Російські військові окупували Седнів увечері 24 лютого. Розмістилися в приміщенні ради і на крохмальному заводі в амбулаторії. Техніку ставили і ремонтували на території дитячого табору «Веселка». У Будинку творчості облаштували госпіталь. А ще жили прямо у приміщенні селищної ради.
— Гляньте, як у нас чисто і красиво, і вже не відчувається смороду, — розчиняє двері до зали засідань 53-річна Тетяна Мориляк, в.о. голови Седнівської селищної ради Чернігівського району. — Ми і панно із зображенням Седнева, яким росіяни завішували вікна, відчистили, склеїли і повернули на місце, — торкається до картини на стіні. — І меблі новіші поставили. Вони ж ті, що були, порозбивали, обшивки порізали.
Перша їх хвиля була не агресивна. Ходили з червоними пов’язками, казали, не будуть нас убивати. Сподівалися, що їх зустрічатимуть короваями, а так не сталося. Друга і третя навали були зліші. Не дозволяли ходити ввечері, наставляли автомати і обкрадали будинки. Вивезли не один «КамАЗ» речей. До селищної ради теж украдене стягували. Його тут отакенні гори лежали, — піднімає руку над головою Тетяна Миколаївна. — Не тільки нові речі, а все, що знаходили. Ось дотепер лишилася чиясь стара прасувальна дошка.
Що тут творилося перші дні! Усе дрижало, гуркотіло. Ховалися в погребі. У нас сім’я — дев’ятеро людей, у тому числі внуча, якому пів року. За час війни наш собака вивчив, що таке «бомблять». Одного разу біжимо до льоху, а пса немає. Шукаємо, не можемо знайти, а виявилося, поперед нас заскочив.
Усі печатки, правоустановчі документи з селищної ради працівники встигли забрати. Лишилися рішення сесій, інша документація. Орки повідкривали сейфи, які змогли, але паперів не забрали.
Коли одні виїхали, а другі ще не заїхали, я прийшла і запакувала решту документів. Їх винесли із заступником Олексієм Барановським через чорний хід. У всіх кабінетах були вибиті двері, у деяких навіть з коробками. На підвіконня орки позатягували сейфи. Вікна заклали блоками — розібрали частину сараю, який за селищною радою. Позавішували шибки нашим панно та іншими речами, щоб не видно було світла з приміщення, боялися. Комп’ютери розкурочили. Сейф у моєму кабінеті не змогли відкрити, отож розрізали болгаркою. Та поживитися там було нічим. Покрали комп’ютерну техніку, флешки,обігрівачі «УФО».
Я ходила забирати документи з фінвідділу, хоча чоловік і не пускав. Сказала, через півгодини повернуся. Час минув, мене немає.
Юрій прийшов дивитися, де я. Допоміг перетягти мішки з паперами до директорки Будинку культури Лідії Могилевець. І раптом поряд, у центрі селища, зазвучали кулеметні черги. Я йому кажу: «Ти йди, а в мене ще справа є».
Пішла забирати десять пачок чистого паперу, які залишилися у фінвідділі. Думала, війна скінчиться, треба ж буде на чомусь писати.
Юрій сказав: «Як не вернешся, я тебе вб’ю». А тут як гехнуло, якраз росіяни вдарили по мобільних вишках. Я ж тоді не знала, що стрільба не загрожує мені. Думала, що буде, те й буде, — пригадує Тетяна Мориляк.
— Вас рашисти шукали?
— Аякже, і заступників, Валерія Зарецького та Олексія Барановського. Олексію довелося потайки вибиратися з селища, через річку. Він тоді у воду впустив телефон, а я не знала і не могла додзвонитися, переживала за нього.
Шукали й атовців. Але ходили за старими адресами. Якщо колись була вулиця Калініна, а то зараз Калинова. Питали в місцевих, де ті вулиці. А поки дійдуть, тих, кого шукали, уже попередили і сховали.
