Під час повномасштабного вторгнення був мобілізований, пішов на фронт. Отримав два поранення. Вже другий рік лікується, переніс безліч операцій. Повернувся додому з інвалідністю – це короткий опис історії Андрія Світличного із Сосниці. Але цей важкий період значно довше за три рядки, написані на папері. І історія Андрія набагато складніша.
– З самого початку як було? Ви пішли добровільно?
– Був мобілізований.
– Не підпадали під бронювання?
– Ні.
– Коли вас викликали?
– 27 січня 2023 року.
– Десь проходили підготовку?
– Так, я потрапив в новосформовану бригаду, де ми навчалися прямо на місці – в одній з областей України. Потім ще в одне місце їздили, потім ще місяць навчання на західній Україні. Протитанковими ракетними установками вчився керувати місяць.
– Ви свого часу служили в армії?
– Так.
– Вас направили в ті війська, у яких ви колись проходили службу?
– Ні, я служив водієм у частині, де була ядерна зброя. Її вже давно немає. Зрештою, яка різниця, адже все одно не потрапляєш туди, у ті війська, де служив. Ось тепер я, наприклад, служив не водієм, як під час строкової служби в молодості.
– Не запитували у вас, чи можете служити водієм, адже їх, певно, мало?
– Ні, водіїв вистачає. Є вакансії, дивляться на мобілізованого і посилають туди, куди вважають за потрібне. Я – сержант, це взяли до уваги насамперед. Немає різниці – водій я чи танкіст. Якщо в людини є військове звання, її направлять туди, куди потрібно. Такі реалії на війні.
– І куди вас направили після навчання?
– Спочатку у військову частину, а потім на Запоріжжя, де ми воювали три місяці. Після цього нас вивели на три тижні недалеко, за 40 кілометрів. У нас не було ротації. Перевезли на полігон, де ми трохи відлежались, перевели подих, а потім переправили на Авдіївку. З одного пекла - в інше.
– Ви саме там і отримали важке поранення?
– Так, в Авдіївці. Ми тримали коксохімічний завод на краю міста.
– Чи були у вас якісь передчуття того дня, коли вас поранило?
– Це була не моя черга. Не мені треба було йти. По факту вийшло так, що хлопці не могли йти на завдання. Пішов я.
– Можете розповісти, як отримали поранення? Пам’ятаєте той день?
–День я пам’ятаю, тільки… Мабуть, був приліт. Ми зі своєю протитанковою установкою заходили втрьох. Там нас і накрило – один двохсотий, і ми вдвох з побратимом – трьохсоті. Хлопці з іншої бригади прийшли, вони були поряд у посадці, допомогли нам, затягли турнікети. І вивозила нас з того пекла вже їхня бригада, не наша. Наша на зв’язок не виходила.
– Чому?
– Ніхто рацій з наших не брав. Нам пощастило, що поруч були бійці з іншої бригади. У них теж були поранені. Поки нас рятували ще і їхніх двоє постраждало. Вивозили і їх, і нас.
– Які у вас поранення?
– При першому пораненні отримав контузію і уламок в плече. При другому отримав поранення обох ніг. Одну ампутували, врятувати її не вдалося. А на цій нозі… Вже другий рік гниє. Низ, підошва, пальці побиті, п’ятка вирвана, підйом перебитий…. Знову була контузія, перетинки у вухах повилітали.
– Де вам надавали першу допомогу після поранення?
– У Покровську, він тоді ще був наш, як і Авдіївка. З Авдіївки мене відправили на Покровськ, потім на Дніпро, де переночував і мене евакуювали на Львів. Там місяць чистили, відрізали, одним словом – боролися за моє життя.
– Чому ногу не вдалося врятувати?
– Як сказав львівський лікар, можна спробувати зробити тільки муляж. Кості були дрібно перебиті, п’ята…та все було в жахливому стані. Коли лікар почав чистити, вичищати весь гній, то з ним випливали і кістки. Тобто він сказав, що ступати на ногу я не буду. Буде не нога, а такий собі муляж. Наче нога і є, але фактично її немає. Стояти на ній я не зможу і на другій нозі також. Щоб хоч якось мені ходити, потрібна опора, а тому вирішили одну ампутувати і поставити протез.
