Сусіди.City поспілкувалися з городнянкою Світланою Томаш, яка разом із земляками у Городнянській громаді пережила більше місяця під російською окупацією.
Через дві години після вторгнення
Для Світлани Томаш, редакторки газети «Новини Городнянщини», 24 лютого розпочалося так само, як і для всіх городнянців: близько п'ятої ранку вона прокинулася від вибухів, які долинали з боку кордону (до нього 20 кілометрів).
– На подвір'ї між нашими двоповерхівками вже зібралися всі їх жителі, – пригадує той день Світлана. – Звичайно, і раніше тривога щодо того, що війна може розпочатися, була у кожного з нас. Про це останні тижні не говорив хіба що лінивий. Але до останнього не вірилося, що росіяни зважаться на вторгнення. Перша реакція – сльози, страх, переживання, прояви паніки, купа запитань, на які не знаходилися відповіді. І розуміння того, що треба якось призвичаюватися до нових страшних реалій.
За словами Світлани, городнянці від самого ранку розуміли, що вони беззахисні та беззбройні. Працівники військкомату та поліції тоді вже перебували в Чернігові.
Про наближення ворога до міста нагадував не тільки гул техніки, а й хаотичні постріли. Ворожа техніка сунула і від Сеньківки з росії, і від Деревин з білорусі. Через дві години вона була вже в Городні. Рухалися вулицями хаотично: то не туди завернуть, то розвертаються.
Заблоковані у місті
– За всі ці 37 днів не було жодного, коли б через Городню не пересувалися російські танки, вантажівки, – розповідає Світлана. – Вони рухалися як в напрямку Чернігова, так і в бік кордону: туди везли боєприпаси, пальне, а назад їхали порожні. У перші дні люди бачили тентовані вантажівки, якими вивозили вбитих. Це вже згодом, кажуть, в Седневі рашисти налаштували роботу крематорію, де спалювали трупи своїх вояків.
Першого дня через завантаженість вулиць містом взагалі важко було пересуватися. Городнянці тільки спостерігали за всім. Росіяни переважно зосередилися локальними групами на околиці Городні, в селах, які знаходяться в лісах. Містяни не могли вільно виїхати за місто, оскільки скрізь стояли блокпости.
У перші дні окупації в Городні налагоджували поставку найнеобхідніших продуктів
Частина ворожої техніки зосередилася в районі колишньої лікарні, під лісом. Поряд – з десяток житлових будинків. Коли розпочалися бої під Черніговом, це скупчення обстріляли Збройні сили України. Хоч потрапляли по ворожій техніці влучно, але вибуховими хвилями деякі будинки були пошкоджені, а деякі взагалі згоріли.
Світлана Томаш
– Через пошкодження електромереж та мереж зв'язку, труднощі з перетином блокпостів тривалий час не було жодної комунікації з селами Городнянської громади. Тому про те, що там відбувається, дізнатися було неможливо, – пригадує Світлана Томаш. – Як журналістка, хоч і не мала можливості видавати газету, доносити інформацію до населення громади, але намагалася кожного дня спілкуватися з керівництвом громади, спостерігати за всім, що відбувається навкруги. Все занотовувала заради того, щоб при першій нагоді обов'язково про це розказати. Ще в перший день, скориставшись перервою в русі ворожих колон, ми змогли вивезти в безпечне місце редакційну техніку та архів.
Дипломатія мера
Коли в Городні з’явилася російська військова комендатура, їхніх автоматників бачили щодня.
– Окупанти намагалися схилити на свою сторону представників місцевого самоврядування. Неодноразово приходили до кабінету нашого міського голови Андрія Богдана. Але його тверда позиція була незмінна: звільняти нас ні від кого не треба, співпрацювати ні з ким ні він, ні інші працівники міської ради не будуть, – каже Світлана.
Городнянський міський голова Андрій Богдан
Дипломатичність Андрій Богдан також виявив, коли поїхав на ворожий блокпост домовлятися про те, щоб росіяни пропустили електриків до пошкоджених електромереж. Питання вирішили позитивно. А ще міськрада подбала про забезпечення пекарні борошном, яке треба було привезти з Вихвостова, перетнувши блокпост у Політрудні.
