Олег, як, мабуть, і більшість українців, не вірив у повномасштабне вторгнення росії в Україну. Разом із тим він впевнено називає війну на сході держави війною, яка тривала понад вісім років. Згадує, як прокинувся від галасу сусідки в під’їзді о шостій ранку 24 лютого. Після перших прильотів по місту чоловік пішов здавати кров на донорство, бо вже знав про поранених. Повернувся додому, а у дворі - ворожий «Град».
Разом із товаришем Олег пішов до військкомату. Зізнається, що з першого разу не вийшло: дружина не знала, а зупинила сестра. З другої спроби Олег потрапив-таки до війська. Захищав Чернігів, займаючи рубежі оборони на лижній базі (спортивна лижна база Олімпійського резерву України).
- Перші дні ми знаходилися в приміщенні. Потім командири сказали переміститися в підвал. І через пару днів до нас прилетів літак. Лижна база перестала існувати, - згадує Олег. – Про сон на посту і думати не приходилося, а очі в темряві працювали в сто разів сильніше.
Період з 8 по 29 березня для Олега здавався вічністю. Йому та побратимам вдалося пережити десятки обстрілів, стримати атаку російського війська, особисто на собі виносити пораненого товариша. А пізніше, вступивши у калюжу крові, прийти на те місце, де від прямого попадання в серце загинув його командир взводу.
На думку Олега, ворог вважав, що воює чи не з цілою ротою. Їх же було не більше 40 чоловік. Усіма своїми силами та за підтримки підрозділів танкової бригади українським захисникам вдалося втриматися самим та втримати Чернігів.
Фінальною датою боїв на лижній базі Олег називає 22 березня, коли росіяни зайшли прямо до них.
- Я особисто нарахував п’ять «Тигрів», може, звичайно, у страху очі великі… Хто каже чотири. Та я бачив п’ять і одну «беху». У нас почало закінчуватися бк (боєкомплект) і було прийнято рішення відходити, - розповідає військовий.
Усімох Олегу та його товаришам вдалося залишитися живими та врятувати поранених.
- Я розумів, що ми повинні залишитися живими. Не було паніки чи тривоги абсолютно. Нам допоміг вийти місцевий хлопець. Ми прийшли до військових з першої танкової, нас нагодували, напоїли чаєм та поклали відпочивати. Наступного дня ми знову повернулися на лижну базу.
Далі почався відхід російських військ за державний кордон України. Тікали так, що «аж автомат забули у дворі».
- І хоч тут наразі відносно тихо, ми розуміємо, що далеко ще не все закінчено. Розслаблятися ще дуже-дуже рано. Ми завжди на сторожі. Бо таке відчуття, що вони десь поруч…
Читати також: Прилетів в Україну за день до нападу росії: про бойового медика ОК "Північ"
Джерело: ОК "Північ"
