56-річна Наталія ВЕРЕМІЙЧИК, тарабанячи пустим бідоном по візочку, їде до криниці. Вона на вулиці метрів за 50 від двору. Водогону в Зайцях (Михайло-Коцюбинська громада) нема. Свердловини для води у дворах є. Не у всіх.
— А ви чого свердловину не пробиваєте?
— Нема грошей! Пробурити, усе зробити під воду — 50 тисяч гривень треба. У нас і газу нема. Грубою гріємось.
Перед тим, як виїхати з двору, жінка розібрала імпровізований поріг під хвірткою. Зняла дошку, відкинула вбік дві білі цеглини.
Чоловіку Наталії зробили операцію на серці. Стоїть кардіостимулятор. Важкого робити не можна. Жінка сама виконує чоловічу роботу по господарству.
— А як інакше? — знизавши плечима, Наталія везе бідон далі.
Поряд з хазяйкою біжить молодий пес Морда. Наталія підібрала його кілька місяців тому. Хтось завіз і викинув.
Вуличний колодязь огороджений з трьох боків. До верхнього бетонного кільця тулиться лавка для відер. Дерев’яний дах накритий листом заліза. На ручці — оцинковане відро на ланцюзі.
Наталія Михайлівна кидає відро в криницю. Намотаний на колоду ланцюг починає розкручуватися.
— Воду беруть тут сім дворів, — притримує колоду рукою жінка. Щоб не так швидко крутилася і відро з розгону не билося об воду. Чутно, як воно шубовснуло. — У війну, коли електрики не було, усі до нашого колодязя ходили. Так вибрали — до піску, — згадує Наталія. — Заодно і почистили.
Наталія однією лівою накручує ручку коловорота. Брязкає ланцюг, хлюпає вода. Над криницею угукає горлиця.
— Важко?
— Ні, — правою рукою висмикує повне відро, виливає в бідон.
Узимку і до городів по воду жінка ходить раз на день. Навесні і влітку — два-три рази.
— Помідори висадила, підростила, і все. Улітку городи не поливаю. Це ж води не буде в криниці, як усе поливати. І так три рази на день набираю. Треба ж і попрати, і в літній душ залити. Буває, улітку вода в колодязях пропадає. Відер п’ять витягнеш і більше нема. Тоді треба до іншого йти. У нашій криниці — ще миритися можна — вода є. Усього в селі 13 колодязів.
Бідон на 40 літрів. Відро 10-літрове. Наталія виливає четверту порцію, вішає спустіле відро назад на ручку. Бідон повний, до горла. Обережно накриває отвір криниці листом фанери. Кришку бідона притискає спеціальною защібкою. Без гумової прокладки.
— Протече, так нехай тече, — не переймається Наталія. І за довгий держак тягне візочок з бідоном до свого двору. Конструкція безбожно тарабанить на всю вулицю Дружби. І лишає за собою мокрий слід пунктиром.
Морда не відстає, раз за разом забігає наперед. Демонструє, що він ось тут.
— Щоразу, як по воду йду, і він за мною, — біля хвіртки зупиняється Наталія.
— Хто криницю чистить?
— Не всіх же воювати забрали, є ще кому. Беруть 500 гривень за кільце. Усі складаємось. Наймаємо і чистимо.
— А скільки там кілець?
— Не знаю, я немісцева. Казав чоловік: «Ти в приймах у мене», — сміється Наталія. — Сама родом з Ковпити. Сім’я велика. Шестеро дітей, 13 онуків. Дві дівчини ще не в порядку, — говорить про менших дочок. — Незаміжні. 16 і 20 років.
— Родина така велика, а допомогти нікому?
— У Чернігові живуть. Свої сім’ї. Одна в Михайло-Коцюбинському. Менша спить. А так, вона допомагає. Ще дитина. Нехай спить, доки матка жива, — махає рукою Наталія. — Рано ще, — чи про ранок, чи про вік дочки говорить жінка.
Михайло ВЕРЕМІЙЧИК вийшов з двору погрітися на сонечку.
Наталія завезла воду до двору. Зняла повний бідон, натомість лаштує порожній. Під хатою стоять дві балії — туди стікає вода з покрівлі.
Візок під бідон у Наталії зварений з металевих труб.
— Без схеми, усе на око. Який попросили, такий і зробили, — згадує Михайло.
Такі тачки колись були на кожній фермі. Саме для перевезення бідонів. Варили їх там же.
Дві металеві труби, зварені між собою літерою «Т». Довга — вгору, вона з ручкою. Теж зі шматка труби. На нижній — два невеликі колеса. Середина великої труби вигнута, на ній гачок. Бідон чіпляється одним вушком за гачок і лягає на трубу. На нижній трубі приварені два металеві трикутнички. Запобіжники, щоб бідон не чиркав об колеса.
— Зручно, — уже поклала бідон на бік Наталія. — І візок цей, і бідон — з ферми. Ще свекрушине. У мене ця тачка 35 років, — задоволено оглядає візок. — І жодного разу не ламалась. Війну пережила, воду поповозила. Ще й нас переживе. — Потягла водовізок до колодязя вдруге. Морда слідом.
Наталія Веремійчик працювала в колгоспі, доки він був. Потім сиділа з дітьми. Документи на багатодітність не оформляла.
Завезла до двору другий повний бідон, чоловік пішов до хати сам. Склала назад поріг з цегли і шалівки. Щоб чужі собаки не лізли, і Морда не висовувався. Пішла поратися.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Олена ГОБАНОВА, Валентина ОСТЕРСЬКА, Марина ЗАБІЯН. Фото Олени ГОБАНОВОЇ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Хлопчику, який збирав на ноутбук, подарували цей гаджет, і не тільки
- Власниця будинку показала відео як горить її оселя
- Віддаленими селами Чернігівщини курсуватиме мобільний аптечний пункт
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
