При в’їзді в село Левковичі Михайло-Коцюбинської громади — пам’ятник 34-річному Ярославу Вараві, 46-річному Олександру Орішку, 51-річному Олександру Деркачу та 33-річному Сергію Немченку, розстріляних рашистами 28 лютого 2022 року. Серед білого дня в центрі села. Там, де були тіла, стоять живі та штучні квіти.
— Ярослав лежав отут, — показує 33-річна Аня ВАРАВА, вдова. — На обличчі наче посмішка, рука за головою. Під головою куртка. А ще три хлопці неподалік.
Повномасштабне вторгнення застало нас удома. Дивилися по телевізору новини. Показували, що чоловік голіруч зупинив танк. Ярослав так надихнувся цим. Сказав: «Ми не гірші, теж спинимо». Наказав нам ховатися в лісі, бо орки можуть хати палити. А сам лишився в селі, — пригадує Аня.
— Пішли з вагітною подругою. Я сиділа під березою. Шестирічний син Святослав у мене на руках. Бахкало, бухкало. Не врахували, що в лісі всі звуки подвоюються, а то й потроюються. Страшне було відлуння. І холодно. 27 лютого повернулися додому.
«На ньому сніг не танув»
— Кажуть, ваш чоловік з друзями нібито готували коктейлі Молотова?
— Хтозна. Перша російська колона їхала селом до Михайло-Коцюбинського в обід 28 лютого. Я вискочила в центр подивитися. І тут чоловік подзвонив: «Ще раз побачу, що вискочила, не знаю, що зроблю». Він мене бачив, а я його ні. Потім ще раз зателефонував: «Нікуди не виходь, бо руські стоять попід хатами». Відповіла: «Добре». Після цього набирала йому ввечері, і не раз. Не брав слухавку. Подумала: може, у батьків. Настільки була зморена після лісу, що звалилася.
1 березня о 6.00 знову стала йому надзвонювати. Марно. Світло пропало, зарядки на мобілці лишилося вісім відсотків. І тут подзвонила його сестра з Польщі: «Там хтось прийшов до матері. Щось з Ярославом. Іди подивися». Сина Святика попросила: «Сиди і нікуди не виходь». Іду, а назустріч свекруха. Каже: «Аню, лежить…» «Як?» «Мертвий».
Першими прийшли батьки Серьожу забирати. А за ними — ми. Стала перевіряти пульс у чоловіка — немає. За нами прийшла дружина Орішка, вона так кричала. Деркача забрали останнім.
— За життя Ярослав був 100 кілограмів, а мертвий здавався ще важчий. Ледь учотирьох на тачку його підняли. Веземо, на людях сніг тане, а на ньому ні. Мене це так вразило.
Орки їздили селом, люди ходити боялися, а до нас неблизько. Та й свекруху не хотіла ще більше травмувати. Отож нагріла води і сама обмила чоловіка. Роздивилася поранення. На спині як від штик-ножа і вогнепальне. Геніталії повністю розірвані і поранена нога. Ледь натягла на нього весільний костюм.
Потім пішла на город могилу копати. Земля десь сантиметрів на десять була мерзла. Коли копала, вулицею їхали орки — крізь дерева город проглядається. Аби не побачили, падала разом з заступом на землю. Їдуть і ціляться. Думала: не вистачало мені зараз тут полягти.
Труни не було. Загорнула тіло у плед, який подарували куми Ярослава — у нього два похресники. Ще у ватну ковдру, потім у плівку, бо розраховувала на ексгумацію. Прийшли кілька чоловіків. Вирівняли могилу і винесли тіло.
Найкращі моменти спільного життя зринули в пам’яті.
«Ярослав навчив мене бути сильною»
Ми сім років зустрічалися і вісім прожили. Я з Менщини, з родини вчителів. Приїздила до бабусі та тітки в Левковичі. На озеро пішла купатися, і він був там. Познайомилися. Дивлюсь, гарний хлопець. Такі красиві очі і… козляча борідка. Ще подумала: її б збрити. Через рік стоїмо з двоюрідною сестрою, вона каже: «На тебе так Яша дивиться». «Що за Яша?» «Ярослав. Ви торік познайомилися». Так і закрутилося. Мені було 15 років, він на чотири старший. Мати в нього була директором школи. Згодом завідувала дитсадком.
