У вересні минулого року 75-річний Микола СЕРГІЄНКО лежав у палаті реанімації обласної лікарні. Не відчував ні рук, ні ніг. Щоб погодувати з ложки, його на ліжку підіймали за допомогою спеціального механізму.
В палату зайшов лікар з обходом. Не обнадіював, нічого нового не питав.
— Я піднімуся і піду, — з чогось заявив Микола Кузьмич. Хоча навіть губи погано слухалися.
— Ви в це вірите? — подивився пильно на дідуся лікар.
— Звичайно, — вже не так впевнено проговорив Сергієнко. А в голові: «Сподіваюсь».
Хвороба звалила миттєво
Більш як пів року Микола Сергієнко провів у лікарнях. Три рази був на реабілітації. Дуже хотів піднятися знову і робив для того все, що міг.
Микола Кузьмич родом з Кобижчі на Бобровиччині. Двічі був одружений, є дві дочки: 46-річна Наталія і 54-річна Оксана. Внучка Анна, молодшої дочки. З усіма спілкується, але жив сам. Три роки як перебрався в Бобровицю.
— Дочка Оксана з зятем у Києві, а туди приїжджали на вихідні. Будинок у них як дача. З господарства — собака Дон і кіт Черниш. Але їх теж треба доглядати, годувати. Мене попросили. Ото я там і сидів.
Розмовляємо з Миколою Кузьмичем в обласному геріатричному пансіонаті в Чернігові. Виїхав до мене у хол на інвалідному візку. Інтелігентного виду літній чоловік з акуратною борідкою. У травні виповниться 76 років.
— Як ви тут опинилися?
— Через хворобу, — знизує плечима. — Інакше сюди не попав би. Якби ж міг сам себе обслуговувати, як раніше, косити, сапувати, садити город. Більшість життя прожив у селі. То в Бобровицькому, то в Борзнянському районах. Працював учителем, був директором. Пішов на пенсію за вислугою років. Педагогічна пенсія невелика — знайшов ще роботу в Державній службі охорони в Києві.
Хвороба звалила миттєво. На початку вересня минулого року приїхав з Кобижчі в Бобровицю, піднялася температура. Ліки прийняв. На «швидку» телефонувати не хотілося. Прокинувся вранці — слабість. Не звернув уваги, думав що то після температури. А нумо йти — і впав. Добре, що якраз Оксана була вдома, а не в Києві. Закричав. Прибігла, ледь підняла мене. Дотягла до ліжка. Після того я ще навіть вийшов на вулицю, походив потрошку. Повернувся до будинку, знову впав.
Дочка найняла санітарну машину. Спочатку відвезли в бобровицьку лікарню. Тоді в обласну. Довгенько лежав там у реанімації, потім у неврології.
— Що ж з Вами сталося?
— Хвороба називається полірадикулоневрит. Синдром Гійена-Барре. Відмовили руки, ноги, все зразу. Говорити було важко. Мене весь час перепитували, чи можу я ковтати. Пізніше дізнався, що від такої хвороби люди навіть ковтати самостійно не можуть. Після реанімації мені це сказали, не хотіли лякати.
Питав лікарів, у чому ж причина. Гнійна пневмонія. Багато крапельниць ставили, вранці, в обід і ввечері. Кажуть: рятували твої легені. Ледь не згоріли. А це все, — руками проводить по собі від шиї до ніг, — супутнє.
Відчував: щось там усередині харчало. Потім пройшло, забили антибіотиками.
— Ви застудилися перед тим? Може, ковід?
— Нічого такого не помічав. Я питав свого лікаря-ревматолога, від чого це може бути. Каже: від найпростішої простуди.
«Вези, дочко, на Чернігів»
Був як лялька. В лікарні спеціальне ліжко на електриці, що спинка підіймалася. Лежу і сам не розумію, де мої руки. Годували з ложки. Коли мене перевертали, відчував гострий біль.
Дочка хотіла мене забрати додому, в Бобровицю. Вона держслужбовець. Вільного часу обмаль, враховуючи стан війни в країні. Та й здоров’я вже не те, після перенесених хірургічних втручань. Довелося б на мене вихідні витрачати. А як бути в інший час?
Ворушитися почав тільки після нового року. Першою відійшла ліва рука.