Просили місцевих привести владу, щоб здалася. Люди не повелися, сказали, що голови немає ще з грудня. Є секретар, яка виконує обов’язки, бігає по селищу, шукає хліб, молоко.
- Я і справді моталася. Бувало, по 25 кілометрів за день намотувала. Велосипедом з чоловіком їздили в село Макишин на Городнянщині за продуктами. Російські військові в Макишині не стояли. Магазини там працювали. Це в Седневі та селах над трасою російські військові грабували магазини. Брали ковбасу, шоколад, горілку. А все інше свої порозтягали.
Знаєте, до війни я ніколи не матюкалася. А тут уже не добирала слів. Знайшлися нелюди, які пригрозили, що здадуть мене оркам, а ті розстріляють усю сім’ю. Нехай мене, а внученя-янголятко за що? Усю ніч ми не спали і вирішили виїздити з Седнева. Це було 25 березня.
Переживала, що розстріляють нашу машину.
Отож чоловік залишився вдома з мамою, а нас сімох добрі люди вивезли. Як переправлялися, це окрема історія. А за кілька днів після цього росіян вигнали з області. І я повернулася до Седнева. У селищній раді в кожному кабінеті було нагиджено. Орки понакладали купи на наші прапори, документи, підлогу. Вони, де ходили в туалет, там же і їли, пили. Стояли тарілки з недоїдками, багато пляшок з-під спиртного. У залі засідань, де проводимо сесії, стояв сейф-сундук, оббитий металом, прибитий до підлоги. Так вони в нього і мочилися і випорожнювалися. Сморід стояв такий, що словами не передати.
Як вони там жили, поруч з тим сейфом-сундуком? У вонізмі? Я не знаю. Усі працівники селищної ради взялися наводити лад. Той сундук четверо чоловіків у респіраторах виносили. Добре, ще з довоєнного часу залишились таблетки дезинфектора, то ж їх змішували з рідким милом і водою і перемивали все по сто п’ядесят разів. Кілька тижнів драїли. Я забрала додому випрати прапори.
— Вас нудило від чужого лайна?
— Намагалася на цьому не зациклюватися. Я ж не одна, гуртом наводили порядок. Через вонізм ми перефарбовували все, аби запах фарби хоч трохи перебив. Тхнуло також їхнім брудним взуттям та одягом, який вони покидали, речами, що понастягували. Коли виносили все, знайшли бойлер, поцуплений з будинку творчості. Люди приходили, шукали своє майно. Щоб позбутися гидкого запаху, літо й осінь, поки не почалися холоди, роз- чиняли вікна. І більше чим через пів року таки позбулися смороду. Доки вигрібали, відновлювали електропостачання (вони ж усе порозбивали, порозривали). Ми працювали в ліцеї.
— Тетяно Миколаївно, орки тільки в раді понасирали?
— Гидили в приміщеннях крохмального заводу, у магазинах, усюди, де побували. Люди після деокупації скаржилися, що в них не було хліба і ковбаси. А я їм говорила: «Не гнівіть Бога. Ви живі, ваші родичі живі, житло вціліло. У вас була електрика весь час, газ, люди, які все це забезпечували». Звісно, було важко, але не так, як у Чернігові, який щодня обстрілювали й бомбили. Більшість це усвідомлює та є такі, що до них і досі не дійшло. Хоча російський сморід чули й орків бачили.
"Час Чернігівський" писав про зрадників та колаборантів:
- Судять екс-директорку ліцею з Києва: розповідала ворогу про дислокацію 1-ї танкової бригади
- "А где больничка для военных, знаешь?" - подробиці затримання шпигуна на Чернігівщині та реакція родичів
- Під час перевірки на блок-посту: на Чернігівщині виявили двох прокремлівських агітаторів
Джерело: «Вісник Ч» від 1 грудня 2022 року, авторка Валентина Остерська