– У вас тільки ступні немає?
– Ні, відрізали нижче коліна, третю частину. Нога була переламана, всередині було перебито 4 сантиметри кістки. Вона просто висіла на шкірі.
– Фантомні болі є?
– Так. Уже нечасто, але бувають. Мені й зараз здається, ніби я ворушу пальцями. Лікарі нерви в пучок зав’язали і я ними ворушу. Здається, що відчуваю м’язи пальців.
– Протез якісний?
– Так. Але нога ще не всохлася, мінятимуть чашку.
– Зручно з протезом?
– Так.
– Ви відчуваєте його як протез, чи як ногу?
– Ногу я інколи окремо відчуваю, коли бувають спазми нервів. Уже рідше, але буває, то пальці болять, щось свербить там. Навіть є бажання почухати, а там… протез.
– Протез, операції – безкоштовні?
– Так. Тут нам пощастило, пропозицій було багато, але ми зробили правильний вибір – Superhumans Center у Львові. Це дуже сучасний Центр протезування нижніх і верхніх кінцівок, реконструктивної хірургії. Центр розвивається швидкими темпами, недавно відкрили і щелепно-лицьове відділення.
Заходячи на територію, бачиш, що все супер, всі послуги надаються безкоштовно і на найвищому рівні. Найновітніше обладнання, уважний обслуговуючий персонал, ставляться до всіх з повагою. Завжди готові тебе почути, підтримати, допомогти.
– Я бачу, що ви в доброму моральному дусі. Це завдяки дружині?
– Так, найбільша заслуга дружини. До того ж я повсякчас у колі рідних, друзів, і мені від цього добре.
Звертаюся до дружини Андрія – Наталії:
– Наталю, хто вам повідомив?
– Днів зо три чоловік не телефонував, я дуже хвилювалася. Десь о 22 годині він подзвонив мені, сам сказав, що знаходиться поранений у лікарні у Дніпрі і його будуть переправляти на Львів. Тільки Андрія перевели, одразу поїхала до нього і була весь час поряд.
– Наталю, розкажіть які труднощі були у вас під час лікування чоловіка?
– Те, що я побачила у шпиталях та лікарнях на власні очі, передати словами дуже важко. Молоді люди, молодші за мого чоловіка, а у них немає руки, ноги, або двох рук і однієї ноги, як вони переносять фантомні болі– це не для слабких нервів…
Перші дні у мене був депресивний стан, я плакала. Спілкувалась із лікарем. Він розповів, що потрібно робити, як варто триматися і підтримувати чоловіка та інших хлопців. Адже період лікування тривалий і в таких випадках найголовніше – моральна підтримка.
Проблем, труднощів було дуже багато і в основному вони від того, хто і як ставиться до своїх обов’язків, через законодавство та бюрократичний підхід.
Вважаю, що саме несправедливе ставлення в суспільстві – це до тяжкопоранених. Вони залишилися інвалідами, потребують постійного догляду до кінця свого життя. А реалії такі, що військові частини хочуть швидше їх звільнити, аби не виплачувати кошти і законодавство це дозволяє. В нашому випадку – «непридатний з переоглядом через 6 місяців», з частини звільнили і поставили на облік в ТЦК. Наче б він ще й військовий, а грошового забезпечення вже немає. А ці 6 місяців треба ж харчуватися, платити комунальні, лікуватися, утримувати себе і сім’ю. Той, хто доглядає, також не має змоги працювати. Це не життя, а виживання.
Щоб оформити пенсію, треба пройти лікарів – в місцевій лікарні лікар сказав, ви ще військовий, їдьте у госпіталь. Добре, що в обласному госпіталі поставилися з розумінням і не відправили назад. Термінової роботи у них набагато більше, ніж у місцевих лікарів.
Протеза ще не було, тому були великі незручності. Їздили в Корюківку брати направлення. За один день практично всіх лікарів не обійти, треба зняти житло. Щоб доїхати в обласний госпіталь за 100 км, потім назад – потрібно знайти перевізника, який вмістить візка і це все за свій кошт. Таких ось “незручностей” багато. І виникають вони через те, що немає чіткого алгоритму дій.
