Дмитро ПАДАЛИЦЯ з села Киріївка Сосницької громади тримає отару овець. Живе з батьками. Мати Надія Іванівна працює вчителькою молодших класів у сусідній Кудрівці. Батько Михайло Євгенович — тракторист. Зараз на пенсії.
Мати жартує, що ніхто, крім сина, не знає, скільки голів в отарі. Бо за господарством доглядає сам.
Дмитро хоче більше. Але все впирається в землю, де можна випасати худобу. Зараз вівці пасуться біля болота, недалеко від дому. На сільській паші. Частина території загороджена дерев’яним парканом.
— З п’ятого класу Дмитро почав їх тримати, — каже Надія Іванівна.
— Місцеві кажуть, чи не 300 голів у Дмитра…
— Я й сама не знаю, скільки їх. А люди знають? Колись один питав: «Скільки?» Син каже: «Рахуй, я дозволяю». Син кожен день перераховує. А ми з батьком не втручаємося в його справу.
— У нас різне господарство, — виходить з хати Дмитро. — Ми корів тримаємо, гусей, курей, — мати не називає, скільки голів, щоб не зурочили.
— Хотілося б стати фермером, розширитися, — мріє про майбутнє Дмитро. — Працювати офіційно. Але нема в селі вільної землі. Щоб отримати, треба брати участь в аукціоні. Пробував. Великі агрохолдинги перебивають ціну. Я таких статків ще не заробив. Тому це більше для душі. Для заробітку краще корів тримати, — розмірковує хлопець. — З овець прибуток можна отримати раз на рік. Восени. А роботи та мороки біля них цілий рік.
— Аби ж була б підтримка держави для молодих, починаючих фермерів, — підхоплює мати. — Можливо, молоді в селах більше б лишалося. Колись з Чернігова в Сосницю приїздив якийсь представник. Нас запрошували на зустріч. Син ще тільки вчився. Тоді обіцяли, казали, що дороги всім і всюди відкриті. А коли кинувся… вільної землі в селі нема.
— Два гектари, доки в країні війна, теж не можу взяти, — продовжує про наболіле Дмитро. — Писав заяву до Сосницької сільради. Ще на початку червня. Просив виділити в оренду два гектари землі. На території колишньої ферми. Але відповіді ще не отримав.
— У батьків паїв нема?
— У батька є, 1,6 гектара. Договір з орендарем закінчується 22 квітня наступного року. Договір переукладати не будемо. За рік платили до п’яти тисяч гривень. Тим, хто уклав договір на 20 років, наче вісім тисяч платять.
Випасати свою худобу на тій ділянці не можна. Орна земля. Далеко від села. Планую її обробляти. Техніка є. Вирощувати зерно для свого господарства. Уся інша земля в оренді в агропідприємства.
— Брашки, брашки, брашки, брашки, — кличе своїх підопічних. — Бояться вівці чужих. Відійдіть у бік, зараз будуть бігти, — каже Дмитро. Вагаючись, ідуть на голос господаря. Вибігають з загорожі. Біжать у бік людських хат, протоптаною дорогою. — Я з ними 24 на 7. У кожної свій характер. Але є такі, що від мене на стінку лізуть. Боягузливі.
— Не додому біжать, односельці не лаються?
— Пастися пішли. Вони зараз завернуть і прийдуть додому. Коли сусідам заважають, можуть насварити.
— Колись у сусіда було їх багато, — розповідає мати, як Дмитро почав займатися вівцями. — Дімі подобалося. Допомагав пасти. Можливо, це від чоловікового батька перейшло. Він теж ягнят пас. А його брат ветеринаром був. Син перейняв від двох дідів. І ми якийсь час їх тримали. Не сподобалося, — каже Надія Іванівна. — У Діми хрещений живе в Чехії. Запрошував до себе. Син каже: «Аби в чемодан усіх скласти, поїхав би куди завгодно».
— Років десять чи одинадцять мені, певно, було, — продовжує Дмитро. — А потім вирішив і собі завести. Хрещена одну подарувала на день народження. Батьки були категорично проти. Відмовляли.
— Діти такого віку просять конструктори, цукерки.
— А я вівцю, — сміється хлопець. — Мабуть, у крові до них тяга. Дід усе життя на фермі працював. Випасав овець. Коли його не стало, мені п’ять років було. Не дуже пам’ятаю його.
— Ми сину і козу купили. Думали, переключиться на неї. Куди там, — уточнює мати.
— Другу вівцю подарував сусід, — розповідає, як почав. — Я йому влітку допомагав пасти. Обидві вже погуляні були. І не згадаю, які клички їм дав. А потім їх більше розвелося.