Оксана пропонувала найняти доглядальницю. Кажу: «Я дуже вдячний, доню, що турбуєшся. Але мені потрібен цілодобовий, постійний догляд. В пансіонаті є лікарі, медсестри, няньки. Я буду доглянутий і ти не пектимешся душею, що там зі мною».
Це моя була воля, щоб поїхати сюди. Сказав дочці, щоб йшла до соціальної служби, оформлювала документи. І дідуся фіть, — присвиснувши, махнув рукою вбік. Микола Кузьмич жартує і засмученим не виглядає.
— Оксана місяць тому поховала чоловіка. Інфаркт, інсульт. Працював далекобійником. Діток не було, — сумнішає співбесідник.
Начмед сказав: «Підіймайся і йди»
В геріатричному будинку — з початку лютого. Я задоволений, що приїхав сюди. Спокійний, мене ніхто не турбує, можу працювати для душі. Сусід тихий.
Я вам скажу, що до пансіонату, при умові, що є діти, потрапити не так просто. Але за наших обставин взяли. Карантин для новоприбулого — до двох тижнів. Тільки перевели до палати, заходить начмед Валерій Зелений і каже: «Збирайся». «Куди? Тільки ж приїхав». «В реабілітацію». Там я був місяць.
І коли втретє побув на реабілітації — відчув, що пішли зміни.
На реабілітації ставили на ноги, але жодного кроку я не зробив. Мені якраз ходунки з Польщі прислали. Якийсь благодійний фонд, дочка знайшла. Ще медичне багатофункціональне ліжко подарували, оце інвалідне крісло. Я тут як куркуль, з усім своїм, — сміється.
— Якраз прийшли ходунки, і начмед заходить. Упаковку розірвав, зібрав їх, відрегулював. «Вставай!». Я став. «Іди!». «Не піду, — кажу, — в реабілітації сказали тільки вставати». «Йди, я поряд. Якщо що — підтримаю». А-а-а, — думаю, — піду. Один крок зробив, другий, третій. «А тепер назад». Зробив. «Щоб сам поки що не ходив», — застеріг Валерій Миколайович. А мені ж хочеться, чого сидітиму? Бо й те треба й інше, чого ж я щоразу людей грузитиму подати — принести. Санітаркам і без мене роботи вистачає. Отак і почав потроху підійматися. Але сам поки що можу пройти два метри до візочка і назад. Далі — тільки під контролем. Щоб сісти, перепочити можна було.
Лежатимеш — вже не встанеш
Ходити почав тижнів два тому. Встану сам чи ні, ще залежить від висоти дивану. З низького вставати потрібно, спираючись на ноги, а вони ще дуже слабенькі. Моє ліжко трохи вище. Я сам можу проїхати на візку. Можу встати на ноги, коли на ходунках. Ноги ще слабі, якщо на руки не спираюся, не тримають.
Поштовх до одужання дало соборування. Священник соборував мене якраз перед поїздкою сюди. Вже й документи готові були. І я відчув, що мене наче хто штовхає до дії.
Я роблю зарядку. Дочку попросив — прислала гантелі. Над ліжком висить трапеція. Роблю всі ті вправи, яких мене навчили в реабілітації.
Зрозумів одне: тільки ляжеш — ти вже не встанеш.
І одночасно працюю. Пишу вірші і готую до видання третю книгу. Дві перші зміг випустити до хвороби.
Будували школу
Після університету працював у школах. Найдовше — в селі Халимоновому Бахмацького району. Поїхати туди захотіла друга дружина. Вона теж педагог, як і перша. Зараз в Халимоновому живе молодша дочка Наталія.
Приїхали в Халімонове, зайшов я у двір школи… Був би жінкою — засумував би й поїхав геть. Не поїхав. Не звик пасувати перед труднощами. Один старенький обідраний будиночок, другий такий самий. Ще пара — всі порозвалювалися. А в селі колгосп-мільйонер. Голова колгоспу — Герой Соціалістичної праці. При мені побудував іподром. Виписували коней спеціальних, рисаків. З москви тренери приїжджали. А школа — розвалюха. Голова колгоспу душевно до мене віднісся. Покликав. «Сідайте, поговоримо». Розказав мені історію села. «От з вами, — каже, — ми нову школу побудуємо».
І він раптово помирає.
Ми таки добилися, через три роки школу почали будували. Відкриття було в 1991 році.
На пенсію вийшов у 2002 році, у 54 роки.