На думку пані Світлани, росіяни мали застарілу інформацію про наш адміністративний устрій, форми управління. Наприклад, шукали Городнянську райдержадміністрацію, хоча вона вже другий рік як не існує. Вони виявилися дезорієнтовані, бо користувалися старими, ще, мабуть, радянськими картами. Хоч і мали списки активістів, прикордонників, військовослужбовців, але інформація часто теж була застарілою.
Гуманітарки не давали, але історію України читали
Те, що представники окупаційних сил стримано ставилися до городнянців, можна пояснити ще й тим, що вони насправді не побачили в Городні того, про що їм говорили вдома. Ні нацистів, ні тих, від кого треба звільняти українців. Дивувалися, що тут доглянуті пам'ятники загиблим у роки Другої світової війни. На їхні слова про те, що у наших дітей змалку виховується ненависть до всього російського, Андрій Богдан надав можливість дослідити шкільні підручники з історії України.
Городнянці проявляли мирні способи протесту: в перші дні виходили проти танків і раз їх вдалося повернути. А 9 березня, в день народження Кобзаря, патріотичні містяни організували ходу з українськими прапорами та мітинг. На зібранні лунали гасла «Слава Україні», «Героям слава», «Смерть ворогам».
За неперевіреною інформацією, в одному з сіл є двоє розстріляних. За яких обставин все трапилося, поки не відомо. Також є чутки про мародерство в деяких селах громади.
Городнянці відмовилися від гуманітарної допомоги окупантів. Хоча, як зізнається пані Світлана, часом дійсно було сутужно з продуктами харчування. Особливо в перші дні, коли навіть купити хліб було неабиякою проблемою.
– Одна справа, що треба було морально налаштувати себе до нових умов, – каже Світлана Томаш. – Інша проблема, що ми всі десь більше переживали за родичів у Чернігові, який постійно обстрілювали і бомбардували. Молоді городнянці після закінчення школи осідають переважно саме в Чернігові. Тому в усіх нас особливо серце боліло за наших дітей. Дуже важко було нам, коли не мали телефонного зв'язку, а отже не могли зв'язатися з рідними. Три останні дні перед відходом ворога також були тривожними, бо обстріли Чернігова знову стали запеклими.
Вони погрожували повернутися
Географічне розташування Городнянщини специфічне. Те, що по обидва боки кордону живуть родичі, означає, що родинні зв'язки збережуться. Інша справа – коли тепер родичі зможуть побачитися. Образа на росіян і білорусів в українців велика. На думку Світлани Томаш, путін війною ще більше поглибив прірву між народами.
– За весь час окупації особисто я жодного разу не спілкувалася з росіянами, – ділиться Світлана. – Я просто не могла через образу і ненависть дозволити це собі. Хоча деякі мої подруги насмілювалися в перший день їм говорити прямо в вічі: «Хлопці, навіщо ви сюди приїхали? Повертайтесь додому, бо тут ви загинете». Вони на це відповідали: «Нам все-одно: тут можуть убити, а повернемося, то там уб’ють». А от, коли окупанти тікали до кордону, їхні слова були вже агресивнішими: «Ми колись повернемося – і тоді вам капець!»
По вулиці Чернігівській напроти РЕМу залишився посеред дороги російський танк. Машина роззулась і далі рухатись не змогла
Залишали рашисти Городнянщину цілих три дні. Починаючи з 31 березня і до 2 квітня, колони ворожої техніки прямували без упину в напрямку Сеньківки. Люди плакали від щастя, проклинаючи російських зайд. Такі ж сльози щастя з'явилися у городнянців і тоді, коли до міста зайшли наші хлопці: люди йшли їм назустріч, кожен прагнув прихилитися та обійняти, пригостити гостинцями, запрошували до осель.
Як би важко не було, але Світлана Томаш не змогла пригадати жодного випадку, коли б вона зустріла серед городнянців тих, хто впав у розпач та зневірився. Каже, що навіть ті, хто втратив житло, майно, вірив у наших захисників, вірив у перемогу.
Підірваний окупантами міст у Політрудні
Наразі окупація позаду. Звичайно, тривога зберігається, адже війна на українській землі триває, а ворог зовсім поруч. Та сьогодні на Городнянщині життя починає налагоджуватися і входити в звичну колію.
Джерело: Сусіди.City. Автор Віталій Сергійко. Фото Новини Городнянщини
