Іноді трапляється так, що від самого народження батько лишається байдужим до своєї дитини. Минають роки, син чи донька виростає і стає на захист рідної землі. Та коли віддає життя за батьківщину, раптом з’являється батько, який згадав про свої права.
«Справа не в грошах»
— Справа ж не в грошах. Аби Вітя спілкувався з сином, то й мови б не було. Хоча б останнім часом, коли Коля воював, — каже 52-річна Олена БАБИНЕЦЬ, мати загиблого військового. — Прикро, що ріс без батька. А як тільки став військовим і загинув, батько з’явився тут як тут. Щоб оформити допомогу від держави за загиблого військовослужбовця. У нашому випадку на виплати претендую я і батько.
25-річний Микола Бабинець з села Стопилки Корюківського району загинув 6 листопада 2024 року на Донеччині біля села Іванівське.
— Якось, уже після загибелі сина, Вітя дивиться мені в очі і каже: «Ти не знаєш. Коля тобі не зізнавався. Ми спілкувалися», — обурена мати. — Де ж вони спілкувалися? Усім друзям і побратимам Коля розповідав лише про мене. Телефон сина вцілів. Передивилася. Немає в телефонній книзі контакту батька. Немає жодного листування з ним в соціальних мережах.
Віктор працював на пилорамі. Не відправив жодної посилки за півтора року, доки син служив строкову службу. Та за два з половиною роки, доки був на війні.
Інша сім’я
— Довго не могла завагітніти. Відносини вже тоді дали тріщину. Сварилися з Віктором часто. Мали різні погляди на життя, — опускає очі Олена Олександрівна. — Потім — дві завмерлі вагітності. Саме в цей час були найбільші сварки. Дуже хотіла дитину. Важко переносила втрату кожної. Довго журилася, плакала. Вітя з насмішкою казав: «Нічого, народиш іншу». Мені було боляче це слухати.
Завагітніла Миколою — і знову черговий скандал. У Віті важкий характер. Аби зберегти дитину, вирішила на другому місяці вагітності йти від нього. Переїхала до своїх дідуся і бабусі у Стопилку. Розлучилися.
Віктор те, що народився син, знав. Довго не парубкував. Поїхав у Рибинськ. За п’ять кілометрів від Стопилки. Через пів року одружився вдруге. Згодом у нього народилося два сини. Андрієві зараз 25 років, Василю — 22. Потім була і третя дружина.
Після народження Колі пішла вчитися. Після школи хотіла тільки шити. За першою освітою я кравець-закрійник чоловічого літнього одягу. Потім працювала у школі Рибинська з 1996 по 2018 роки. З них п’ять років була директоркою.
З колишнім чоловіком періодично бачились. Однак довгий час навіть не віталися. До Колиного четвертого класу жили з моїми батьками. Далі — удвох з сином. Ремонтували будинок, робили прибудову. Коля брався і робив майже усе, нарівні з дорослими. Я намагалася створити нову родину, але не склалося. Хотіла народити собі другу дитинку, але, на жаль, не змогла завагітніти. Маю проблеми зі здоров’ям.
До повноліття батько навідався лише чотири рази
— До того, як сину виповнилося 18 років, Віктор приходив до нас чотири рази. Я ніколи не заважала їм зустрічатися, але й не сприяла цьому, — каже мати. — Двічі до мене прочиняв двері в хату, як Коля був немовлям. Двічі, з лимонадом і шоколадкою, заходив у двір, коли Колі було 8-10 років.
Пам’ятаю: прибігає до мене маленький Коля: «Мамо, там до тебе дядько якийсь прийшов». Дивлюся, то його батько. Кажу це малому.
Віті після цього сказала: «Або взагалі не приходить, або регулярно відвідуй». Адже син болісно переживав такі раптові зустрічі. Вітя спитав: «Як часто приходити?» Відповіла: «Як хочеш. Можна раз на тиждень. Можна раз на місяць». Він пробурчав: «Я не зможу». І пішов.
Жодного разу син не дорікнув, що я виховувала його сама. Підтримував спілкування з Андрієм, братом. Іноді зідзвонювалися. Андрій служить прикордонником. Розмова була, як у друзів, а не як у рідних.