Вірші на фронт
Вірші пробував писати ще в дитинстві. Поки не надіслав до газети. Прийшла відповідь, що вірші мої не годяться, розкритикували в пух і прах. І я припинив.
Згадав аж після поїздки до Ізраїлю. Я туди їхати і не думав. Дочка телефонує: «Тату, на літаках літав?». Я: «Літав». «Збирайся до Ізраїлю». «Грошей у мене нема, а за твої не поїду». «Не поїдеш, а полетиш». Так я побував у святих місцях. Був прекрасний гід, отець Олег (Усенков). Його розповіді настільки запали в душу, що по приїзді додому написав про нього вірша.
Коли він приїхав до Києва освячуватися на священника, зачитав йому того вірша. А він мені «Жду вашу книгу». Дивлюся на нього: «А де ж я її візьму?».
Сказав дочці. Я складав вірші, вона набирала на комп’ютері. Тоді їй набридло, купила мені ноутбук, я навчився користуватися. Було мені тоді під 70. І став сам набирати свою книгу. На перевірку відправляв друзям, знайомим. Підказували, підправляли. Так за короткий термін у мене вийшла перша книга, у київському видавництві «Веселка». 150 сторінок. З назвою «Про головне прості слова». Поезія, прози я не пишу. Тираж невеличкий, 50 екземплярів. Видав за свої гроші. Тоді ще працював в охороні, дочка допомогла. І не пам’ятаю, скільки коштувало, тисяч п’ять-сім гривень.
— Продавали?
— Роздав, роздарував друзям і знайомим. Хто хотів, давав якісь копійки. Мені не гроші важливі, а щоб людина щось з тієї книжки взяла. Один екземпляр відправив і до Ізраїлю.
Друга книжка, яку я видав, — «Душі жива струна». В Ніжині, видавництво Людмили Лисенко. Це вже я сам шукав і організовував.
Третьої книги мені тільки макет зробили. Називається «Дорога, відкрита для всіх». Платити мали спонсори, але в них поки що проблеми з грошима, книжка не вийшла. Ще й у мене таке трапилось. На сьогодні це діло застрягло. Але вже біля 50-ти нових віршів є. Пишу про війну, відправляю на фронт. Знайомим, друзям знайомих, які воюють. І по тому, як люди пишуть відповіді, відчуваю — ці вірші їм якраз підходять.
«Є гараж і тренажери»
— Чи дорого обходиться перебування тут?
— 75 відсотків пенсії. Це їжа, обслуговування, догляд. Маю інвалідність. Пенсія вся — п’ять тисяч.
— Коли плануєте побігти вже? — жартую.
— Не знаю, але хоч би з паличкою, а побіжу. Ну, піду точно — упевнений Микола Кузьмич. — Бо маю таку ціль.
Поїхали в палату. Кузьмич заїхав у «гараж» — місце між спинкою ліжка і стіною. Припаркував свій візочок. Піднявся і за допомогою ходунків дійшов до ліжка, забрався на нього. Показав тренування з гантелями: по 10 разів віджим кожною рукою.
— Роблю, скільки захочу, але щоб не було сильного перевантаження. Відчуваю, які м’язи треба підкачати. Руки треба, щоб були сильними.
Вправи з підвіскою над ліжком, просто вправи ногами, підйоми для тулуба. Все це чоловік виконує мінімум по три рази на день. Щодня.
— Гарантовано вранці після молитви. Одягаюся сам і починаю робити вправи. На різні м’язи. Охоплюються всі частини тіла. Потім в обід і ввечері.
У Миколи Кузьмича альбом з віршами на ліжку (ліжко акуратно заслане). Написані від руки.
— Пишу, вичитую, шліфую. Підбираю — міняю рими. Дивлюся, щоб був один ритм. А ви думали, писати вірші просто? — перепитує жартома. — Дочка має привезти ноутбук, ще й набиратиму сам.
— Зараз як?
— Пересилаю знайомій фото. Або диктую по телефону.
Хоча фізично важкувато, не скиглю, а стараюсь максимально використати час, мені відведений. Дякую Господу за те, що дав можливість нести слова добра, поваги та любові до людей і допомагати їм відчути красу гарних взаємовідносин в сьогоденні.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА, фото автора
"Час Чернігівський" писав про таке: Для геріатричного, переселенців та ДСНС: французькі благодійники надіслали Чернігівщині дві вантажівки допомоги
