Родина Олени Мосіч та Петра Дулі у Смичині, що на Городнянщині, живе вже дванадцять років. Першого березня, коли рашисти влаштували незрозумілий обстріл у селі, постраждала ціла вулиця, в тому числі й обійстя подружжя. Снаряд влучив у літню кухню, яка зайнялась і згоріла дотла. Постраждав і будинок — понівечився дах, вилетіло два вікна, сталеві уламки позастрягали у стінах. А найголовніше — жаху натерпілися всі п’ятеро дітей, які якраз знаходились у приміщенні. Вони й досі оговтуються від пережитого й лякаються гучних звуків.
Олена з Петром жили на Прилуччині. Бог не послав їм власних дітей, тож вони вирішили подарувати сімейне щастя й нерозтрачене батьківське тепло малюкам, які залишились без родини. Таким чином у них з’явився п’ятимісячний Максимко та згодом — дворічна Даша з Будинку маляти.
— Ми жили в селі, тримали господарство, город порали, — розповідає Олена. — Ніби все й нічого, та душа все одно до рідних місць тягнулась, у Седнівський край, звідки я родом. А потім якось я побачила, що сусідка моїх малюків все до себе підзиває, щось втолковує їм. Дослухалась — аж вона допитується, чи знають Даша та Максим що вони нам не рідні, з інтернату? То я й кажу чоловіку — треба переїжджати кудись, щоб лихі люди раніше часу не травмували малят, адже злим язикам замок не почепиш. Підростуть — самі розкажемо, бо правда ж все одно рано чи пізно випливе, а поки що не час, маленькі вони.
У Седневі в Олени живе рідна сестра й племінниці. Вони й заходились підшукувати житло для рідні. Але будинки в селищі були дорогі, простій родині не по кишені. Тоді й нашукали будиночок з двох кімнат у Смичині, який недалеко.
Переїхали сюди з усім господарством — коровою, свинями, курми, качками, гусьми. Почали облаштовуватись, розбудовуватись, зараз будинок радує затишком, просторими кімнатами, сучасним ремонтом. Даша з Максимом почали ходити у дитячий садочок, затим у школу. З часом Олена з Петром зважились розповісти дітям правду про їхнє народження. Донька пережила цю новину менш емоційно, а Максимку довго не давала спокою думка, що його біологічна мати відмовилась від нього ще в пологовому будинку. Все запитував: «Можна, я поїду, знайду її? Просто хочу подивитися тій жінці в очі й спитати за що вона так зі мною?». Але згодом біль притих і зараз хлопчина почувається старшим у великій родині, яка, крім нього, дала тепло й любов ще не одній дитині.
Зважившись створити дитячий будинок сімейного типу, Олена з Петром стали батьками й для Роми з Михайликом. Обидва братики з Ніжина, були налякані й неконтактні. Другокласник Мишко плакав усю дорогу й боявся. За пів року хлопчики вже освоїлись під дахом нової домівки та потоваришували з іншими дітьми. Але їхня матір таки опам’яталась і подзвонила Олені з тим, щоб віддала їй синів назад.
— Я їй сказала, що не буду противитись, якщо вона серйозно переглянула свою життєву позицію, — каже Олена. — Навіть підказала куди звернутись, щоб її відновили в батьківських правах. Так наші хлопчики повернулись у рідну домівку. Ми їм на прощання подарували по телефону й попрохали, щоб дзвонили, розповідали як у них справи. Довго не було вісточки. А потім Михайлик подзвонив з іншого номера і тихенько так: «Мамо? Це я, Мішка». В мене ледь серце з грудей не вискочило. Дитина сказала, що їм заборонили нам дзвонити, але в них усе добре, ніхто не ображає. То я йому й кажу: «Синочку, ти мій номер вивчи напам’ять, як Отче наш. Якщо, не дай Бог, щось трапиться чи просто допомога потрібна буде — дзвони в будь-яку годину дня чи ночі, ми зробимо все, що зможемо».
Найстарший Станіслав нині вже вийшов з під опіки родини. Він закінчив військовий ліцей і живе окремо, працює. Олена каже, що хлопець, який доводиться рідним братом Владиславу і Вероніці, які зараз теж під їхньою опікою, весь час прагнув волі, самостійності й життя у великому місті. Батьки вважають, що кожна дитина має право вибору, тому власного бачення їм не нав’язують. Але заповідають всім однаково: у критичній ситуації ви, навіть ставши дорослими, знайте: у вас завжди є куди звернутись і до кого прихилитись. Ми вас завжди чекаємо.