Можливо, у тому, що вони не спілкувалися, десь винна і я. Не взяла їх обох за руку, не помирила. Та й Коля не рвався до батька. Періодично син розповідав, що бачив батька, коли повертався з автобуса. Той питав, як навчання. І все.
— На кого вчився Микола?
— Після школи закінчив Сосницький сільськогосподарський технікум. Потім здобув ступінь бакалавра в чернігівському політеху за спеціальністю «Менеджмент. Управління персоналом. Економіка праці».
Тоді я пожаліла колишнього чоловіка. Дружина покинула його самого з двома синами. Микола продовжував вчитися на денній формі навчання. За законом, йому й далі мали нараховувати аліменти. Вирішили відмовитися від них.
Підрахувала, що за 19 з половиною років Віктор сплатив сину близько 70 тисяч гривень аліментів.
Після загибелі військового спочатку нараховується грошова допомога від військової частини. Враховують останнє грошове забезпечення, бойові, відпустки тощо.
У нашому випадку вийшла чимала сума. 125 тисяч гривень отримала я і 110 тисяч — Віктор. Як батько на папері. Виходить, після загибелі Коля «повернув» батьку всі аліменти.
«Цілий»
— У кінці грудня 2021 року Микола повернувся зі строкової служби. Служив півтора року на Одещині. Місяць побув удома і поїхав на роботу в Київ. Жив у дядька, мого рідного брата. Працював експедитором у «Новусі». Робота не дуже подобалася, шукав іншу, за спеціальністю.
Повномасштабне вторгнення застав у Києві. Пішов до військкомату 5 квітня 2022 року. Сказав: «Мамо, треба йти».
Воював на донецькому напрямку: Горлівка, Андріївка, Кліщіївка, Бахмут, біля Часового Яру. Був стрільцем-піхотинцем. Носив шеврони з написом «Воля». Два з половиною роки на нулі. Командування вирішило відправити сина за кордон. У серпні 2023 пройшов навчання в Британії на парамедика.
Спочатку, коли приходив з бойових, писав мені: «Усе ОК». Далі ж повідомлення після повернення на базу були: «Цілий». Я знала про всі його виїзди чи виходи. Знала небагато, але головне він завжди розповідав.
Третього листопада ввечері спілкувалися востаннє. Сказав, щоб я не хвилювалася, що стереже бліндажі. А сам пішов на позиції.
Шість куль з крупнокаліберного кулемета
Загинув біля села Іванівське від численних кульових поранень. Корюківський судмедексперт сказав, не менше шести влучать від крупнокаліберного кулемета. У груди, живіт, пах. І де він там узявся, той кулеметник, побратими дивувалися. Там була тиха позиція.
Про загибель сина написала в соціальних мережах. Усе село вже гуло до того. Вітін син Андрій подзвонив і перепитав, чи правда. Розказала йому сценарій похорону, нічого не приховувала. З Рибинська на похорон приїхав цілий автобус.
Ховали Колю у відкритій труні. Я поклала вишиванку. Одягти Микола так і не встиг. На хрест зав’язала весільний рушник, який теж вишивала для сина.
Заспокоює, що мені вдалося привезти тіло додому, поховати. Знаю, що помер миттєво, не мучився. Його ніхто не катував. Відспівали в Корюківці, у Православній церкві України. Для мене це було принципово.
Далі повезли сина в Стопилку. Занесли в хату. До мене підійшов Андрій. Вітя стояв поруч і не розмовляв. Принесли вінок. Хоча я всіх просила приносити на прощання лише живі квіти та по мінімуму вінки.
Був Віктор і на цвинтарі. Однак біля труни не прощався.
Перед 40 днями Коля мені наснився, — плаче жінка. — Наче стоїть за склом, яке розділяє наш світ і той світ. На тому боці тепло і сонячно. Біля нього багато наших військових. Син у кітелі та штанах. Сміються, розмовляють. Повертається до мене і каже: «Мамо, усе нормально».
Підтримую тепер зв’язок з Богданом та Юрою, його побратимами.
— Чи була в Миколи дівчина?
— Ні.
Курган і козацький хрест
— За три місяці до загибелі телефонує син. Каже: «Мамо, розкажу, який я хочу собі пам’ятник». Тоді він воював біля Костянтинівки на Донеччині, — витирає сльози мати. — Відповіла: «Це неправильно. Батьки не мають ховати своїх дітей!». Та син наполягав: «Я ж на війні… Хочу собі курган і козацький хрест».
