Директор музею Сергій Лаєвський розповідає про жертовність Василя Васильовича (у березні громадськість відзначила 180-ліття з дня народження мецената), про впорядкування каталогу українських старожитностей Борисом Грінченком і його дружиною Марією, про унікальність власне колекції.
– Сергію Лазаревичу, очевидно, така людина як відомий культурний і громадський діяч та благодійник Василь Васильович Тарновський народжується раз в ніколи? Його роль у збереженні пам’яток українського минулого неоціненна.
– У 1896 році в Чернігівську губернську земську управу надійшла його заява: "Составленный мною в течение всей моей жизни музей местных древностей я желал бы, для верного сохранения их, передать в собственность и заведование Черниговскому губернскому земству с тем, чтобы он... был открыт для обозрения его публикой на основании известных правил".
Губернські земські збори, які відбулись у лютому 1897 року, ухвалили рішення: прийняти дарунок, висловити Тарновському подяку, клопотатися про приміщення для музею і про присвоєння музеєві імені дарувальника. Про це Борис Грінченко листом повідомив Василя Васильовича. Цей документ зберігається в Чернігівському історичному музеї імені Тарновського.
– Насправді ж минуло чимало часу, поки в Чернігові з’явився музей українських старожитностей – перший і єдиний в Російській імперії музей української історії.
– Василь Тарновський спершу хотів, щоб його зібрання розмістили в будинку полкової канцелярії, або, як його називали, будинку Мазепи. Та через відмову Міністерства внутрішніх справ перевести архів і безплатно передати будинок він погодився на розміщення музею в іншій будівлі. За роки бюрократичної тяганини Тарновський був змушений через фінансову скруту продати Качанівку. Та навіть за такої ситуації йому й на думку не спало продати колекцію чи вимагати грошової компенсації.
13 червня 1899 року Василь Васильович помер, залишивши заповіт, який вражає високим патріотизмом і шляхетністю: "...Коллекцию мою малороссийских древностей, состоящую из оригинальных портретов и копий, библиотеки книг, относящихся к Малороссии, и прочих старинных вещей, а также собрание вещей, бумаг, книг и всего касающегося памяти поэта Шевченко я завещаю в собственность Черниговскому губернскому земству, без права отчуждения и перемещения их из города Чернигова".
У 1899 році частина новообраних гласних намагалася скасувати рішення своїх попередників про прийняття музею. Вони мотивували це тим, що земство не може піклуватися про задоволення "вищих культурних потреб" населення, коли не вистачає коштів на насущні потреби. Це про них Борис Грінченко сказав: "Байдуже було сим добродіям про народ. Несвідомі національної самоповаги, змоскалені, вони хотіли показати себе більшими москалями, ніж самі москалі, і протестували вкраїнці проти вкраїнського музею у той час, як великорус князь Долгоруков обстоював за музей".
На щастя, цей демарш не був підтриманий ні більшістю зборів, ні губернатором Євгеном Андрієвським. Після довгих суперечок вирішили розмістити музей на Смоленській вулиці (сучасна вулиця Шевченка), відбудувавши будинок ремісничої майстерні сирітського притулку. Будівельні роботи завершилися у другій половині 1901 року. Так у місті з’явився добре всім відомий будинок у псевдоготичному стилі (зараз в ньому обласна бібліотека для юнацтва).
– Та заповіт Василя Тарновського все ж знехтували.
– Колекції Тарновського у ті роки перебували частково в Чернігові, але більшою частиною – в Києві. Коли Чернігівське земство після тривалих дебатів нарешті погодилося створити музей українських старожитностей, постало інше питання – його розміщення та впорядкування. Перші спроби каталогізації належали самому Василю Тарновському та відомому археологу, етнографу, громадському діячеві Миколі Біляшівському. Однак вони не були завершені.
До цієї складної справи на громадських засадах вирішив долучитися Борис Грінченко, який з родиною тоді мешкав у Чернігові. Він вважав своїм моральним і громадським обов’язком каталогізувати та впорядкувати видатне зібрання Василя Тарновського.