З батьком їздили купувати. У 2023 році докупив різних порід. Розширився, якщо можна так сказати. Є порода закарпатська. Довга вовна. І молочні, і м’ясні. На Закарпатті їх доять. Чоловік, у якого купував, 30 років уже тримає. Переїхав на Чернігівщину. Машинами сюди перевозив.
— А перед цим ще і кролі були, — перелічує, чим ще займався, Дмитро. — До дев’ятого класу. Найбільше тримав 86 штук. Почали хворіти. Довелось порізати.
— З самого ранку вставав, порав. Прибирав, їсти давав, — каже мати.
— А тоді біг у школу, — перебиває Дмитро. — Улітку вівці пасуться на паші. Зараз ще підгодовую зерном.
Вівця Дмитра Падалиці позує на камеру
— Куди діваєте вовну?
— Нікому не потрібна. Викидаю. Щоб продати вовну, обсяги в мене ще малі. І товар повинен бути не такий. У мене вівці лазять у реп’яхах. Чорну шерсть не хочуть, треба білу.
— А м’ясо?
— Якщо є обсяг — проблем нема. Чим більше їх здаєш, тим простіше продати.
— Куди м’ясо?
— Хто його знає? Приїжджає машина, зважують, вантажать і везуть.
— Скільки коштує кілограм живої ваги?
— Цього року 80-100 гривень. Ціна зросла. До цього і за 50 брали. Молода вівця важить десь 30-35-40 кілограмів.
— Вовна з реп’яхами трохи ваги додає, — жартую.
— Якщо довга, скидають процент. Здаю всіх, залишаю «ремонтних» ягничок. Якщо старих здав, щоб ці нове поголів’я привели.
Сам Дмитро баранину їсть рідко.
— Переважно курятину, гусятину, телятину. З баранини роблю шашлик. Замочую в майонезі і приправах. Додаю все, що вдома є. За 11 років для себе зарізали штук п’ять. Або в чавуні мати тушкує.
Дмитро спеціально закінчив Козелецький фаховий коледж ветеринарної медицини. Вивчився на ветеринара.
— Для себе. Щоб розуміти, як їх лікувати, — пояснює.
— Зазвичай, у вашому віці на дискотеки хлопці ходять. Дівчат додому проводять.
— Є всяке, — каже про гульню. — Одне іншому не заважає. Друзі з села роз’їхалися. Молоді майже нема. До дев’ятого класу довчилися і виїхали. Хтось працює вахтовим методом. Якщо і збираємося, то влітку. Не завжди виходить погуляти. За деревами в нас річка. Цього літа разів десять тільки купався.
В інших селах річки нема, майже кожного дня їздять. І дівчина в мене є. З Вікою познайомилися під час навчання. Живе в Чернігові. Працює у ветеринарній клініці.
— За допомогою односельці не звертаються? Щоб тварині щеплення зробити, чи пологи в корови прийняти?
— Не піду і не хочу. Навчався для себе. Отакий я принциповий, — стоїть на своєму.
— Віка в село не їде?
— Ні. А я не хочу у велике місто. Не моє. Принципово не хочу на когось працювати.
— Якщо з села в місто виїхати, швидко звикнеш, — розмірковує мати. — А з міста в село не так і легко. З раю в пекло попадаєш, — порівнює сільське життя з міським. — Кожен день треба працювати. А ще і взимку, коли холодно.
— Виходжу поратися о 16.00. У хату можу зайти о другій ночі, — розповідає про графік роботи Дмитро. — Овець годую, напуваю. Ціле літо з трактора не вилажу, — веде у двір. — Усі на річці, а я працюю, — веде на город, де рулони соломи. — Усе літо на лузі. Цього року наші трактори поламалися, довелося наймати. Є прес. 250 гривень беруть, щоб спресувати рулон. В одному десь до пів тонни.
— Окупається, хоч у нуль виходить?
— Вигідніше рулони продати, — сміється. — Один півтори тисячі коштує.
— Улюбленці є?
— Є, але до всіх ставлюся однаково. Муська в мене фотогенічна, — виносить з двору відро зерна, щоб вівці підійшли ближче. — Зерно будуть їсти з будь-чиїх рук, — сміється. — Не бояться, — сипле на дорогу. Почувши, як сиплеться зерно на землю, вівці підходять ближче. Деякі ганяються за котом, який теж вийшов надвір. — Мусьці буде три роки, — годує вівцю з рук. — Народилася у 26-градусний мороз. Ледь не пропала. Жила в хаті, доки не зміцніла.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Юлія СЕМЕНЕЦЬ, Марина ЗАБІЯН. Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У громаді на Чернігівщині добриво для городу беруть на птахофабриці: яка ціна
- Елітні поросята на Чернігівщині - по 5 тис грн. Ще не народилися, а вже на списку
- У селі на Чернігівщині лишилась одна-єдина жителька
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
