу України та хоробрим воїном, чесно та самовіддано ставився до покладених на нього службових обов’язків. Так як його вчили ще в армії.
Стільки мрій та планів. І він щиро вірив в Україну та безмежно любив її. Як і своїх батьків та брата.
– Він жодного разу не поскаржився. Ніколи не турбував нас, батьків, нічого ніколи не розповідав про завдання, – говорить Світлана Михайлівна. – Навпаки – заспокоював і завжди казав, що все добре. Навіть про своє поранення розповів не одразу – теж щоб ми не переживали.
У запеклому бою під Тернами Лиманського району 25-річний молодший сержант Прядка загинув смертю хоробрих.
Обірвалося молоде життя 23 лютого цього року. А за тиждень потому з Сергієм попрощалися земляки.
– Син зателефонував ввечері 22 лютого і сказав, що піде на три дні на чергове бойове завдання. Він часто воював на передових позиціях, - плаче мати, вкотре намагаючись втамувати сльози. – Людей не вистачає і я повинен бути з побратимами – казав.
Батьки чекали Сергієвого дзвінка. Материнське серце не переставало щеміти, адже його не було і не було... Страшну звістку повідомив мамі хлопця його побратим. Одразу поцікавився: чи ніхто їй нічого не повідомляв, і вона тоді все зрозуміла... У голові лунало лиш: «Як же я тепер без тебе, сину?». Не хотілося вірити, що рідної дитини більше немає. І зараз Прядки не сприймають цю страшну реальність.
Через два дні тіло Сергія бойові товариші змогли забрати з поля бою і лише тоді родина офіційно отримала повідомлення: загинув їх хоробрий син.
– Як виявилося, під час ворожого штурму українських позицій Сергій заскочив в окоп, де були російські військові. Вони його розстріляли, – про синову смерть з болем згадує Світлана Прядка.
Батьки бачили свого сина минулого року двічі: у серпні 2023-го, коли приїхав додому у відпустку на десять днів, та через три місяці, у листопаді – на один день зміг заїхати й обійняти своїх рідних. Світлана Михайлівна зазначила, що за півтора року страшної війни син неабияк змужнів, подорослішав. Вона навіть часто зверталася до нього за якоюсь порадою – він у мами був як головний радник. А ще Сергій був неймовірно доброю людиною – війна не змогла цю якість у ньому змінити. Світлим, щирим, доброзичливим – таким пам’ятатимуть Сергія близькі.
– Хочу щоб жодна матір не ховала своєї дитини. Дуже важко, – наостанок говорить Світлана Прядка. – Ми любимо нашого Серьожу, ним пишаємося. Але ця гордість так нестерпно болить.
На жаль, ця війна забрала уже тисячі захисників, часто юних і повних життєвих сил. Важко приймати ці втрати, бо щоразу думаєш собі, як бідніє наша країна.
Звільняючи землю від окупанта наш захисник був нагороджений медаллю «Захиснику України», орденом «За мужність», нагрудним знаком «Знак пошани», відзнаками «Знаком доблесті» та «Хрестом пошани». Уже посмертно молодший сержант Сергій Прядка отримав нагороду – нагрудний знак «Хрест відваги».
Світла пам’ять Герою!
Джерело: газета "Трудова слава", авторка Світлана Череп
"Час Чернігівський" писав про таке:
