Панотець хрестив бійців, вінчав пари на фронті, їв з ними кутю та святив паску, разом із військовими молився під час страшних обстрілів. Минулої весни, коли війна підійшла впритул до Чернігова, пережив усі жахи полону – і його віра та молитва рятували його і тих, хто був поруч.
Євген Орда - військовий капелан і багаторічний волонтер, людина, яка не раз бувала у гарячих точках на Сході і пережила ворожий полон.
«Для мене служіння Богу і Україні є невіддільним"
«Капелана на війні чекають усі, – каже отець Євген. – Він дає нашим бійцям духовну основу. Звертаються зі своїми проблемами, звертаються по розмову, по розраду. Священик для військових на фронті – як батько, як мати і насамперед – як людина, з якою можна поговорити, вилити душу. Яка це велика сила, коли хтось просто сяде біля тебе і послухає, але з любові…».
Він впевнений, що люди на війні починають вірити. Вірять у своїх побратимів, у підтримку і любов, молитви рідних і близьких за себе. І, звісно, приходять до Бога. Для бійця, який проходить такі неймовірні випробування, віра в те, що він може вижити завдяки молитвам – своїм і рідних чи близьких, мами, дружини, коханої, дітей, дає сили й стимулює до наснаги в тій боротьбі.
Люди потрапляють на війну – і починають молитися. Перший «прильот» – і всі згадують молитви, а навіть якщо їх не знали, то моляться власними словами.
Війна – це дуже страшно, це завжди руйнація. І не лише фізична, коли снаряди руйнують все довкола. Насамперед це руйнація звичного порядку нашого життя, до якого ми звикли. І найважливіше у таких обставинах, коли руйнується звичайний світ, не втратити сенсу, ділиться отець Євген.
Багато військових розповідають, що не раз на фронті ставали свідками Божих див. Всі, хто врятувався після сильних обстрілів, розповідали, що читали молитви, що відчували на собі Божу підтримку і допомогу.
«Тому – так, з мого досвіду, на війні невіруючих майже немає. Хоча у мене є дуже гарний друг-військовий, він сміливо воює, але в Бога не вірує. Ми з ним не раз спілкувалися, мене як людину він поважає, але сам є атеїстом. Проте недарма кажуть, що винятки тільки підтверджують правило. Головне, щоб у хлопців не пропала віра в те, що вони воюють за Україну, що на них удома чекають, що вони потрібні родинам і державі», – наголошує отець Євген.
Молитва і віра – ось що рятувало самого панотця, коли минулої весни він потрапив до російського полону.
«Переживав за дітей, – говорить чернігівець і голос його здригається. – Розумів, що хай що б там не було зі мною (а було таке, що окупанти і на розстріл демонстративно водили!), діти мають вижити. І я вижив, тому що хотів бачити дітей. Молитва і віра – ось що рятувало. Ми сиділи в підвалі і постійно молилися, я навіть служив служби. Я за все життя, мабуть, стільки не молився, як тоді там – усі, хто був з нами, просили… Я вірив, що ми всі спасемося і вийдем звідти. «По вірі вашій і воздасться вам» – і ми всі вижили та вийшли. Наш дім на Бобровиці розбомбили, я зараз живу із сином-студентом у квартирі. Радію, коли бачу, як люди нині відновлюють понищене – як мурахи… Ми все відбудуємо! Жоден окупант не зробить так, щоб Україна перестала існувати. Вона завжди буде!», - оптимістично налаштований капелан.
Що робить священник на війні
Священицька праця - це не лише молитися. Доводилося і хрестити бійців, і вінчати пари на фронті. Пригадує, як хрестив бійця азербайджанського походження, він був обрізаний за мусульманським звичаєм, але сприйняв Христа і охрестився.
На думку священнослужителя, війна і віра мають дещо спільне. Бо війна українців про захист, а значить – про любов до тих, кого захищаєш. Але будь-яка війна – це дуже страшна річ. Тож робота священника – допомогти військовим вистояти і рухатись вперед, пам'ятаючи, що все, що сьогодні робить український воїн – це прояв безмежної любові до своєї країни, свого народу, своїх рідних. У кожній людині є і ангел-охоронець і спокусник-біс. І завдання капелана в тому, щоб підтримувати ангела і придушувати біса, каже панотець.
Як чернігівець прийшов в капеланство?
