Не лише військові, рятувальники чи поліцейські здатні бути героями. Інколи герої можуть бути непоказними, а увесь їхній героїзм - у буденних вчинках. Проте яких!
Про 65-річного Михайла Джолу в Ріпках кажуть — Герой війни. Саме так - з великої літери. Під час окупації чоловік щодня їздив через російські блокпости, там, де йшли ворожі колони, до віддалених сіл, щоб забрати молоко, яке потім безкоштовно роздавали людям.
Щодня кілька чоловік їхали разом з Сергієм Гарусом, головою громади, на російський блокпост, домовлятися, які машини сьогодні рашисти випустять з селища, пише тижневик «Весть».
У дворі за хатою Джоли — молоковоз з бочкою. Машина не власна. Михайло Петрович офіційно працює водієм в «Ічнянському молочно-консервному комбінаті».
— Зазвичай о третій ночі встаю і їду на села. З лаборантом. В обід усі молоковози повертаються на прийомний пункт у Ріпки. Здоровенна машина забирає молоко на Ічню.
Коли росіяни поперли через кордон війною, звичайна робота Михайла зупинилась.
— Уже ми були в окупації. З Ріпкинської адміністрації запитали, хто може з сіл молоко забирати. Водіїв на молоковозах у Ріпках багато. Погодились я і Микола Шмат, — згадує чоловік. — Шмат раз привіз, другий… і сказав, що більше не поїде. Я їздив. У села Гучин, Ямище — це один колгосп колись був, а тепер одне господарство (ТОВ «Україна»). Там доярки під обстрілами ходили доглядати за коровами: годували, доїли. А молоко дівати нікуди. 4 тонни молока виливали додолу. Отакенна яма, і молоко туди ллють, — з болем розводить руками. — А куди його? Війна, заводи не працюють. І я став їздити, забирати.
Виїжджав о-пів на дев’яту, через російський блокпост. До Гучина кілометрів 20. Якщо по хорошому, о пів на десяту Михайло там, завантажився на фермі, і назад. На виїзді з Ріпок на блокпості обов’язково «пошманають», машину перевірять. Перший раз телефон забрали, фотографії всі чисто передивилися. Віддали і розпорядилися, щоб більше не брав. Повертався — хотіли відібрати. Далі вже їздив без телефону.
Щоразу на дорозі росіяни у Джоли шукали зброю. Розстібнуть куртку, ретельно все обмацають.
— Я йому: «Синок, перед тобою машина, що молоко возить, а не танк. А за кермом дід сімдесяти годов». А він: «Отставить разговоры! На землю!» Присів, кажу: «Та в мене ж і в руках нема нічого». «Встать! Машину к осмотру!» У кабіні все перевертали, пушку на молоковоз наставляли. Лізли, відкривали бочку, дивилися. «Теперь за мной едь», — командує. Вони на БМП, я проїхав за ним до траси. Зупинились, питають: «Де Ріпки, де Ямище. Це яке село?». Кажу, поїхали за мною до блокпоста, там розкажуть.
— Розвертали його, було, і зі сльозами приходив. А я одежу ховала, щоб не їхав, — виходить з хати Ольга Леонтіївна, дружина. — Вперся: «Усе одно поїду, буду воювать!»
— На воротах отак стояла, не пускала! — сміючись, розставив руки в сторони Михайло.
— Дуже переживали за чоловіка?
— Та тут уся вулиця! Усі Ріпки за нього переживали! Він же один молоко привозив. Страшно було, виглядали: їде чи ні. Коли повертався живий, з молоком, усі баби біля адміністрації його обнімали, цілували, — згадує дружина. — Додому зразу не йшов, чекав, поки ті 4 тонни молока порозливають. Потім ще в сільгосптехніку трохи завозив. Машину там мили. А ми вдома сидимо, дивимось: як під двохетажкою молоко волонтери роздають, значить, все нормально, батько живий.
У Вербичах Михайло проїхав, а машину легкову, що слідом їхала, розстріляли…
— Мене пропустили. А там дві машини поранених кацапів було. У крові, забинтовані. Мене зупинили ще під Голубичами: «Что везешь?» «Молоко». Бах! «Быстро исчез отсюда!». Я й поїхав. А за мною «Волга». Щоб колону пропустити, мужик з легковика вийшов. Вони показали йому перейти дорогу. Той перейшов, а росіяни машину «Бу-бум!». І нема. Мужик пішов далі пішки. З Вербичів він. Не знаю, хто з ким домовлявся. Мені голова сказав: на блокпосту в Ріпках тебе пропускатимуть. А далі — як получиться.
Кілька разів росіяни ріпкинця клали на землю. А вони ж самі короткі, — відміряє собі долонею по пояс Михайло Джола.
— Поставити автомат поряд, то врівень з автоматом буде. Під Ямищем зупинили, три таких дрібних вискочили. Шо мурав’ї. І падати додолу заставляли, і машину до гайки перевернули — перетрусили всю. А я ще тільки по молоко їхав. Питання задавали, я пояснюю, а воно стоїть: «Да – да – да –да…». Питаю: «Ти хоч розумієш, про що я тобі кажу? Я тобі руським язиком відповідаю». «Панімаю, панімаю». «Ну, так я поїхав». «Стоять!» Я ще раз пояснюю: «Це — молоковоз. Не танк. Я везу молоко. Мене пропустили ваші. Там блокпост на горі». А він автомат знов мені в морду тиче, — флегматично розказує Михайло Петрович. — Я ще раз питаю: «Ти мене точно поняв?» Поблимав: «Ладно, едь».
Місяць їздив, і щодня вони Михайла так тероризували. Кожен обшук робив. Якось Джола бачив, як росіяни втікали з Чернігівщини.
— Не хотілося послати все до біса і не їхати? Невже не страшно було?
— Як тобі пояснити… Страху ніякого. А от коли їх зустріну, стоять з автоматами,мене отак колотить починало. Подушив би, а зробити нічого не можу.
Виїжджаю, там: «Бу-бух!», тут «Ба-бах!» За Осняками — Велика Вісь, звідти росіяни на Чернігів стріляли. А мені тудою їхати. В Осняках і бухкало, і бахкало, і свистіло над головою. Молоковоз ходором ходить, а я їду, — регоче Михайло Джола.
Машина, на щастя, лишилася ціла. На удачу Джола возив з собою купу іконок у кишенях.
— Сусіди цікавляться: «Йано тобі нада?». Може й не нада, але поїду. Кажуть мені: «Уб’ють». Ну вб’ють, то вб’ють. Хтось же должен їхати.
— Люди ще й тепер дякують, — просльозилася Ольга Леонтіївна, дружина.
— А премію виписали?
— Аякже! І продукти давали, хліб.
— По закінченню бойових дій Сергій Гарус приїхав до нас додому. Подякував. І вручив премію, 10 тисяч гривень. «Це вам за роботу». Як моя зарплата на ічнянському заводі за місяць приблизно.
А вже при своїх, як росіяни пішли, молоко з дівками в Чернігів возив, продавали по 13 гривень за літр. Дояркам же в колгоспі зарплату треба платити.
Читати також: У селі під Черніговом росіяни розстріляли трьох молодих хлопців з БТР