Поранених виводять поза штат – для них це моральний стрес. Я бачила, як боляче вони сприймають цю інформацію. Можливо, через те, що після цього починаються проблеми з грошовим забезпеченням. Чоловік, наприклад, отримав 900 гривень за місяць. Чи можна тяжкопораненому вижити? Ні, не можна. При тому, що “півторашка” звичайної питної води коштує 30 гривень. І меню – сосиска, булочка, ложка каші, пакет соку на 200 грамів. Це давали ввечері і зранку. Так харчували тяжкопоранених у лікарні невідкладної допомоги в Чернівцях. Хіба це не виживання при таких важких травмах? Чи можна з таким харчуванням відновитися, вилікуватися?
– У Чернігів перевелися швидко?
– Ні. То було пекло з тим переводом. 5 днів я телефонувала на різні “гарячі” лінії, де у відповідь часто чула автовідповідача, який “говорив”, що через повітряну тривогу всі перебувають в укритті. Або переадресовували. Нижчі радили зателефонувати “вище”, а “вищі” – вирішувати проблеми на місцях.
Коли я попросила, щоб моє звернення усе ж зареєстрували, а не давали поради, куди ще звернутися, тоді питання вирішилося. До того ж у Чернігові були вільні місця, а ми пройшли всі погодження.
Після виписки з Чернівців чоловіка планували направити на реабілітацію ще далі, добиратися туди треба два дні. Кому зручні рознарядки? Чому так неохоче враховують побажання тяжкопоранених і їхніх рідних? Якщо їдете не туди, куди направляють, відшкодування витрат за проїзд немає.
Непросто знайти транспорт, який вмістить візка, та водія, який погодиться пройти всі пункти пропуску на відстані 800 км. І людей, які переноситимуть неходячого. Тільки паливо нам коштувало 10 тисяч гривень.
– Чи є проблеми при виплатах?
– Чоловіка виписали із госпіталя, дали свідоцтво про хворобу, відправили документи на затвердження ЦВЛК. Щонайменше місяць ми чекали на рішення.
У висновку ВЛК вказали «надати відпустку на 30 днів для очікування оформлення документів». Відпустка для очікування оформлення документів? Лікування ще не закінчилося, він і сьогодні потребує щоденних перев’язок. А за висновком комісії, він не хворіє, а у відпустці! У нас так вийшло, що після того як рану вкотре прорвало, саме в період очікування, Андрій ліг знову в госпіталь.
У спілкуванні з пораненими ми дізналися, що це речення можна переписати і вказати «відпустка на реабілітацію», а це так і є насправді. Від цього залежить виплата 100 тисяч гривень. Але у відповідь я почула «так вказано в інструкції» і 100 тисяч грн. чоловік не отримав.
– Статус УБД не надається з дня отримання поранення?
– На УБД подані документи в липні 2023-го, а статус наданий тільки в лютому 2024-го і компенсації за попередній рік нема, хоча саме у 2023 році отримано два поранення.
– Матеріальна допомога на лікування надається за розпорядженням командира?
– При першому пораненні в 2023 році виплатили, а при тяжкому пораненні в 2024 році – ні.
– Законодавством передбачено «стати на облік в ТЦК». Як це зробити тяжкопораненому?
– Дуже важко. До того ж, якщо тяжкопоранений проживає не на території, де знаходиться ТЦК. Знову всі витрати за його рахунок. Але ж фактично лікування не закінчилося і вони ж на обліку в лікарні.
– А супровід тяжкопораненим за законом передбачено?
– Якщо він за діагнозом тяжкопоранений, супровід йому потрібен вже з моменту поранення. Не в усіх рідних є можливість бути біля пораненого. З шести осіб у палаті нас було дві. Рідним від такої звістки не легко, а треба їхати у невідоме місто, шукати житло, харчуватися. В європейських містах – Львові, Чернівцях – це дуже затратно. У нас виходило 1000 -1200 гривень на день. Було б доречно, аби військові адміністрації чи мери міст почули і допомагали рідним знайти, наприклад, дешевше житло.
