11 жовтня апеляційний суд залишив без змін вирок першої інстанції за порушення законів та звичаїв війни тувинцю 38-річному Аржаану Сату — довічне ув’язнення. Військовослужбовцю 55-ї окремої мотострілецької бригади рф.
9 березня 2022 року він у селі Слобода Чернігівського району розстріляв двох беззбройних чоловіків: 22-річного Олега Сніжка та 30-річного Михайла Лошака. Обидва служили у 58-й окремій мотопіхотній бригаді операторами зенітного ракетного взводу.
Михайло працював фельдшером швидкої допомоги в Конотопі на Сумщині, у 2019 році уклав контракт із ЗСУ. Олег пішов до війська з сумського університету у 2020-му. У листопаді 2022 року президент посмертно нагородив їх орденами «За мужність».
— Трьом воїнам встановили меморіальний знак у центрі села, але хлопці загинули не там. На тому місці поліг їх командир. Я ж хочу поставити невеличкий пам’ятник там, де їх убили. Вони того гідні, бо захищали нас, — притуляє руки до грудей 59-річна Валентина МІРОШНИК, яка з чоловіком переховувала наших військових. — Уже в трьох чернігівських майстернях побувала, маленький пам’ятник не беруться виготовити. А в нас великих грошей немає. Ми ж обоє пенсіонери.
Двір Мірошників у Слободі знайти легко. На бетонному паркані великими буквами написи: «Тут діти. Здесь дети».
— Ще в лютому 2022 року дружина написала фарбою. Не витираємо. Треба паркан міняти, бо побитий осколками й хилиться. Тут же так стріляли, що земля здригалася. На всій вулиці навпроти дворів росіяни наставили своїх танків. Їх техніка з городів у двори заїжджала. Я, дружина, син, невістка і двоє внуків ховалися в погребі, — пригадує 60-річний Анатолій МІРОШНИК.
— 5 березня вночі так замерз, що вирішив: манав я сидіти в холоді. І пішов у будинок. Темно… у хаті чомусь усі двері відкриті. І світиться телефон. Сидять двоє. Я назад, а вони: «Не бійтеся, ми свої», — продовжує Анатолій Петрович. — Виявилося, що вони вступили в бій у центрі села. Загорілася їхня мотолига (МТ-ЛБ, легкий тягач-броньовик — Авт.), загинув командир. Вони кинулися в різні боки. Частина дісталася до нас. Уранці кудись подзвонили. Їм сказали, що, може, територіальна оборона тут є. Хлопці просили, аби я знайшов, щоб хтось їх вивіз до своїх. Пішов до місцевих. Ніхто не погодився, бо вже село кишіло загарбниками. Уночі тероборонівці вивезли двох, один з них був поранений. Ми дали солдатам цивільний одяг. У селі тоді було багато приїжджих. Придумали легенду. Мовляв, обидва працювали в Чернігові, почалася війна, тікали додому, так і опинилися в Слободі. Нагодували. Чотири дні вони були в нас.
9 березня постійно лунали вибухи. Ми в погребі сидимо. Чую, біля двору техніка зупинилася. Заходять до нас у погріб кілька чоловіків, ліхтариками світять: «Есть кто?» Не будемо ж мовчати. Телефони позабирали. Наказали чоловікам вийти, а жінкам і дітям залишитися. Нас вивели на вулицю, поставили на віддалі: я, Миша, Олег і мій син. Спочатку змусили роздягнутись до пояса, а потім наказали: «Знімайте штани». І тут виявилось, що Олег не зняв армійські підштанки, термобілизну. Росіянин запитує: «Де взяв?» Відповів: «Волонтери дали». «Які волонтери?»
Нас із сином — у хату. А їх забрали. Невдовзі Олега повели до дровітні. Там у старій скрині був схований військовий одяг хлопців. Витягли мішки, витрусили форму, там же військові квитки. Один з орків на мене матюком: «То ти, діду, не знав, хто це такі?» Відповів: «Знав». Це милість Божа, що вони нашій родині нічого не зробили. Миші й Олегу зв’язали руки, зав’язали очі й кудись повели. А ми лишилися у дворі.
Хвилин через п’ять почули постріли, але тоді навкруги так бахкало. Невдовзі російські військові повернулись і сказали, що будуть у нас жити. На запитання дружини про хлопців, тувинець відповів: «Они уехали». Тоді ми подумали, що їх забрали в полон.
30 березня російські війська вийшли з села. А 31-го вранці ми з сином стали обдивлятися все. Я — на городі, бо там стояла БМП. А він — у сусідньому покинутому дворі. Киває: «Іди сюди, щоб діти не бачили». Заглянув я до сусідського напіврозваленого сараю, а там трупи, — Анатолій Петрович до місця розстрілу продирається крізь зарослі, я слідом за ним.
Анатолій Мірошник у сарайчику, де розстріляли наших захисників
— Олег лежав в одному кутку, Миша в другому, — показує Мірошник. Що це вони, упізнав за одягом, який їм дали. Узяв велосипед, поїхав до наших військових, повідомив, що знайшов двох убитих. Мене запитують: «Росіян?» «Ні, — відказую, — наших». Згодом родичі обох сюди приїздили.
* * *
Слідство встановило, що Михайла Лошака та Олега Сніжка застрелили в груди. Наскрізні ушкодження серця та легень. В одного також була зламана стопа і прострелені обидві ноги. Хто розстрілював, правоохоронці теж з’ясували.
Судили Аржаана Сата заочно. Де він зараз, точної інформації немає. У травні 2022 року його мобільний працював у Донецькій області, на Слов’янській ТЕС. У червні — на трасі Харків – Ростов.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Били кувалдою а потім розстріляли: на Чернігівщині судять російського солдата, що катував місцевих
- Два російські військові отримали довічне за те, що розстріляли чотирьох цивільних
- Винних у розстрілі трьох братів Куліченків вирахували. Паскуду, яка здала, — ні
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