Казав друзям: «У мене буде така дружина, що заздритимете». Купили обручки. А вони лежать і лежать. Говорю: «Не зрозуміла. Давай здавати та щось купимо». Запитує: «Тобі треба штамп?» Кажу: «Треба».
7 вересня 2013 року одружилися. Потім повінчалися. Купили будинок у селі. Я вчилася в чернігівському педуніверситеті на вчителя біології та хімії. І підробляла в Чернігові на ринку, продавала каву. Чоловік працював трактористом у селі.
Не вміла готувати, поратися. Він мене всьому навчив. Іноді навіть змушував вчитися. Казав: «Раптом що, ти маєш усе вміти». Подружки купили заготовки на піцу, накидали всього. Я ж — ні. Сама тісто замішую, печу. Вареники, голубці, котлети — усе сама. Ремонт удвох робили. Він пошпаклює, я затираю, ґрунтую, клею шпалери. Завжди вчив: «Дивись: оце так, а це так». Показав, як користуватися інструментами. Тільки на мотокосі не вміла міняти волосінь. Але згодом зуміла. Завдяки Ярославу стала сильною.
Мріяли про дитину. Та не виходило. Мені зробили операцію. І в 2015 році народився син Святослав.
Після практики зрозуміла, що вчителювання — то не моє. Трохи попрацювала в дитсадку. А в 2019 році пішла в місцеве сільгосптовариство «КВЮС-АГРО» диспетчером. Там же працював і Ярослав. Заміряю гектари, вимірюю затрати пального, роблю документацію.
У 2021 році завагітніла вдруге. Ми навіть ім’я доньці обрали — Зоряна. Та за тиждень до декрету втратила дитину. Плід замер. Це було в жовтні. Кілька місяців відходила від втрати та операції.
А тут ще й війна.
— Після смерті чоловіка дала собі слово — завжди казати сину правду. Отож не приховувала від нього, як загинув батько, — продовжує Аня.
— За що ж їх розстріляли?
— І досі правди не знаємо. Можемо лише зіставляти, хто що чув. Люди чули постріли, а я — ні. Хоча і живу найближче до того місця.
Уже згодом дізналися негласне правило орків — якщо на вулиці людей понад двоє, розстрілювати. Їх було четверо. Усіх і поклали.
10 березня перебили газопровід, зник газ. Готувала у дворі, на вогнищі. Бачу, ідуть росіяни. Я Святика зразу в хату. А саму трясе. Вони з автоматами, а я з сокирою, якою дрова рубала. Вони: «Знаєте щось за коктейлі Молотова?» Кажу: «Ні. А що таке?» «Ми їх знайшли…». «За що вбили мого чоловіка?» — спитала. А вони: «Ми не вбивали. Ми — як поліція. Єслі вас тут будут обіжать, приставать. Наші воєнниє такіє шизонутиє…».
Промовчала, а про себе подумала: добре, що напередодні повідколупувала нарощені червоні нігті. Аби, не дай Боже, орків не спровокувати на глум.
«Психолог працювала зі мною три місяці»
Перепоховання 16 квітня було дуже важким. Четверо вбитих і троє померлих. Сільрада дала домовини. Хрести варили самі. У кого яка була тканина, оббивали нею труни.
Коли побачила Ярослава в морзі в пакеті, мене накрила панічна атака. Тітка одного з загиблих дала номер психіатра. Я пояснила йому свої проблеми. Спочатку були снодійні, бо не спала, та антидепресанти. Як овоч ходила. Потім друга панічна атака. Отямилася на підлозі у ванній. Чую стук. Думаю: хто там стукає. А це в мене у скронях, і пульс зашкалює. Виходжу, а син забився між меблями, плаче і каже: «Чого ти мене побила?» Я ж нічого не пам’ятала. Це був перший дзвінок, що мені потрібна допомога.
До війни підробляла копірайтером. І коли вернулася в мережу, знайома дівчина порадила звернутися у фонд «Діти героїв».
Там нам надали психолога. Спочатку сину, а потім і мені. Психолог працювала зі мною три місяці. Онлайн, по зуму. Докопалася, чому мене не попускає. Виявилося, не пропрацювала втрату доньки.