Чоловік займався із молоддю, в Чернігові був дуже потужний «Тризуб імені Степана Бандери». Багато хлопців пішло на війну одразу з Майдану – серед них було багато вихованців і друзів пана Євгена. Але церква завжди зі своїм народом. Не можна залишатися у стінах церкви, коли віряни пішли на війну. І коли хлопці поїхали у зону бойових дій на Схід, отець Євген поїхав за ними. Вони молоді були, по 20 років, вони чекали його слова, допомоги, підтримки.
«Їм потрібен був я, і тому я пішов з ними – так я і став капеланом. Нині багатьох із них, на жаль, уже немає – вони віддали за батьківщину найцінніше – життя.
Був під Донецьком із хлопцями з «Карпатської Січі», потім – батальйони ОУН, ДУК “ПС”, крайні роки був капеланом у Нацгвардії».
Церква Івана Воїна
Нині чернігівець займається будівництвом церкви Івана Воїна у Чернігові – це теж забирає час і зусилля, але не полишає допомагати фронту. Багато всього було – небезпека там постійно. Нині причащає бійців, сповідає, каже молитви за здоров’я – 20-25 хвилин, і все, служити довгу службу не можна, бо може «прилетіти».
Його поїздок на фронт із волонтерською допомогою уже більше сотні. Купує військовим тепловізори, біноклі, необхідне спорядження.
Люди дуже долучаються, допомагають: якщо священик український – йому довіряють. А допомога військовим нині ой, як потрібна. Люди і самі це здебільшого розуміють: майже в кожного на Чернігівщині, є хтось хто воює чи віддав життя за Україну. Зараз зима, холодно, маємо насамперед зігріти наших хлопців. Ну, і гостинців їм трохи на свята передати. А дитячі листи та малюнки – це актуально завжди, військові їх носять навіть у навіть брониках, біля серця.
Різдво на фронті
Перед Різдвом у військових капеланів традиційно багато роботи. А яке воно – Різдво на фронті?
Хлопці по можливості святкують Святвечір, особливо ті, що з західних та центральних областей – це і є можливість передати традиції іншим регіонам. Дістають ікони, якщо є змога, то стіл святковий накривають – найосновніші страви навіть на передову привозять або військові капелани, або волонтери. А ще є традиція коляди: один з підрозділів переодягається та колядує і показує вертеп іншому.
«Для військовослужбовців - це чудове свято, тому що до них в ці дні приїжджають багато волонтерів, близьких людей, передають їм якісь посилки, малюнки, листи від дітей. І для них, напевне, це дає змогу відчути себе вдома, в колі сім'ї. Я зазвичай святкую Різдво зі своїми парафіянами, але за всі 10 років українсько-російської війни, що їжджу на фронт, було таке, що святкував і з ними Різдво».
Важливо за святковими клопотами не забувати про справжній дух Різдва.
Знайти у собі це можна і через допомогу іншим. Дух Різдва – він не лише у 12 стравах, а й у тому, щоб душа раділа, творячи добрі справи.
«На свято Миколая, ми возили гостинці у нашу першу окрему танкову Сіверську бригаду – це такі потужні воїни! Там, де гаряче – там завжди і вони. Я їх неймовірно люблю і поважаю. Дорослі, загартовані в боях – а все одно із такою трепетною, дитячою радістю чекають цього дива – дитячих малюнків та листів, нехитрих гостинців! Це теж Божа справа – вони бачать, що про них пам’ятають, дбають, турбуються. І те ж саме буде на Різдво – теж будуть чекати…», - захоплено переповідає отець Євген.
Він пригадує, як маленьким дивувався, коли дорослі на Різдво і свята завжди бажали один одному насамперед миру. Нині всі розуміють, яке це велике і важливе.
А ще він вчергове нагадує: маємо допомагати українській армії, молитися і працювати на перемогу, адже молитва без дії – це просто слова. Потрібно їздити на фронт, донатити, купувати мавіки і тепловізори, готувати хлопцям гостинці та листи.
Армія не справиться без тилу. Тил не виживе без армії. Тому – тільки разом.
«І з нами буде Бог! Він любить українців від самого створення – він дав нам найкращу в світі землю. І з Божою поміччю ми її захистимо!».
Джерело: Goodacity
"Час Чернігівський" писав про таке: НАШІ ЛЮДИ: капелан Антоній Панасенко про священників на війні
