Анжела Григор’єва переїхала в Березну з Харківщини. Звернулися в селищну раду. Запропонували нам кілька будинків. Вибрали. Дрова почали купляти. Уже на третю зиму.
— Тут, у Березні, родичі чоловіка, — розказує Анжела ГРИГОР’ЄВА. — Трохи пожили в них. Але гості є гості.
Звернулися в селищну раду. Запропонували нам кілька будинків. Вибрали. Дрова почали купляти. Уже на третю зиму.
Анжела Григор’єва задоволена, що живуть не в багатоповерхівці.
— Не можу в закритому просторі, — каже. — Треба, щоб я вийшла, подихала. Свій город. Своя картошина.
З болем згадує місто Вовчанськ на рідній Харківщині:
— Звільнили нас 11 вересня 2022 року. Ми з першого дня, з 24 лютого 2022 року, були в окупації. Сім місяців. Кошмар. Люди знімали гроші з карток. Скупляли продукти. А ми перші три дні й не думали про себе. Тільки про дітей. Найголовніше, щоб вони були живі-здорові.
Зять, донька, онучка під Борисполем, — каже. — Син чоловіка в Харкові (це мій другий шлюб). Воював у Бахмуті за Україну. Брат мій у військкоматі працював. Він теж, разом з дружиною, був в окупації у Вовчанську. Офіцери виїхали. Прості лишилися. Добре, що перед тим, як зайшли росіяни, наші з військкомату вивезли документи. Щоб рашисти не могли дізнатися, де наші родичі. І де живемо ми.
Вовчанськ біля самого кордону з росією, — згадує з сумом. — Але в нас було все! Вершкове масло, дріжджі хлібопекарські, м’ясо, молочні вироби — усе можна було купити, навіть у радянські часи прилавки не пустували. А гроші в тих, хто трудився, були. Бо працювали підприємства. Бо в приватному секторі люди не лінувалися. І худобу тримали, і землю обробляли. А тепер...
Відчуття загострилися. Хтось недавно зняв ролик з їхнього двору у Вовчанську. Виклав в інтернет. Одні руїни.
— Зрозуміли, що не повернемося, — зітхає Анжела Григор’єва. — Хто відбудовуватиме місто за три-чотири кілометри від кордону. До Харкова — 70 кілометрів, а до Росії — рукою подати.
Страшне ця окупація, — навертаються на очі сльози в нас обох. — Вони роздавали пайки
— не хотілося. Важко було сприймати людей чужих. До нас спочатку кадирівці зайшли (кадирівці — переважно чеченці. Чеченська республіка, що на Кавказі, входить в Російську імперію. — Авт.). Бородаті. Російські теж бородаті, це модно там.
Перше відчуття, коли кадирівців побачила, — хочеться їх розірвати. Але ж розумієш, що ти без зброї... Важко перелаштовуватися під час війни, що ти ніхто, від тебе нічого не залежить. По суті, не можеш нічого. У час, коли хочеться протесту.
У нас взагалі вільна нація, — ділиться міркуванням. — Так, у нас корупція. У нас соціальна нерівність. Але ми своїх президентів можемо критикувати наліво і направо. Ми можемо директору сказати (якщо не боїшся звільнення) все, що думаємо. На роботі (а я працювала в лікарні) сперечалася зі своїм головним лікарем. Бо ми свободолюбні. Розуміємо, що бідний у суді, зазвичай, не виграє. Але добиватися будемо.
Тебе трусить, ти не змиряєшся, — згадує окупацію. — Ти сидиш удома і не знаєш, що робити. Листівки почати розкидати? Але в нас же відеокамери. Місто ж велике... Прапор приліпили на щоглі. Їхній. Перший раз люди зірвали. Є герої. Їх забрали, ми не знаємо, де вони. А є такі, як я. Мені хотілося щось зробити, але я нічого не зробила. Оце важко. Так це на волі. А спробуй українця посадити в тюрму. Там тільки зламають, але не зігнуть.
...Ми прокинулися від ракет, — згадує 24 лютого 2024 року. — Нас попереджали раніше: треба виїжджати. Кожного ранку прокидаєшся і думаєш: сука війна.
Важко відірватися від матеріального: усе кинути і поїхати, — каже. І не посперечаєшся. — Люди лишалися до останнього. Як так: узяти документи і рушити в невідомість. Але й нам довелося виїхати. Хоча чоловік після клінічної смерті. Після інсульту. У мене проблеми зі здоров’ям...
11 вересня 2022 року вони (рашисти) втекли з Вовчанська, — повертається до подій більш ніж дворічної давнини. — І ми провідали хату. Нам казали, що нас шукали, але не знали точної адреси. Ми жили в моєму старому домі, не всі знали де — ми з чоловіком одружилися недавно. Якби нас не визволили, і ми довше лишилися, то, звісно, нам було б непереливки.
А так — на нервах сиділи, — каже. — Без світла три місяці. Без води. З річки набирали (річка Вовча впадає в Сіверський Донець. — Авт.). Та все це фігня. Пощастило, що нас не били, що в нас не стріляли.
Коли війна почалася, через нас на Харків відразу полетіли ракети. Біля Вовчанська три пункти пропуску, вони там гепали. Страшно. Але ми не думали, що з нами буде... Думали, що з дітьми, бо діти на передку.
У перший день кажу чоловікові: «Ігорю, треба хоч заправити машину». А там черга, люди сперечаються: «Ми не знаємо, хто це почав, що це». І мене зривати почало: «Ви що, не бачили, звідки й куди летіло? Ви не бачили, хто почав?»
Важко, коли наші підтримують росіян-загабників. Дуже багато таких... Ми не підтримуємо. А чоловік — росіянин. Якось блокпост проїжджаємо. Перевіряють паспорт:
— О, русский, а почему здесь?
— А в нас кордон поряд, хіба не знаєте?
— А почему в 14-м году не выехал?
Український блокпост проїжджаємо. Там свої питання до росіянина в Україні.
Хто в прикордонні — це важко. Для психіки. Треба робити вибір. І дуже швидко.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Від помідорів до столів зі стільцями: переселенці з Енергодару в Мені відкрили бізнес
- Є багато вільних місць: модульне містечко в глибинці Чернігівщини готове приймати переселенців
- З Кремінної виїздили двічі: історія переселенки
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