Святику безплатно дали кросівки від «Інтертопу» за 800 гривень. Була вражена. Допомогу отримуємо і досі. Дрова, планшет, одяг, взуття, канцелярію, дуже багато всього. На зиму не заповнювала заявки, та нам, однак, прислали сертифікат на три тисячі гривень. Усього сину накупувала. Завдяки фонду Святослав займається англійською і програмуванням.
— У Ягідному людям, яких тримали в підвалі, виплатили по сто тисяч гривень. А вам, як родині розстріляного, були виплати?
— Офіційно ми не були в окупації. Тому не дали грошей ні мені, ні дитині. Хоча орки стояли в селі місяць. Пенсія дитині по втраті годувальника 2750 гривень. У Пенсійному фонді за ідентифікаційним кодом чоловіка дивилися, чи вистачає стажу на пенсію. 11 років є. Добре. Питаю: «А якби не було? «Мінімальну якусь би отримували». Була в шоку.
Син займається брейком. І не тільки. Вожу його на заняття до Чернігова. Купила машину «Рено Меган» за 5900 доларів. До війни чоловік придбав новенький трактор. Його продала за три тисячі доларів, а ще старенькі «Жигулі», четвірку. Додала заощаджень дві тисячі доларів і тисячу отримала допомоги від фонду.
Місцева влада кілька разів привезла продуктову гуманітарку, ковдру, матрац. Я подала заявку, щоб дали деревини, цвяхів і шиферу. Склали акти. Чекала, чекала…
Добре, що інший благодійний фонд допоміг. Виділив гроші на вікна, двері, дах, матеріали. А за роботу треба було самій платити. Довелося знімати з кредитки. Залізла в борги. Дякувати нинішньому чоловіку, ми їх закрили.
Нові стосунки
— Дмитро — військовий. Йому 43 роки. Був одружений, у нього доросла донька. Його мати живе в Левковичах. Отож ми були знайомі. У червні 2022 року поїхала оформлювати документи в Чернігів. І там випадково з ним зустрілася. Випили кави. Він знав про моє горе. Запропонував: «Давай щось допоможу». У мене за сараєм дерева побиті осколками, треба було попиляти. Сказала: «Якщо хочеш, приїжджай. Хоча я і сама вмію користуватися бензопилою».
Перший раз приїхав, попиляв. Удруге вже паркан ставили. Діма сказав: «Уперше бачу жінку, яка вміє користуватися шуруповертом, болгаркою, бензопилою». «Ти ще багато про мене не знаєш», — відказала. Бачу, дитина моя до нього тягнеться. «Коли ще приїдеш?» — питає. А він приїздить і квіти мені несе. Зауважила: «Що ти надумав? Квіти волочиш. Я колюча, як їжак. Не вийде в нас нічого». А він: «З чого ти взяла? Ну не вийде, так не вийде. Та я спробую. Я дуже впертий». «І я теж уперта. Зі мною тобі прийдеться складно. Сумніваюся, що ти мене вивезеш», — відказала.
Ярослав снився тричі. Наче стоїть і зникає. Удруге — наче живий прийшов. Говорить: «Знаю, що ти з іншим зустрічаєшся. Дзвони, кажи, що чоловік повернувся». Утретє йому розповіла, як Святик, як у нас справи. Сказав: «Я більше не прийду».
Пішла до Ярика на могилу і все йому розповіла. Попросила: «Подай знак, правильно я роблю чи ні. Якщо вийду з цвинтаря і зустріну жінку, то, справді, я така хрінова. І розірву ці стосунки, доки не зайшло далеко. А якщо чоловіка, то все нормально». Вийшла з кладовища — нікого немає. Та через трохи зустрічаю хлопчика, якого звуть... Діма. Він: «Тітко Аню, здрастє». А я подивилася на небо і кажу: «Ярославе, ти за ці стосунки мені його послав?» І видихнула.
Справа про розстріл чотирьох жителів Левковичів ще розслідується. Поки що підозри нікому не висунули.
Джерело: "Вісник Ч", Валентина ОСТЕРСЬКА, Олена ГОБАНОВА, Марина ЗАБІЯН. Фото з сімейного архіву.
"Час Чернігівський" писав про таке:
- 34-річного росіянина підозрюють у розстрілі пʼятьох цивільних у селі на Чернігівщині
- Жінка із Чернігівщини пережила і нацистів, і росіян. Тепер допомагає людям
- Тікаючи з Чернігівщини, росіяни кілька днів ховалися в місцевих погребах у Великій Дорозі
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