Ще у грудні 1899 року в листі до голови Чернігівської губернської земської управи Федора Уманця Грінченко писав: "Вследствии Вашего приглашения привести в порядок рукописи, рисунки и прочее, находящиеся в Чернигове части музея Тарновского, я имею честь сообщить, что согласен принять на себя эту работу, но только совершенно безвозмездно и только до тех пор, пока мои личные обстоятельства позволят мне это…".
В автобіографії Грінченко писав: "… Я перевіз до Чернігова частину українського музею Тарновського, і він лежав жужмом не впорядкований, а згадана група українофобів аж зубами скреготіла, що, не вважаючи на всі її заходи, земство таки взяло музей. Вони, якби могли, спалили б його. Ми (жінка і я) боялися, щоб, користуючись з величезної безхарактерності і необачності тодішнього председателя управи, цей музей якось не занапащено, не позакидано речі і т. і., і рішили впорядкувати його".
– Подружжя Грінченків півроку самовіддано трудилося над створенням каталогів.
– Так, щодня, протягом шести місяців, Борис Дмитрович разом з дружиною (письменницею, знаною під псевдонімом Марія Загірня) працювали в холодному приміщенні: розбирали речі, рукописи, малюнки, складали каталоги. На той час були укладені та опубліковані два каталоги: "Каталог предметов малорусской старины В.В. Тарновского. Выпуск 1. Шевченко" (1893) та "Каталог украинских древностей коллекции В.В. Тарновского" (1898). Публікація у 1900 році каталогу викликало великий резонанс у науково-культурному середовищі. У "Киевской старине" з’явилася змістовна рецензія, де цілковито підтримувався задум укладачів опублікувати нове доповнене перевидання вже бібліографічно рідкісного першого тому каталогу.
Здавалося, від перших видань минуло не так багато часу, а колекція збільшилася суттєво. Виявилося, що деякі групи експонатів у першому виданні описані неповністю: так з 1539 портретів історичних осіб (малюнки, літографії, фото) описані тільки 9, а з майже 5 тисяч рукописів – 69. Щодо Шевченкіани, то вона збільшилася у декілька разів. У другому томі вперше рукописний склад зібрання Тарновського був відображений досить повно.
Незабаром Грінченки підготували і двотомний рукописний "Каталог печатных книг Музея украинских древностей В.В. Тарновского", до якого увійшли видання бібліотеки.
– Письменник постійно підтримував дружні взаємини з меценатом. Чи не так?
– Борис Дмитрович Грінченко сумлінно передавав Василю Тарновському свої книги, а також народно-просвітницькі книжки, які він публікував як видавець. Всі вони містили автографи. До того ж, Грінченко продовжував цю справу і після смерті Тарновського, адресуючи свої автографи вже Музею українських старожитностей. На жаль, цей каталог й досі неопублікований і зберігається в музеї у вигляді рукопису.
Довгий час вирішувалося питання про призначення хранителя музею. 22 серпня 1900 року на цю посаду земська управа призначила Марію Миколаївну Грінченко, але вона змушена була залишити її через 2 місяці, бо її кандидатуру не затвердив губернатор.
Подружжя Грінченків роботу з упорядкуванню колекції та її каталогізації не завершили: влітку 1902 року родина змушена була переїхати до Києва.
Через лихоліття ХХ століття: війни, поневіряння музею по різних приміщеннях, евакуацію і повернення з неї, бездумну передачу музейних колекцій різним музеям, архівам, бібліотекам, втрату облікової документації і донині науковці Чернігівського історичного музею імені В.В. Тарновського користуються каталогами, укладеними Борисом та Марією Грінченками.
Якість підготовки складних наукових видань, якими є каталог музейних колекцій, дозволила безпомилково визначити ряд артефактів, що складали зібрання українських старожитностей Василя Тарновського. За це ми їм безперечно, безмежно і повсякчасно вдячні.
В експозиції нашого музею є розділ, який розповідає про Бориса Грінченка – письменника, публіциста, етнографа, видавця і музейника.
Обидва наші славетні земляки – і Василь Тарновський, і Борис Грінченко – подарували нащадкам нетлінні скарби.
Розмовляла Ольга ЧЕРНЯКОВА
Залиште ваші коментарі
Коментувати пост як гість