Найменший у родині зараз 11-річний Сашко. Він жив у патронажній сім’ї в одному з сіл Чернігівського району. У дитячий будинок сімейного типу до Олени й Петра потрапив два роки тому. Хлопчик жвавий і з принциповим характером. Втім, мама Олена запевняє, що всі діти різні й до кожного потрібен свій, індивідуальний підхід, своє слово, своя ласка.
— По закону ми за них усіх відповідаємо доти, поки вони не закінчать навчання й не підуть у самостійне життя, — каже жінка, чиї очі світяться материнською мудрістю. — Але то все на папері. А по життю вони назавжди наші, рідні. І цей зв'язок батьків і рідної дитини між нами й кожним з них назавжди.
Всі діти, які зараз живуть у родині, навчаються в Смичинській гімназії. Охоче допомагають мамі й батьку по домашньому господарству. Родина утримує три корови, свиноматок, курей, гусей, качок. Розбагатіли й на хвостатий народ — сюди з Прилуччини приїхали з трьома собаками, нині мають аж сім. Господиня розводить руками: «А не вигониш же. То саме якесь нещасне приб’ється, то діти цуценя принесуть. Живі ж душі. Так і живемо. Ось, остання наша знахідка, — киває у бік вольєра, де бігає розкішний пес, схожий на вівчарку. — Прибився, прижився. Тільки ось поранення отримав осколком під час обстрілу. Війна нікого не жаліє — ні людей, ні тварин».
Те, що обійстя дитячого будинку сімейного типу знаходиться далеченько від центру села й від траси, та ще й у тихенькому провулочку — своєрідному «апендициті», врятувало від постійного споглядання під вікнами ворожої техніки. Бачили велику колону тільки одного разу, у перший день війни, 24 лютого. Тоді російські солдати, мабуть, заблукавши, їхали їхньою вулицею, а потім розвертались і рушали назад.
— Ми тоді понад шістдесят одиниць техніки нарахували, так, Петро? — Олена звертається до чоловіка. — А потім колони рухались в об’їзд нас, але нам добре було їх через поле видно. Ото й 1 березня я теж вийшла з хати, стала на городі подивитися що там гуркоче. Ми тільки з літньої кухні увійшли, там по господарству справлялися. У нас там і газова плита була, й веранда розкішна. Діти всі в хаті були. А ті аспиди як почали стріляти! Я — у хату, до дітей. А Максимко, старший кричить: «Мамо, падай, лягай на долівку! Повзи от сюди!». Він, дитина, нас усіх до погреба повиводив. Бо довкола не тільки гуркіт був, а й кіптява, пилюка.
У будинку від обстрілу пошкодило дах, повилітали вікна. Зазнали руйнувань і дровітня та гараж, побило дві автівки. А літня кухня, куди трапилось пряме попадання, загорілась десь за пів години після влучання й згоріла до фундаменту. Чого знялась стрілянина — селяни лише здогадуються. Хтось каже, що русня сама ж по своїх стріляла, хтось — що запеленгували нібито телефонну розмову, коли люди передавали дані про кількість ворожої техніки, хтось — що ворогу здалось, ніби в саду знаходяться українські військові. Олена сміється : «А в нас на городі опудало високо на щаблині висіло. У платтячку. То я кажу, що це ота наша дівка приманила вояк, яким все одно з ким воювати».
Стрілянина продовжилась по вулиці кулеметними та автоматними чергами. Родина з дітьми дві доби сиділа у сховку. Постраждало кілька будинків на вулиці. У сусідів снаряд пройшов наскрізь через кілька стін, кажуть Олена з Петром, а сусідка в цю мить сиділа на дивані. Шкоди наробило — й сіновал горів, і корову у хліві вбило, а виявили нещасну тварину лиш вранці.
Нині господарі разом з дітьми відновлюють оселю. На час нашого візиту якраз ставили нове вікно у вітальні. Дякують міській раді за допомогу будматеріалами. У цей же день волонтери подарували родині новенький велосипед — щоб зручніше було селом переміщуватись. Життя потроху входить у звичне русло. Притихають страхи від пережитого. Адже любов лікує все. А саме вона головний метод виховання в родині Петра і Олени.
Джерело: "Новини Городнянщини"
