Військовослужбовець 32-ї окремої механізованої бригади, чернігівець Володимир, розповів про бій на Торецькому напрямку та знищення ворожої штурмової групи в укритті.
По рації спитали, чи є в нас гранати. Я відповів, що є, – згадує бій на Торецькому напрямку сержант Володимир. Удвох з побратимом шосту добу перебували на СП, коли почули від аеророзвідки, що за якихось кілька десятків метрів у них за спиною у погріб набилося вже вісім окупантів.
Звична тактика росіян, яку вони застосовують і в спробах захопити Торецьк – це просочитися малими групами, зібратися в одному місці, перечекати й атакувати позиції захисників міста.
Аеророзвідники попросили вийти на відкриту місцину, щоби нас побачив наш дрон. По рації привели до сховку п...дарів, – продовжує Володимир. Першою гранатою я просто вибив двері в льох, потім ще накидав туди. Далі заліз нагору й контрольну «ефку» жбурнув у вентиляційну трубу. Підари не верещали, просто почали хаотично стріляти знизу – напевно, хотіли через стелю мене зачепити. Але я був на такому адреналіні, що, не звертаючи уваги, спокійно зіскочив, ще раз підійшов до входу й знову їм туди штук сім гранат закинув.
У відповідь на героїзм наших хлопців окупанти накрили їх квадрат артилерійським і мінометним вогнем.
Ми навіть не чекали команди «в укриття» – розуміли, що п...дари будуть мститися за своїх убитих. Хутко сховалися у маленькому погрібку. Зеленки довкола вже геть не було, аби укритися від ворожих «очей», – лише обгоріли стовбури дерев. Окопатися ніяк. Мою лопатку майже відразу посікло. Держак розчахнуло уламком, що через руку пройшов, – Володимир потирає пошрамовану долоню.
Літню кухню, куди ми заскочили, завалило, але пічка витримала. Побратиму порвало перетинки обох вух, у мене наскрізні поранення в таз, уламкові – в руки, плечі, обличчя. Передав по рації, що вже не зможу нести чергування. Пообіцяли за першої ж нагоди нас поміняти.
Боєць згадує, що артобстріл позиції майже не припинявся впродовж усіх днів їхнього бойового виходу.
- Нас коли завели на цю позицію, то ми не встигли рюкзаки скинути, як геть поруч – приліт. Якщо не обстріл, то все довкола все одно гуло, як у велетенському вулику, від ворожих дронів. Але ми знайшли надійний сховок з гарним візуальним контролем нашого сектору відповідальності. Головна задача була по рації передавати, якщо спостерігали наближення ворога. Хоч і небезпечно було демаскувати себе вогнем, але доводилося й відстрілюватися, коли ворожі ДРГ упритул наближалися. Їжа була з собою, але їсти не хотілося. Спека. Лише пити й змити кров, щоби перебинтуватися. Сигарети й воду нам скидали з дрона. З шести пляшок в упаковці чотири зазвичай розбивалися. Знайшли поруч криничку – вода забруднена, але ми проціджували через серветки.
Зараз Володимир на реабілітації після поранення. Зустрілися з ним у Чернігові. Саме з цього міста у травні 2022-го він пішов у військо.
Працював на підприємстві «Сівертекс». 24 лютого 2022-го зранку навіть прийшов на роботу. На прохідній майстерша стоїть: «Хлопці, сьогодні не працюємо – війна». На мить здивувався, бо ніде ж наче не гупало нічого. Але раптом зовсім недалеко як приходик прилетить, – згадує.
У 2014-2015-му Володимир уже пройшов окопи під Лиманом і Маріуполем. Звання сержанта отримав ще на строковій службі в знаменитій учебці «Десна».
З початком повномасштабного вторгнення перебував у оперативному резерві, але мобілізували не відразу. Напевно, у військкоматі перестрахувалися й кудись діли справи атовців, – каже чернігівець.
На підприємстві Володимиру обіцяли бронь, але він вирішив піти служити. Каже, що має знайомих, які продовжують ховатися від мобілізації, й не розуміє такого принизливого способу життя в постійному страху людей у формі. Після вигнання окупантів з Чернігівщини наш герой отримав повістку. Потрапив у зенітно-ракетний взвод. Як командир відділення у мобільних групах ППО захищав рідне місто від «Шахедів».
На початку літа цього року їх підрозділ прикомандирували до 32 окремої механізованої бригади, що вела бої за Торецьк.
Спершу теж виконували звичні для себе задачі протиповітряної оборони. Але в Торецьку єдине, що постійно літає, це КАБи й FPV – не будеш за ними з кулеметом ганятися, – всміхається. – Та й хлопцям на позиціях треба було допомогти. Мене й зараз багато хто питає, чого не демобілізуюся за пораненням. Не дочекаєтесь. Поки можу тримати зброю, буду служити. Особливо після Торецька я відчув, що ця війна надовго, бо спокою нам ворог не збирається давати. І поки є хоч якийсь шанс його зупинити, то це треба робити. Й рано чи пізно, доведеться долучитися всім. На Донбасі чітко усвідомив, що не хочу окупанта тут бачити. Моя головна мотивація – моя сім’я. Поки це лише дружина. А вона у мене молодець – підтримує в усьому. Діток хочемо, але треба спочатку перемогти.
Джерело: ОК "Північ"
"Час Чернігівський" писав про таке: Лежав у болоті під Курськом, а за два дні ходив у палаці гетьмана України: психологи про відновлення військових