А через три місяці Микола загинув. Вирішила для себе, що виконаю волю сина. Довго шукала майстра, обирала ескізи та матеріали.
Олена Олександрівна дістає телефон та гортає фото.
— Оце будуть сходинки, оце хрест. Отут його портрет і дані. Ззаду — козак-характерник. Допомагає мені в цьому художник Олег Шупляк. Довго шукала, який зробити напис, — каже мати. — Спочатку думала цитату Василя Стуса: «Де не стоятиму — вистою». Аж поки знайшла записи сина. Рукою сина написано: «Життя — це воля». Це один з паролів, Коля любив грати в комп’ютерну гру «Сталкер».
Особисті речі сина передали додому. Іноді заряджаю і вмикаю телефон. Не можу розлучитися з його речами. Не знаю, чи зможу.
Олена Бабинець — вчителька української мови та літератури ліцею №1 у Корюківці.
— Кажуть, молодець, що повернулася до життя. Але порожнеча в душі нікуди не поділася. Коли Миколка закінчував школу, біля вигрібної ями ми знайшли сіянець дуба. Пересадили в інше місце навпроти хати, через дорогу. Дуб росте, а сина немає. Дубок уже півтораметровий десь, — печалиться мати. — Мою дитину мені ніхто не замінить. Немає тепер ані сина, ані внуків. Але я знала, якщо не повернуся до роботи, до улюбленого хобі плетіння з бісеру, то й самій треба буде помирати.
Напередодні строкової служби Микола посадив виноградник. Мріяв про сад. Прищепив багато яблунь. Купив багато дерев, доки був на війні. Тепер про все це піклуюся я. На згадку про мого світлого хлопчика.
А ще мене рятує те, що я навчаю дітей української мови та літератури. Ми багато з ними розмовляємо. Особливо зі старшокласниками. Говоримо на рівних. Ділимося думками.
— Після похорону Віктор до вас приходив?
— Ні. Днів через сім я подзвонила сама. На номер дружини, бо Вікторового в мене немає. Подякувала, що прийшов на похорон. Хоча тоді ще не знала, що до труни він не підходив, — говорить Олена. — У березні прийшов до мене на роботу. Сказав: «Не вистачає кількох документів». Спитала: «Це треба на виплати?» Коли я стала оформлювати документи на грошову допомогу від держави, у ТЦК сказали, що Віктор подав документи раніше за мене. Те, що в нього совісті немає, я знала ще в шість тижнів вагітності.
Віктор говорити не захотів
52-річний Віктор БАБИНЕЦЬ з дружиною проживає в Рибинську.
— Я не хочу цього коментувати. Запитуйте в матері, — сказав телефоном Віктор Андрійович. І кинув слухавку. Більше на телефонні дзвінки не відповідав.
— Під час останньої зустрічі сказав, що таки згоден оплатити 50 відсотків від вартості пам’ятника. Але тоді, коли отримає виплати. Мовляв, зараз у нього таких грошей немає, — сподівається мати. — Нагадала йому, що Коля не простий пам’ятник хотів. Такий не 100 тисяч гривень буде коштувати, а значно більше. І навіть у 200 тисяч гривень не вкладемося. Виплат не чекаю. Хочу зробити пам’ятник сину за це літо.
Повної ціни на такий курган з хрестом поки не знаю. І важко це зробити, адже ніхто подібного в Україні давно не робив. Гуглила, шукала. Хвилювала сама конструкція, щоб усе трималося. Козацьких хрестів ставлять багато. Уся складність — курган. Та й село за 22 кілометри від міста. Привезти бетон, матеріали теж недешево.
Я точно встигла сказати своєму синові про любов. У моїй любові Коля не сумнівався. Більшість розмов я закінчувала словами: «Люблю безмежно».
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото з сімейного архїіву
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Батько не хоче, аби перейменували вулицю в пам’ять про загиблого сина. Сказав: «А для чого еті понти?»
- На Чернігівщині жінка судилась за виплати по загиблому на фронті цивільному чоловіку
- На Чернігівщині батьки загиблого воїна купили 2 автівки захисникам - на виплати
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