– Скільки ж платять по догляду за інвалідом 1 групи?
– Аж 2361 гривню. Але не всім. Тим, у кого дохід на одну особу не більший за 2920 гривень. Суми мізерні. Найбільше вражає логічний підхід тих, хто ухвалює і підписує закони. Якщо в людини є дохід 3000 гривень на місяць, то виходить, що тоді догляд не потрібен, він сам себе може обслуговувати? Дуже б хотілося почути відповідь на ці питання від наших законотворців… Поки що це – мрія.
– Наталю, багато повноважень передані громадам. Як піклуються в громадах про ветеранів війни, про тих, хто їх захищає?
– У кожній громаді піклуються по-різному: деякі виділяють півмільйона гривень на придбання авто, в інших допомагають поліпшити житлові умови. Пристосуватися неходячим дуже не просто через різні бар’єри: у нас коляска не проходить у двері, пороги є перешкодою. Так склалися обставини, що не добудували прибудову, у якій планували обладнати ванну і туалет, бо чоловік опинився на війні.
Цього року своїми силами зробили ремонт однієї кімнати і вирішили купити хоч стареньке авто. На вулиці, де проживаємо, відрізок від основної траси невеликий – 100 м, але коляскою проїхати складно, багато ямок. У період дощу або снігу – практично взагалі неможливо. Сидіти постійно в кімнаті не на користь здоров’ю. Йому потрібне спілкування. Це найкраще відволікає.
– Важко виїхати з двору. А по самій Сосниці проблематично пересуватися? Як справи з безбар’єрністю у лікарні, ЦНАПі, аптеці?
– Кругом все є, проблем немає. Є пандуси, якими я заїжджав на візку – все нормально.
Він вже другий рік лікується, переніс стільки операцій… Скоро знову будемо їхати на Львів, оперуватимемо вухо. Громада надала 10 тисяч гривень на лікування, подяку та пам’ятну монету «Сосниця – Довженкова Батьківщина».
– Які позитивні спогади у вас залишилися за весь цей важкий період?
– Дійсно є і позитивні враження. Найбільше – це безкорислива робота волонтерів. На нашому шляху вони були скрізь: у Львові, Чернівцях, Чернігові. Це люди з щирою та відкритою душею, які відчувають потреби, завжди підтримують, допомогають.
Щоб повернути чоловіка до життя, приклали максимум знань і зусиль, без сумніву, лікарі найвищої категорії госпіталів Львова та Чернігова. Вони нам дарують надію і впевненість, що все буде добре. Терпіння їм, невичерпної енергії.
Завжди з розумінням і відповідальністю допомагала нашій родині у вирішенні поточних питань навіть у позаробочий час головний спеціаліст (соціолог) третього відділення Корюківського РТЦК та СП Л.В. Сизоненко.
У період відпустки оформляла направлення на протезування головний спеціаліст ветеранської політики УСЗН О.В. Федосенко.
Не можна не згадати і той епізод, коли ми чекали в коридорі Корюківського РТЦК та СП, зайшов військовий комісар Ігор Батюк. Побачивши нас, він підійшов, привітався, розпитав проблему. Вказав підлеглим, як саме треба зробити – через 10 хвилин наше питання було вирішене. Потім ще повернувся і спитав, чи не має бажання у чоловіка служити, мовляв, «ми підшукаємо вам підходящу посаду». Видно, що людина на своєму місці. Побільше б таких керівників, особливо в наш час.
Хочемо ще подякувати тим, хто подав руку допомоги, підтримав морально та матеріально. Всім їм – міцного здоровя і віри в майбутнє!
Хай доброта і щедрість повернуться Вам сторицею!
– Крім спільної для всіх мрії про перемогу, про що ви мрієте?
– Дуже хочемо спокійного життя під мирним небом. І хочеться більше проявів людяності.
Наталія додала, якщо кому потрібна інформація щодо безкоштовного протезування в Центрі СуперХюманс, можна писати у приватні повідомлення Natalia Bazar.
Джерело: «Місцеві медіа», автори Світлана Чичкан та Сергій Бондаренко
"Час Чернігівський" писав про таке:
